Усіх вразили Буча й Ізюм. Але росіяни робили це з українцями завжди. Найбільше в Україні поховання жертв радянських репресій розташоване під Києвом ― «Бабель» розповідає про Биківню

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Тетяна Логвиненко
Дата:
Усіх вразили Буча й Ізюм. Але росіяни робили це з українцями завжди. Найбільше в Україні поховання жертв радянських репресій розташоване під Києвом ― «Бабель» розповідає про Биківню

Олександр Кузьмін / «Бабель»

«Спільна» історія України та росії ― це переважно історія загарбницьких воєн, спроб геноциду та репресій. Століттями окупанти ― Російська імперія, а потім і СРСР ― приховували це. Зараз правду неможливо сховати за секретними документами чи мовчанням окремих людей. Те, що відкривається після звільнення українських територій від росії, вражає ― проте це не щось нове. Росіяни завжди вбивали, ґвалтували, обкрадали та прагнули знищити українців. Один з найбільших доказів ― Биківнянські могили. Це заповідник, де поховані десятки тисяч репресованих у 1930-х роках. Саме тут щороку в травні проводять вшанування до Дня памʼяті жертв політичних репресій. Проте зараз це місце нагадує не лише про минуле, а й про теперішнє ― методи та підходи росіян до знищення українців за майже сотню років практично не змінилися. Тетяна Шептицька, заступниця директора з наукової роботи заповідника, публікує у Facebook поруч фотографії звʼязаних рук закатованих в Ізюмі та похованих у Биківні ― і схожість вражає. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова розповідає про історію цього злочину, памʼяті про нього та його подібність до того, що Україна переживає тепер.

Місце злочину

За десять хвилин їзди від станції метро «Лісова» поміж сосен стоїть пам’ятник — схилений чоловік із клунком. Чоловік оточений хрестами, схожими на журавлів ― за українськими легендами, душі померлих повертаються на могилу птахами. У чоловіка високе чоло й розумне смиренне обличчя, якому пасували б окуляри. Власне, вони там і були до кінця 90-х, та їх часто цупили через кольоровий метал, тож міська влада махнула на відновлення рукою.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

― Так дійсно виглядали ті, хто їхав на заслання, це образ репресованого інтелігента. Але наші люди виглядали інакше, ― каже Тетяна Шептицька. Вона проводить нас до місця, де Радянський Союз намагався приховати один зі своїх найкривавіших злочинів ― розстріли часів Великого терору.

Шлях від траси між соснами називається Дорогою смерті. У 30-і нею їздила змивати кров в озері вантажівка, тепер же ― ходять родичі вбитих, туристи та грибники. Тіла репресованих возили дорогою правіше, та в 60—70-х місце злочину засадили соснами, і шлях заріс.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Тетяна працює тут уже сім років, і від перебування тут її шкіра сиротами не вкривається:

― Я відчуваю світлий сум, ― говорить жінка. До поховання у лісі вона вперше потрапила, вже працюючи у заповіднику. ― Це як прийти на цвинтар до своїх рідних ― сумно, а не моторошно. Моторошно мені на Липській, 16 ― наш офіс безпосередньо над розстрільними підвалами.

Липську у ранній радянський період називали «найдовшою вулицею в світі» ― нею можна було піти і вже ніколи не повернутися. Тіла тих, з ким це траплялося, від Липської, Жовтневого палацу та інших центральних катівень у Києві зручно було везти за місто ― на спецділянку Биківнянського лісу.

Чому обрали саме це місце, достеменно невідомо, проте є дві можливі причини. По-перше, тоді це було далеко за Києвом. По-друге, на початку ХХ століття тут був полігон заводу «Арсенал», тож місцеві звикли до ділянки не потикатися.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Виділили цю землю під «спецпотреби» НКВД 20 березня 1937 року ― Київська міська рада на секретному нічному засіданні проголосувала за це, а також ухвалила таємну додаткову інструкцію. Знайти її і дізнатися про зміст не можуть і досі.

Усе це робили на виконання оперативного наказу НКВД № 00447 про репресування «колишніх куркулів, карних злочинців і антирадянських елементів». Наказ підписали 30 липня 1937 року. Масові розстріли мали би початися 5 серпня, проте у Києві стався фальстарт ― почали на два дні раніше.

― Ця операція не була спонтанною, ― говорить Тетяна. ― Вона була секретна, але все ж готувалася заздалегідь ― прописували, як поводитися з арештованими, де їх утримувати, що робити з тілами. На це виділили великі кошти ― на утримання людей, бензин, зброю, винагороди для працівників НКВД. Я знаю про 75 мільйонів карбованців, це були шалені гроші.

У наказі людей поділили на категорії з «лімітами». «Ліміт першої категорії» ― тобто ті, кого мусять розстріляти ― мав би становити вісім тисяч людей. Це планували зробити за чотири місяці. Зрештою, розстріли тривали чотири роки, і за цей час тільки в Україні вбили принаймні 100 тисяч людей. Скільки сотень тисяч заслали в табори ― невідомо. Число постійно зростає.

― Так само ніхто не знає, скільки точно людей поховано тут, ― говорить Тетяна. ― Історики кажуть, що від 20 до 100 тисяч.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Поховання у Биківнянському лісі ― найбільше в Україні. У період Великого терору розстрілювали у кожному обласному та районному центрі, у селах. Не всі поховання оформлювали ― десь тіла просто скидали в яму, ховали в лісопарках, на кладовищі або ж на території вʼязниці. Ховали вбитих у Биківнянському лісі з 1937 по 1941 рік ― НКВД розстрілював людей, навіть коли німецькі війська були на підступах до Києва.

Саме німці першими виявили масове поховання ― провели розкопки, і у вересні 1941-го у німецькій «Біржовій газеті» в Берліні вийшла стаття про масові розстріли.

― Ця публікація мала пропагандистський характер, щоб показати: прийшла німецька влада, яка звільняє від злочинного режиму, ― говорить Тетяна. ― Але вона вийшла впритул під розстріл у Бабиному Яру. Тож нацисти вже не мали можливості педалювати тему злочинів НКВД, бо фактично їхній режим та комуністичний зрівнялися злочинами. Брати-близнюки.

У 1944 році вийшла радянська резолюція про злочини фашистсько-німецьких військ, де узагальнено написали про «поховання в Дарницькому лісництві». Це було зручно, адже неподалік Биківні існував нацистський Дарницький концтабір. У 1950-х про Биківню згадали двічі. Леонтій Форостівський, мер Києва у час нацистської окупації, видав в Аргентині книжку «Київ під ворожими окупаціями». Та вона не мала розголосу. Інша побіжна згадка ― у канадському щомісячнику «Нові дні», де порівнювали розстріли в Биківні та Вінниці.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Майже через двадцять років Биківнею зацікавилися шістдесятники. Лесь Танюк у спогадах описував, як у клубі творчої молоді «Сучасник» проводили памʼятний вечір Леся Курбаса. До Танюка після завершення підійшла незнайомка і дорікнула, що у Києві ж є свої Соловки, про які треба говорити, ― Биківня.

― Тоді на хвилях «хрущовської відлиги» почалися перші реабілітації, люди наважилися цікавитися, куди ж зникли їхні родичі, ― говорить Тетяна. ― Але шістдесятники на той момент узагалі не уявляли, що таке Биківня і який масштаб трагедії. Зрештою Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко приїхали сюди, і за пляшку горілки місцевий житель показав їм поховання. Вони побачили розкидані кістки, а діти грали черепом у футбол.

Достукатися до влади Танюк з однодумцями не змогли. У 1961 році лист до партійних органів з вимогою пояснити, що це за поховання, і вшанувати жертв, було проігноровано. Тетяна каже, що ця історія, ймовірно, стала однією з причин репресій проти шістдесятників: Василя Симоненка побили до смерті, а Аллу Горську вбили сокирою. Лесь Танюк переховувався у Москві, а через десять років написав ще один лист до влади про Биківню. Урядова комісія, яку скликали того ж року, була відповіддю частково на це звернення, частково ― на повідомлення МВС про мародерство на місці поховання.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Урядова комісія працювала під жорстким контролем КГБ і визначила, що у Биківні поховані жертви фашистів. Попри позбавлений сенсу висновок, комісія лишила по собі й дещо цінне ― фотографії розкопаних могил та чиновників, безпосередньо причетних до брехні.

― Але от парадокс, ― додає Тетяна, ― радянська влада тоді вже почала [впроваджувати] «культ Перемоги», але про Биківню, де нібито лежать жертви фашистів, на офіційному рівні ніхто не згадував. Жодних памʼятних знаків, вшанувань, покладання квітів піонерами.

Вперше правду про Биківню сказали в 1989 році. Тепер чергова комісія стверджувала, що тут поховані жертви і фашистів, і НКВД. На засіданнях вперше слухали свідчення місцевих мешканців, проте переконували їх, що їм усе «здалося». Однак прокуратура відкрила кримінальне провадження, допитала пенсіонерів КГБ, що возили тіла розстріляних.

Справу закрили аж у 2001 році ― тоді вперше офіційно ствердили, що у Биківні покояться жертви сталінських репресій, розстріляні у київських вʼязницях НКВД із 1937 по 1941 рік.

Місце пам’яті

― Це все імена, це все, це все імена… ― повторює Тетяна, коли ми проходимо вздовж стін меморіалу.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Стіни ― з дрібно викарбуваними іменами. Понад 18 тисяч людей, серед яких поет Михайль Семенко, батько Степана Бандери священник Андрій Бандера, письменник Майк Йогансен, художник Михайло Бойчук ― і десятки тисяч відомих чи зовсім не знаних науковців, вчителів, селян, священників, безробітних, працівників заводів. Ще близько чотирьох тисяч імен уже встановили та не встигли додати на стіну. Тетяна вважає, що вбитих і похованих у Биківні як мінімум удвічі більше, тобто понад 40 тисяч. Але тут же наголошує, що число, в принципі, значення не має ― трагедія лишається трагедією.

З усієї території розкопали лише третину, і більшість площі ― через зведення меморіалу. Ховали людей ночами у братських могилах ― попередньо викопані ями засипали вапном і ґрунтом. Особисті речі та майно енкаведисти привласнювали ще під час арештів, віддавали на фінансові склади або продавали у магазині на вулиці Прорізній. Забирали й речі членів родини, хоча не мали на це права навіть за законами СРСР. Під час розкопок у 2000-х тут продовжували знаходити взуття, гребінці, окуляри, зубні щітки ― часом з написаним іменем власника чи власниці.

Проходячи повз стіну з іменами, Тетяна додає:

― Це ж унікальне місце. Тут зібралися долі людей, що інакше ніяк не перетнулися б. Вони були різні і за соціальним становищем, і за національністю, хоча кістяком були українці, і за політичними переконаннями ― не всі з убитих були опонентами радянської влади, не всі були залучені до культурних та інтелектуальних процесів. Тут поховані й чекісти, які чинили терор у 1920-их, а потім самі потрапили у «чистки». Але їхніх імен принципово немає на стінах памʼяті. Кати та жертви разом бути не можуть.

Разом з українцями тут поховані поляки, греки, німці, білоруси, болгари, македонці, жертви Харбінської операції. З-поміж усіх найпомітніша памʼять поляків ― вони спорудили окремий меморіал, а на деревах поряд з вишитими рушниками та синьо-жовтими стрічками повʼязані й біло-червоні.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Більше про решту операцій мали би розповісти інші частини меморіалу, але їх, як і, наприклад, міжконфесійну капличку та експозиційний центр, так і не звели ― коштів вистачило лише на першу чергу будівництва. Її завершили в 2012-му.

― Другу чергу планували добудувати у 2020-му, але коштів не було, немає і, відповідно, скоро не буде, ― говорить Тетяна. ― Років через десять у найкращому випадку. Хоча деякі речі справді потрібні ― логістика, включення в туристичні маршрути, транспорт. Це особливо важливо для літніх людей, які приїжджають до розстріляних родичів.

Приїздять сюди лише рідні жертв ― дітей чи онуків похованих тут кагебістів Тетяна не зустрічала. Хоча прізвища виконавців розстрілів у документах є. Каже, не впевнена, що родичі взагалі знають про минуле своєї сімʼї, та й суспільство навряд чи готове до розмови про радянських колаборантів і до визнання цього періоду окупацією.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

А от рідні жертв, які не мали стосунку до репресивної системи, до заповідника звертаються часто. Хтось сам дізнається з архівів і приходить у Биківню, долучається до всіх заходів, хтось лише припускає і пише запити. У такому випадку працівники заповідника шукають справу на конкретну людину в архівах, щоб повідомити деталі, ким вона була і за яких обставин була затримана. Іноді справу знайти не вдається ― є лише акт про розстріл.

Коли відкрили архів СБУ в 2016 році, працювати стало легше. Проте вже й до того часу заповідник встановив імена близько 18 тисяч людей, похованих у Биківні. Під час відкриття меморіалу на стінах були викарбувані лише прізвища на літери «Б», «В» та «Г», тож коли Тетяна прийшла на посаду у 2015 році, родичі все ще чекали.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

― Для них це були постійне запитання, чому так, і біль, ― каже Тетяна. ― Тож заповідник отримав доручення від віцепремʼєра з гуманітарних питань завершити роботу над стінами та списком. За ним планували вибити ще 30 тисяч прізвищ, але ми почали їх перевіряти і побачили проблеми. До списку внесли репресованих, не повʼязаних з Биківнею ― наприклад, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Юрія Горліс-Горського.

Перші списки похованих у Биківні почали формувати ще в 90-х ― активісти Микола Лисенко, Леонід Авраменко, Микола Роженко мали доступ до архівів і переписували знайдені прізвища. Проте помилково включали до переліків і тих, кого розстріляли в Сандармосі, наприклад, або в обласних центрах України. Та Тетяна каже, що все одно їхня праця була важливою ― з цього почалися вшанування жертв. Державні інституції долучилися значно пізніше, у період президентства Віктора Ющенка, який і перетворив Биківню на міжнародне місце памʼяті.

У 2006 році на місці поховання працювала польсько-українська археологічна експедиція, що знайшла залишки тіл, особисті речі та будиночок охорони 30-х років. Решток паркану не лишилося ― його після 1945-го кияни розібрали на будівельні матеріали. ДНК-експертизу не проводили. Наукова робота з пошуку в архівах почалася лише в 2013-му ― створили заповідник раніше, але не дали належного фінансування.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

У 2009 році СБУ оприлюднила на сайті перші офіційні списки похованих, проте їх видалили з мережі за президентства Януковича. Саме на ці переліки заповідник зробив запит у 2015-му і на їхній основі почав створювати власний список. Перечитували акти та протоколи розстрілів, зіставляли дані, звіряли написання прізвищ, шукали помилки у російському написанні, однофамільців і повтори в списках. Часу на роботу з самими архівно-кримінальними справами, які можуть містити сотні сторінок, не було. Та й немає досі ― у єдиному науковому відділі працює семеро людей.

― За статутом заповідник має право досліджувати всі репресії радянського періоду, аж до 1991 року, але фізично ми це не потягнемо, ― каже Тетяна, коли ми йдемо до двоповерхового будинку охорони. ― У нас є кілька глобальних напрямків, решта на рівні точкових проєктів. По суті, кожну операцію, професійну, соціальну категорію, період має хтось окремо досліджувати. Тих же репресованих працівників НКВД ― теж.

Саме в будинку охорони зараз зберігають банери, які заповідник використовує для виставок. На одному з них ― фотографії з розкопок 2011 року: знайдені кістки, гребінці, портсигари, ґудзики, зубні щітки, окуляри, кружки. За таким гребінцем з вишкрябаним прізвищем «Нога» минулоріч знайшли у Вінницькому архіві СБУ архівну справу вбитої. На кількох банерах історії жертв, а на одному ― вбивць. І навіть у 2016 році деякі відвідувачі виставки ще запитували, чи не боїться заповідник говорити про кагебістів. Наразі готують нову виставку, та чи відбудеться вона ― невідомо.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

― Це все-таки не сучасний формат музейних практик. Але поки він єдиний доступний для нас, так ми можемо людям показати не тільки сам меморіальний комплекс, а й безпосередньо документи, ― визнає Тетяна.

Історія по колу

Коли почалося повномасштабне вторгнення, дехто з колективу заповідника виїхав з Києва, хтось залишився, але загалом роботу продовжили ― мали вдосталь відсканованих документів. Артефакти вивозити було нікуди, тож їх просто спакували і сховали.

― Безумовно, вони мають людську, історичну цінність, ― каже Тетяна, ― але не фінансову, тож передусім евакуювали не нас. Сучасних фондосховищ в Україні немає, а наявні належно не підготовлені. Тому музейники опинилися в ситуації, коли треба було вирішувати все самостійно.

Тетяна місяць провела в іншій області. Зараз вона працює переважно в офісі у центрі Києва. До самого меморіалу приїжджає не так часто, як раніше ― власне, поки заборонено проводити масові заходи та відвідувати ліси, тут порожньо. Раніше до меморіалу з року в рік приїздило дедалі більше людей. Тепер лише поодинокі грибники заходять.

Єдиний великий захід за пів року ― іноземні посли приїхали у травні, щоб вшанувати жертв політичних репресій. Вони не застали звичних зустрічей рідних похованих у Биківні, не побачили родинних фотографій та не почули сімейних історій, з якими приходять до меморіалу. Однак побачене таки справило на них сильне враження ― тоді вже було відомо про вбивства в Бучі, й історичне порівняння напрошувалося.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

А коли після деокупації Харківщини зʼявилися фото з Ізюму, Тетяна запостила на своїй сторінці у Facebook два моторошно подібних знімки: світлина з розкопок Биківні в 2000-х та з ексгумації тіл з братської могили в лісі біля Ізюму ― на обох були звʼязані за спиною руки вбитої людини. Ані методи, ані виконавці не змінилися.

― Як людина я до цього звикнути не можу, це викликає хвилю люті й ненависті до ворогів. Але як історикиня можу тільки сказати: а що нового? ― каже Тетяна. ― Усе так само ― те саме поводження з місцевими, ті самі тортури, знущання, мародерство. Це все вже було.

― Чому тоді це забулося і так вражає? ― запитую.

― Ми ― нація, яка багато пережила, але й розвивалася, ― відповідає Тетяна. ― Тому всіх шокувало, що сусід не змінювався ― російська армія досі діє середньовічними методами. Росіяни законсервувалися, пропаганда і влада знайшли найгірші риси російського національного характеру і культивували їх. Про ментальність населення ординського та імперського типу писав ще росіянин Максим Горький у статті «Русская жестокость». Пропаганда зростила ці риси, виплекала і випустила на волю.

― Але разом з тим, ― додає Тетяна повагом, ― мені здається, що людей вразила поведінка росії зараз, бо вони не знали і не хотіли знати історії. Те, як викладають її у школі, не витримує жодної критики. Та й людям загалом властиво дистанціюватися від травматичного досвіду та історій. Тож тепер у людей шок: вони уникали травматичних тем, а зараз уже не можуть ― реальність впала на голову.

«Бабель» розповідає і розповідатиме про всі злочини росіян без терміну давності. Підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]

Олександр Кузьмін / «Бабель»