«Ми кажемо про себе: слабоуміє та отвага». Олена волонтерить в окупованому Херсоні, Маша — у Маріуполі. Ось що вони розповідають про окупацію, настрої людей та гуманітарну катастрофу — два монологи

Олена, Херсон

Ми опинилися в ізоляції з перших днів. Організованої гуманітарної допомоги не було, тому наші волонтери привозили продукти, ліки та засоби гігієни з Миколаєва. За кілька тижнів окупанти той шлях закрили, і гуманітарку почали возити з Кривого Рогу. Їздили малими приватними бусами. Той шлях теж обрізали три-чотири місяці тому, і все почали возити із Запоріжжя. Цю дорогу перекрили на початку вересня. Зараз нічого не можна завезти в місто, міжнародні організації, до яких ми зверталися, теж не можуть допомогти.

Єдине, що ми можемо, ― самостійно збирати гроші та купувати продукти. За чотири дні ми зібрали 100 тисяч гривень ― багато переказів надсилають знайомі та колеги, які виїхали з окупації. Наша організація не припиняла роботу, хоча в офіс раз на тиждень приходили з фсб ― залякували, допитували. Думаємо, нас прослуховували, бо вони знали все. Закордонні грантодавці відмовилися від нас два місяці тому, на початку жовтня нас перестала фінансувати наша організація, бо ми на непідконтрольній території. Хоча ми принципово не проходили «перереєстрацію» в окупантів і лишаємо на формі слово «Україна». Ми не можемо кинути родини, які потребують допомоги, і вирішили працювати далі без фінансування.

У нас є волонтерська мережа орієнтовно з 50 людей: близько 30 волонтерів в організації, ще 20 розвозять продукти велосипедами. У березні ми побачили, скільки маломобільних людей лишилося в місті, тому для них працює адресна доставка. Зараз у нашому наборі рис, пшенична крупа, цукор, олія, макарони, манка або гречка і борошно. Борошно нам віддає як допомогу місцевий підприємець, це його принципова позиція з перших днів. Якщо зберемо ще грошей, докупимо сіль, консерви або овочі.

У червні зник український звʼязок, і люди пішли до нас в офіс записуватися на допомогу ― це був якийсь армагеддон. Через днів 10 ми все-таки вирішили купити російські сім-картки, приймали заявки на допомогу телефоном. Зараз немає карток для поповнення російських сімок, їх з операторами вивезли на лівий берег. Так само росіяни вивезли «пенсійний фонд», «соцзахист», «банки». Тому люди майже не мають грошей. Перестали возити «гуманітарку» з росії, видавати «соцпособіє». Пенсіонери та люди з інвалідністю ще можуть отримати виплати на українські картки, а всі решта взагалі не захищені зараз і нічого не мають.

Багато людей з області, які не можуть виїхати на підконтрольну територію, тікають у Херсон. У селах дуже небезпечно через бойові дії, у людей знищені хати, вони не мають нічого. Виїжджають великими родинами по кілька поколінь. Ті, хто приїжджають у Херсон, повинні звертатися до «місцевої влади», щоб їх зареєстрували та поселили в гуртожитки училищ або університетів. Іноді люди селяться у знайомих, орендують житло за символічну плату. Ми для них зробили банк одягу. Люди, які виїхали, через тих, хто лишився, передавали туди одяг, взуття, постіль, посуд, дитячі візочки. Ми це не закупили б самі: ціни ― космос, а грошей нема.

У Херсоні створюють гуманітарну катастрофу. Багато підприємців не пройшли перереєстрацію і припинили працювати, але на їхніх складах лишалися продукти. Спершу ми використовували їх, але недавно росіяни вивезли все на лівий берег ― так само, як усі ліки, маршрутки, машини швидкої, пожежні, медиків. У місті лишилися хірурги ― але жодного анестезіолога.

Коли ми возили допомогу в Чорнобаївку, нас посадили в СІЗО, це було наприкінці серпня. Через півтора дня нас відпустили ― не катували, але тричі допитували, передивлялися все в телефоні, відновлювали видалені файли. У камері на трьох було від 5 до 8 жінок. Для них ― 2 матраци, 3 полиці, 3 ковдри. Тоді ще було нехолодно, можна було спати на ковдрі на підлозі. Годували тричі на день, раз повели в душ на 5 хвилин, але це буває нечасто. На вулицю жінок виводять раз на тиждень. У чоловіків усе значно страшніше і жорсткіше. Їх катують струмом, бʼють. Ми вийшли із СІЗО та наступного ж дня поїхали купувати продукти на передачку для тих, хто лишився. Самі окупанти під час допитів порадили цього не робити. Але передачки прийняли, тільки ковдри приносити не дозволили.

У Херсоні зараз ― 1937 рік. Ми звикли до адвокатів, правової системи ― а тут немає нічого. Людей до СІЗО забирають без нічого, без пояснень, родичі про це навіть не знають. Шукають потім по «установах». Коли якусь людину випускають, вона ходить по рідних решти та розказує, де вони. Людей забирають за списками працівників держустанов і правоохоронних органів, затримують їхніх рідних. Є доноси сусідів ― буквально пальцями показують. Волонтерів теж забирають, особливо якщо вони їздили на підконтрольну територію. Люди, яких випускали, переважно відразу виїжджають з окупації.

Спочатку в місті було дуже багато волонтерських ініціатив і організацій ― привозили ліки, готували їжу в закладах. Але окупація затягнулася, люди не витримують, не мають грошей, багато волонтерів виїхали. Особливо перед 1 вересня, щоб не водити дітей у школи окупантів і не працювати там. До того ж на волонтерів дуже тиснули ― росіяни привозили власну «гуманітарку» і не хотіли мати конкурентів, які псували картинку. Зараз лишилися кілька волонтерських центрів, які підтримують з підконтрольних територій. Вони нас виручають, ми ― їх, коли є така можливість.

Ми допомагаємо організації, що опікується дітьми з аутизмом. Таких у місті зараз 12. Возимо їм продукти, поки було тепло, організовували на вихідних активності на природі. Руханки, танці, ігри, виготовлення сувенірів, антистрес-іграшок ― така психосоціальна підтримка. Намагаємося все нотувати, щоб лишилося нам на памʼять. Одна з родин не поїхала, бо син-підліток з першого дня окупації не виходить на вулицю, виїхати він тим паче не зможе. Є родини, які принципово не брали в росіян нічого, навіть сім-картки. Ми дружимо з ними, вони теж нам допомагають ― наприклад, провели електрику в стару квартиру, куди переїхав наш офіс. Люди стараються повернути добро, віддячити. Інша організація ― діти з синдромом Дауна. Їхня керівниця вже виїхала. А половина сімей, якими вона опікувалася, лишилася. Їм теж допомагаємо.

Дітям з інвалідністю постійно потрібні ліки. Антисудомних, психіатричних препаратів зараз ніде не знайти. Раніше їх привозили із Запоріжжя чи Миколаєва, зараз ми вичерпуємо наші запаси. Що далі ― не знаємо. У Запоріжжі стоїть наш великий гуманітарний вантаж, але доставити його неможливо. Є випадки, коли люди покидають старих родичів або людей з інвалідністю, а потім пишуть нам з безпечного місця і просять про них подбати. Але ж треба думати, на кого ви їх залишаєте. Одного дідуся просто закрили у квартирі, і сусіди мотузкою передавали йому їжу через балкон. Я не могла так лишити своїх рідних, хоч мене і просили виїхати. Головне, що син евакуювався і в безпеці. І це ще й принципове питання: бо ж Херсон ― це Україна, що з ним буде, коли всі українці поїдуть?

Заспокійливі я не пʼю. Хоча багато людей без них уже не можуть. Ми з колегами про себе кажемо «слабоуміє та отвага». Наша команда ― це надійні, уже перевірені люди. Є ті, хто по-хорошому здивував. Морально нам допомагає спілкування з підконтрольною територією і підтримка ― ми справді це відчуваємо. Це нам дуже потрібно.

Маша, Маріуполь

За два дні я повертаюся в Маріуполь з Києва. З міста я виїхала 8 серпня, уперше з часу окупації. Мені 20 років, до вторгнення я працювала офіціанткою і допомагала тваринам. Тепер я не займаюся нічим.

Волонтерити в Маріуполі я почала з 1 червня. Ми з хлопцем з 2 березня були в укритті, без звʼязку аж до травня. Наприкінці весни в мене зʼявився звʼязок, колишня начальниця поїхала в Австрію і попросила передати документи дітей з лікарні та школи. Тоді я тільки почала активно пересуватися містом, мені хотілося щось робити після стількох місяців бездіяльності. Документи зі школи вивезли в інше місце, тож я їх шукала. Узагалі залишки документів, особливо зі шкіл, були розкидані по всьому місту. У лікарні збереглося багато дитячих карток, мені під підпис видали їх на руки.

Я вирішила повернутися в Instagram, бо це завжди було способом не зʼїхати з глузду. Написала пост про те, що можу пошукати документи, взяти їх на збереження, передати інформацію по місту, когось знайти, перевірити стан житла. Я не боялася, що мені за це щось буде, я навіть не думала про це. Цей пост дуже розійшовся ― майже 1 000 репостів, багато збережень. Мене завалили запитами. Найбільше шукали медкартки. Довгі тижні основною моєю роботою було фотографувати картки та їздити за адресами.

За 1,5―2 місяці я знайшла десь 50―70 медичних карток, перевірила приблизно 150 адрес, шукала тварин, провідувала людей, відвозила передачки і вітала з днем народження. Першою мене про привітання попросила дівчинка для своєї мами. У нас якраз почав працювати квітковий ринок. Купила ромашки, мамини улюблені батончики «Баунті», зробила листівку, привітала, зняла на відео ― так це й закрутилося.

Якось я неправильно прочитала адресу та замість однієї жінки привітала її сусідку. Потім вона покликала іменинницю, я привітала ― а в тої нуль емоцій. Мені більше її сусідка дякувала і раділа, ніж та жінка. Так беземоційно реагують десь 30―40% людей. Просто дякують і прощаються, та й усе. І мені теж неіяково від цього. Але є інші випадки, звісно. Наприклад, якось я від внучки вітала бабусю ― цукерки, шампанське. Вона так розчулилася!.. Я зазвичай не затримуюся, їду далі, але з нею лишилася ― ми посиділи, поговорили про життя, це було душевно. Думаю, люди тільки на цьому й вивозять. Але я бачу дуже багато єднання на підконтрольних територіях, і цього дуже бракує в Маріуполі.

Фото зі сторінки Маші в Інстаграм / «Бабель»

Фото зі сторінки Маші в Інстаграм / «Бабель»

Улітку я почала розвозити продуктові набори. Спочатку на 3 000 гривень я могла зібрати багато: картопля, морква, цибуля, ковбаса, капуста, цукор, сіль, борошно, хліб, крупа, чай, розчинна кава, банани, персики, лимони, печиво, огірки, помідори, цукерки, олія, макарони, консервовані кукурудза, горошок і квасоля, майонез, кетчуп, томатна паста, риба, вода. Потім додали порошок, миючі засоби, губки. Це все було в магазинах і на ринках, хоч і дорожче в кілька разів, ніж на підконтрольній території. Зараз такий самий набір коштує 4 500 гривень.

Заявки на привітання та пошук документів я виконувала даром. Але продукти я купую за гроші людей, які попросили їх привезти близьким в окупації. Я ходила пішки, але це складно. Я довго не хотіла приймати чиюсь допомогу, але потім все ж відкрила збір на велосипед ― зараз в місті це популярний транспорт. Також донати, які приходять, я витрачаю на корм для тварин. Їздити містом дуже дорого. Мої знайомі на авто почали таксувати і за 15 кілометрів можуть брати 2 000 гривень. Тому таксисти не хотіли допомагати з розвозкою ― це невигідно.

Фото зі сторінки Маші в Інстаграм / «Бабель»

Фото зі сторінки Маші в Інстаграм / «Бабель»

У Маріуполі люди діляться на тих, кому пощастило, і тих, кому не дуже. Залежить від району. Мій дім у районі «Азовсталі», це приватний сектор ― у серпні тільки воду дали. Досі жодного натяку на газ чи світло. У липні ми переїхали на квартиру до батьків хлопця в центрі ― там є вода, світло, ми провели wi-fi, поруч у будинках є газ. Сподіваюся, у нас буде опалення. Люди набирають воду в місті, заряджають техніку у знайомих і у «волонтерських центрах», готують на газових пічках, вогнищах, дуже багато прибудинкових кухонь. Уже є освітлення, але вечорами на вулиці страшно та порожньо. Міський транспорт є з липня, але не дуже зручні маршрути, автобусів небагато, забиті людьми. Дуже складно з логістикою. Думаю, із холодами стане ще гірше, бо зараз багато хто використовує велосипеди або ходить пішки. Зараз почали блокувати українські сайти, Googlе працює тільки через VPN.

Немає однієї причини, чому я не поїхала. У нас немає особистого транспорту, ми були з родиною хлопця, де є пенсіонери, лежачі та тварини. Інформації про виїзд не було. Ми боялися, що колону розстріляють. Та й не було куди виїжджати ― просте «хто нас там чекає». У нас доволі ціле житло, тому ми лишилися. Я хочу повернутися в Маріуполь, вирішити питання з житлом, щоб нас не пограбували, і заробити грошей на евакуацію. Може, для когось це некрасиво звучить, але я не хочу жити в наметі. Мій хлопець зараз працює у Маріуполі на будівництві ― заробляє 1,5―2 тисячі рублів на день. Можна встановлювати вікна ― це складно, бо треба коліна здорові, але платять 4 тисячі рублів на день. Дівчатам складніше, бо в усяких центрах прийому документів уже зайняті місця. Іноді можна продавцем влаштуватися. Настрої за «днр» в місті є, але одна річ ― вважати, що росія прийде і стане краще, інша ― іти та воювати. Ніхто цього не хоче.

У Маріуполі не помічаєш, наскільки подавлений твій стан. Здається, що все окей, бо ж вибухів немає. Ми вʼїхали в Запоріжжя в серпні, і перше, що сталося, ― «прильоти», повітряна тривога. Я злякалася, бо у нас сирен не було ніколи. А потім стало нормально. І я почувалася безпечніше, ніж у Маріуполі, де вже немає «прильотів». Для мене Маріуполь завжди буде місцем, де я пережила дуже багато страху. Я не думаю, що зможу там жити. Жити там взагалі можна, бо якось люди живуть. Є магазини, заклади, роблять нігті. Але питання в тому, чи це вам підходить. Мені ― ні.

Людям на окупованих територіях важливо відчувати підтримку. «Бабелю» підтримка теж потрібна: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]