Олексія Євдокименка з Бучі росіяни спалили в гаражі. Вдалося знайти лише ногу. Його син став волонтером при морзі, але не може поховати свого батька ― монолог

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Євген Спірін
Дата:
Олексія Євдокименка з Бучі росіяни спалили в гаражі. Вдалося знайти лише ногу. Його син став волонтером при морзі, але не може поховати свого батька ― монолог

«Бабель»

Росіяни вбили в Бучі майже пів тисячі людей. У місті й районі досі знаходять тіла закатованих. Не всіх їх упізнали. Один з убитих ― 42-річний Олексій Євдокименко. Найімовірніше, його ще з кількома людьми спалили в гаражі на початку березня. Від нього лишилася тільки нога, яку знайшли через пів року. Офіційно чоловік досі не вважається загиблим, а ногу як усе, що лишилося від тіла, поховали під табличкою «невідома особа». Вадим, син Олексія, як волонтер у Бучі допомагає рідним упізнати знайдені тіла. Ось його монолог.

Мені 20 років, я живу на вулиці Яблунській з мамою і бабусею. До 24 лютого я навчався перукарському мистецтву і працював. Наша семиповерхівка недалеко від Гостомелю. У перший день я спочатку не повірив, що почалося вторгнення, пішки ходив до подруги в Ірпінь. Стояв такий гул від літаків, що ми у квартирі падали на підлогу. Я був у Бучі до 8 березня і не спускався в укриття. Підвал був не пристосований до того, щоб там ховатися, і мені ставало там погано. Тому я був у квартирі на 6 поверсі.

Двадцять четвертого лютого тато був у Боярці в лікарні ― у нього була закрита форма туберкульозу. Їм сказали йти з лікарні, тому 27 лютого він пішки прийшов у Бучу. Батьки на той час уже розлучилися, і він жив окремо в гаражі в кооперативі на Склозаводській. Утеплив його, зробив ніби однокімнатну квартиру. Такий він у мене був, трошки випивав, сам рішення ухвалював. Він працював монтером на авіазаводі «Антонов» у Гостомелі. Тато допомагав усім на районі, був незлим і безвідмовним.

До 1—2 березня ми з ним спілкувалися. А потім у наш район зайшли російські танки, зник звʼязок. Іноді вдавалося зловити сигнал, і тоді я передавав СБУ інформацію про переміщення російських військ. Я просто з вікна бачив, як вони кружляли в моєму дворі. Днями й ночами, щось перевозили, забирали тіла ― не було як передихнути. А 5 березня в наш будинок влучили.

Getty Images / «Бабель»

Восьмого березня я сказав мамі, що не витримую, і ми пішли на евакуацію в Ірпінь до Романівського мосту. Ми доїхали до Києва, а звідти — на Закарпаття. Бабуся вирішила залишитися, із татом звʼязку вже не було. Я абсолютно нічого не знав про нього.

Коли Бучу звільнили, ми дізналися, що бабусю поранили. Вона переконувала нас іще не повертатися, тому ми трохи пожили в Черкасах, а потім у Києві. У Бучу я повернувся 1 травня.

Я дізнався, що тато зник, 24 чи 25 квітня. Ми сподівалися, що він кудись пішов і не може зарядити телефон. Була одна дивна історія — 4 березня тато зʼявився як новий користувач у Telegram. Тоді був слабкий звʼязок, і ми з мамою отримали сповіщення. Але я знав, що це не може бути він — соціальними мережами він не користується, тільки напередодні купив смартфон, я його й налаштовував. Я тоді написав «йому» від імені мами: «Привіт, чому ти пропав?» Користувач був у мережі, але як тільки прочитав повідомлення — видалив акаунт. Я знаю, що він точно не зміг би так зробити. Але тоді я ще не думав, що з ним щось трапилося, а мама навіть хотіла провідати його в гаражі.

Друзі батька подали в розшук, дали його фото в червоній футболці. Чоловіка в такому одязі знайшли на Яблунській, 144, але то був тероборонівець. Мій тато не міг бути в Теробороні.

А потім у моргу мені сказали, що з гаражного кооперативу приїхала нога. У кишені джинсів був гаманець з поплавленою банківською карткою тата. Ця кінцівка приїхала в окремому пакеті. Так і написали в документах, що це ― ймовірно, мій батько. Це справді його джинси та його пояс. Але більше ніяких останків тіла не було.

Facebook

Вияснилося, що тата з іншими людьми спалили в гаражі. Батьків друг сказав, що це сталося близько 17-ї години 3 березня. Це було не в татовому гаражі, а в гаражі однієї жінки. Вона була трохи дивна — не мала машини, але мала гараж. Тому в ямі для ремонту облаштувала «підвальчик». Інші люди з гаражів розказали, що чули, як по гаражах стріляли. А ще чули, як один росіянин запитував іншого: «Це пʼятий, що з ним робити?» Йому відповіли: «Астра, кидай його в підвал». Кінцівку мого тата знайшли саме в «підвальчику». Кинули його туди та спалили ще живим чи вже застреленим — я не знаю.

Уперше підвал, де був тато, оглянули у квітні, але той огляд був «на відчепися». Тоді знайшли тільки його ногу і ще дві ноги невпізнаних людей, тобто те, що явно видно.

Я зміг потрапити в цей гараж лише у вересні. Усередині все вигоріло. Іноземна делегація, з якою я був, мала прожектори, і під їхнім яскравим світлом було видно все в білому попелі. Я спіткнувся об кістки, і так ми знайшли останки людей.

Є різні версії того, що сталося в гаражі. Поліція каже, що людей спершу розстріляли, а потім уже підпалили — там знайшли гільзи від куль різних калібрів, які нібито використовували 64 та 36 бригади. Звуків вибухів там ніхто не чув, тобто це не влучання снаряда. Якби кинули гранату, гараж так не вигорів би. Можливо, їх спершу облили бензином і вже тоді підпалили, бо на кістках є такі сліди. Але в самому гаражі бензину не було, бо власниця не мала машини.

Батька поховали як «невідому особу» під номером 320. Французькі спеціалісти відбирали зразки ДНК 3 вересня, але результатів ще немає. Безліч людей їх здавала. Батька не дають поховати під його іменем, бо для цього нібито немає підстав. У слідчих зазначено, що він «можливо, вбитий, можливо, зниклий». Документа про те, що тато вбитий, немає.

Я хотів поховати тата по-іншому, чекав на результати ДНК-тестів. Але нічого не вийшло добитися. Кажуть, потім зможуть провести ексгумацію, але, думаю, коли дозволять, я просто зміню табличку на могилі, щоб було його імʼя.

Я допомагав іншим з тілами, а собі не зміг допомогти ― ось як вийшло. Коли я повернувся в Бучу, написав у міську раду, що хочу волонтерити. Мені запропонували йти в ініціативу з пошуку і встановлення людей. Я сказав, що не боюся, і погодився. Я хотів працювати саме з тілами, бо багато хто відмовлявся, і я знав, що з цим важко буде впоратися. Ми зробили Telegram-канал для впізнання рідними. Іноді навіть родичі не могли дивитися на тіла, тому я переглядав фотографії за них, розпитував про деталі. Був хаос, ми не були готові до такої кількості вбитих. Але ми все робили силами волонтерів і в інформаційному центрі, і в моргу. Канал ми вже не ведемо, але ще завершуємо створювати базу загиблих.

Я ставився до цього як до роботи, яку хтось має зробити. Але водночас думав: «За що вбили цю безневинну людину?» Я просто брав себе в руки і вирішував, що допомагатиму, хоч як би складно мені було.

Getty Images / «Бабель»

Допоможіть «Бабелю» поіменно назвати жертв росіян — підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]