Харківській тероборонівець Роман Сімонок загинув під час ракетного обстрілу 1 березня. Його поховали у братній могилі. Родина бореться за перепоховання. Як їм це пережити? ― репортаж «Бабеля»

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Дата:
Харківській тероборонівець Роман Сімонок загинув під час ракетного обстрілу 1 березня. Його поховали у братній могилі. Родина бореться за перепоховання. Як їм це пережити? ― репортаж «Бабеля»

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Першого березня росіяни вдарили двома ракетами «Калібр» по Харківській ОДА ― вони вбили 31 людину. Серед загиблих ― тероборонівець Роман Сімонок. Його тіло знайшли в останній день розбору завалів ― 25 березня. Через три тижні Романа поховали на харківському цвинтарі № 18. Батьки впізнали тіло сина, але він опинився у братній могилі ― траншеї, куди невпізнаних і незатребуваних людей складали в мішках. Для такого недбалого поховання не було жодних причин і виправдань ― Харків не окупували, боїв у місті на той час не було, та й чоловік мав при собі документи. Романа поховали з численними порушеннями, а на прохання батьків віддати тіло і перепоховати відмовили. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова розповідає історію життя Романа та про те, як його родина переживає втрату.

1

«Мама старається триматися, активно бореться. Але у тата тепер просто життя немає. Перезахоронення могло б якось заспокоїти, ― каже в телефонній розмові сестра Романа Сімонка Олена. ― Я не хотіла б це казати, але тато може просто не дожити. Так не повинно бути навіть у найскладніший час. Зрозуміло, що зараз живі важливіші, але треба мати й повагу до загиблих. Рома пʼять днів був у ТрО, але для нас він ― герой, для нас він ― найважливіша людина. Це люди, які нас захищали. День, два, місяць ― байдуже. Повинна бути повага. Нам треба місце, куди приходити та згадувати».

Харківський цвинтар № 18, або Безлюдівське кладовище, розташоване на південній околиці міста, яка майже не постраждала від обстрілів. Тут є кілька секторів, один з яких ― Алея слави, де ховають загиблих українських військових з усіма почестями та під синьо-жовтими стягами. Таких могил тут десятки. Якщо заходити глибше на цвинтар, могил стає менше. На найбільш свіжих квадратах у кінці кладовища ― лише горбки з табличками: «невідома жінка», «неизвестный мужчина», «124», «залишки тіла». Так підписують могили тих, кого не впізнали чи не шукали для поховання рідні.

Таблички на братній могилі.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

На околиці кладовища ― траншея, відстань між табличками не більше за 10 сантиметрів. Людей ховали в ній в пакетах, одна з порожніх траншей досі не закопана. Біля деяких табличок є хрест, пластикові квіти чи тарілочки для поминання, але загалом цей квадрат схожий на грубо переоране поле.

Ліворуч ― одна з нечисленних вручну оформлених могил. На табличці під номером 1417 ― «Симонюк Р. С.» Тут похований Роман Сімонок. На його могилі ― дві пластикові жовті троянди, рожеві, фіолетові та білі айстри у склянці й кілька гілочок польових квітів. Їх два дні тому принесла його матір Алла.

2

Зазвичай з квітня по жовтень родина Сімонків переїжджає на дачу в Первомайськ під Харковом. Цей будинок у 1960-ті звели батьки Алли. Їй зараз 73.

― Ми тут щось садили, а як вийшли на пенсію, то почали так приїжджати, ― говорить Алла, невисока жінка із сивим каре і ластовинням. ― Наводили порядки після зими. А в Харкові у нас Ромочка був.

Із чотирьох кімнат хати зараз використовують дві ― одна вітальня зі ще не топленою пічкою і одна спальня, звідки доносяться новини національного марафону по радіо. Алла просить не роззуватися й одразу пропонує сніданок. Вирішуємо пити чай, і вона ледь винувато пояснює, що вода з водопроводу ― бутильовану зараз майже не привозять, а та, що є, потрібна, щоб запивати ліки для неї та її 72-річного чоловіка Сергія.

― Ось це наш соколик, ― говорить сивовусий Сергій, показуючи фотографію на стіні. Роман у формі зі зброєю. ― Остання його фотографія з ОДА… ― Сергію стає важко дихати, він швидко моргає, опускаючи погляд та йде робити чай. Коли він повертається, Алла вже розповідає про їхнє життя.

Фото Романа Сімонка з ОДА в домі його родини у Первомайському.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Алла народилася в Первомайському, потім переїхала в Харків. Там вона і познайомилася із Сергієм ― вони разом працювали на заводі електроапаратури, це було військове підприємство.

― На оборонку працювали, ― додає Сергій, який був головним механіком. ― На ті ракети, якими тепер путін по нас стріляє.

У заводському гуртожитку вони й познайомилися, квартиру отримали неподалік. До Харкова Сергій переїхав після того, як його через поганий зір комісували із Севастопольського воєнно-морського училища. Сам він родом з Вінничини, куди його батько, білорус, поїхав після сибірського заслання. Він памʼятає імена тих, кого знав десятки років тому, охоче розповідає про молодість і захоплення легкою атлетикою.

― Мій двоюрідний дядько Сімонок ― герой Радянського Союзу, на його честь є вулиця в Севастополі, ― продовжує Сергій, з гіркотою вимовляючи назву міста. ― Ох, якби наші наші діди встали й подивилися, за що вони воювали…

Поки Сергій зітхає, Алла дістає старі фотографії, акуратно загорнуті в целофан.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Я забрала їх з квартири, коли почало бахкати. Не знала, чи ще повернемося, ― говорить вона, розкладаючи світлини. На них Роман ― у дитячому моряцькому костюмчику, із гулею на лобі, на новорічному святі, із молодшою сестрою, на фоні грузинських гір. Дорослого Романа на знімках майже немає. ― Він не любив фотографуватися. Пейзажі та будівлі є, а його нема. Тепер я прошу, щоб його друзі надсилали мені його фотографії.

Роман працював будівельником, любив тварин, польові квіти та походи. Колекціонував ножі, знався на стрілецькій зброї, був у дні розстрілів на Майдані, але військовим ставати не хотів. Раз на тиждень-два їздив до дівчини у Дніпро, часто подорожував до друзів у Німеччину, почав вдома ремонт.

― Рома був патріот, він горів Україною, ― каже Сергій. ― Він казав: «Не бійся звірів, а бійся поганих людей». Був дуже скромний, не терпів хамства, грубості. Рома був золотою людиною.

Фотографії закінчуються, й Алла натрапляє на їхні із Сергієм весільні знімки.

― Навіть не знаю, як вони сюди потрапили, ― сміється вона. На світлині їй 27, одягнута у просту білу сукню, білі рукавички, тримає букет білих кал. Поруч ― 26-річний Сергій в костюмі. ― Оце скільки ми з тобою, Алла, друг друга терпим? 46 років, ― сміється Сергій та вдивляється у знімок. ― Там був памʼятник Леніну, але ми з ним не фотографувалися. А позаду Держпром. Це на площі Свободи.

Сергій та Алла.

Сергій та Алла.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Якраз там, де Рома загинув, ― додає Алла. Обоє замовкають.

3

Зранку 24 лютого Роман зайшов у кімнату до мами та сказав: «Почалося». Одразу пішов до військкомату, хоча мама вмовляла його трохи зачекати та зрозуміти, що буде далі. Записатися до Тероборони не вдалося, тож 26 лютого Роман спробував ще раз. У Харківській ОДА йому видали зброю і призначили пост.

Тероборона організовувалася самостійно ― жодних офіційних списків не було, тож хлопці самі призначали командирів, складали графік чергування. За кожним підрозділом закріпили окремий мікрорайон. Роман разом із десятьма іншими добровольцями були в шостому підрозділі Шевченківського району.

― Я думаю, що якби не Тероборона, то Харків могли захопити, ― говорить Олександр Асєєв, побратим Романа.

Сам себе він називає «взрослий пацан» ― Олександрові 70. Він працював головним інженером в офісному центрі, до того був депутатом міськради та начальником управління житлово-господарського виконкому. Із 26 лютого він почав охороняти будівлю облради. Жив там на першому поверсі в одній кімнаті із шістьма побратимами, серед яких був і Роман, ще пʼятеро жили в сусідній.

О 07:45 Роман зателефонував мамі сказати, що з ним усе гаразд. За кілька хвилин Алла почула вибух і закричала в уже замовклу слухавку: «Рома!!!»

О восьмій, коли в будівлю влучила російська ракета, Роман саме мав іти на пост охорони замість нічної зміни. Що саме він робив у ту мить ― достеменно невідомо: четверо побратимів, що були з ним, загинули, ще один тяжко поранений. Олександр ― єдиний з кімнати лишився майже неушкоджений.

Олександр Асєєв, побратим Романа.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

― Ми обідали у столовій, а на чай з бутербродами ходили на 2―3 точки видачі, ― розповідає чоловік про той день. ― Одна з них була неподалік нашої кімнати в колишній роздягальні, ми туди ходили зазвичай перед караулом. Хлопці збиралися на пост. Я взяв чай у паперовому стаканчику за пару хвилин до восьмої та повертався до кімнати по автомат і підсумок з патронами.

Коли Олександру лишалося кілька метрів до кімнати, пролунав вибух. Він впав за колону і бачив, як навколо ніби летять розпечені кулі ― це було скло, підсвічене спалахом. Коли Олександр за кілька хвилин отямився, побачив, що двері та вікна винесло вибухом. Неподалік кімнати лежав із закривавленим обличчям один з побратимів. Олександр відтягнув його, взяв свою зброю і вийшов на вулицю. Пролунав ще один вибух. Ракета вдарила по тій частині будівлі, де була кімната тероборонівців. Не всі встигли з неї вийти. Рома не встиг.

Того ж дня з-під завалів дістали одного живого тероборонівця, чий крик про допомогу почули рятувальники, і два тіла, які впізнав Олександр.

― Рятувальні роботи практично відразу припинили, ― розповідає він. ― Місто було під постійними обстрілами, були пожежі, руйнування, думаю, рятувальники виїжджали до інших обʼєктів, де було багато людей. Першого з моїх хлопців з-під завалів дістали аж 17 березня. Це був наш командир Володимир Градусов.

Двадцять пʼятого березня завершили розбирати завали. Тоді ж дістали тіло Романа та доставили до обласного моргу.

Вікна кімнати, де, ймовірно, загинув Роман.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Четвертого березня Олександр вийшов з Тероборони, а ще за місяць поїхав на захід ― через ракетні удари він отримав контузію. На той час Тероборона не була записана офіційно, тож ані Олександр, ані загиблі досі не вважаються учасниками бойових дій.

Олександр мав власний список побратимів, тож, повернувшись у травні до Харкова, почав шукати інформацію про їхні могили та родичів. Так він став першим, хто звʼязався з родиною Романа.

― Крім мене, ніхто цим не займався, хоча це нескладно зробити, ― говорить Олександр. ― Але про хлопців, не тільки моїх, ніхто нічого не знає. Я почав смикати місцеву владу, щоб їх легалізували як Тероборону, потім зʼявився проєкт закону 7322. Ці хлопці прийшли не через повістку, а за покликом серця. Вони заслуговують на те, щоб про них говорили як про гідних українців. Але, думаю, у нас це нікому не треба. У Миколаєві була така ж ситуація з ОДА, але там загиблих швидко легалізували. А в нас цим ніхто не займається. Я вийшов на заступника голови адміністрації, а він передав мені через знайомого, що «це зараз не на часі».

4

Ще до другої години дня 1 березня телефон Романа приймав повідомлення, проте відповіді не було.

― Чому їх відразу не почали відкопувати? А раптом він там був живий? Хіба в нас техніки не було?.. Я через це найбільше страждаю і весь час про це думаю: може, я могла його врятувати?.. ― запитує Алла.

― Я думаю, що був, ― додає Сергій, дивлячись у підлогу. ― Треба було бігти та телефонувати йому, щоб почути дзвінок і витягнути. Знали б, де він. Я себе виню…

Сергій, батько Романа.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Алла та Сергій неодноразово приходили до ОДА, шукали сина в лікарнях, військовому госпіталі та моргах при медзакладах. Проте Романа ніде не було. Про те, що тіло знайшли, їм не сказали.

― Ми з новин дізналися, що завали розібрали, ― говорить Алла.

Вона зрозуміла, що син не вижив, і хотіла відразу їхати в морг. Проте Сергієві стало погано, і подружжя зачекало. До моргу вони приїхали 15 квітня. Тіло сина Аллі так і не показали, хоч вона й просила про впізнання:

― Мене відмовляли нібито через те, що він у жахливому стані, сказали, щоб я запамʼятала таким, як був. Але я свою дитину в будь-якому стані прийняла б. Потім я вже подумала: може, його там не було або тіла були так поскладані, що там нікого не можна було знайти.

Алла впізнала Романа за фотографією ― впізнала одяг і риси, хоч обличчя й було темним від гематом. Працівниця моргу Інга почала переконувати, що морг замовить труну і похованням «займеться місто», буде окрема могила за Алеєю слави на цвинтарі для військових. На це нібито піде 7—10 днів. Батьки Романа погодилися, проте вже ввечері передумали та вирішили поховати сина самі. Наступного дня, 16 квітня, друг Романа почав організовувати похорон і зателефонував у морг.

― А йому сказали, що він уже похований. Так ми про це й дізналися, ― говорить Алла. ― Тоді вже і я подзвонила спитати, чи він похований. А мені з таким роздратуванням сказали: «Уже дзвонили!..»

Наступного дня вони поїхали на цвинтар шукати могилу Романа. Серед могил військових її не було. Алла зателефонувала директорці кладовища, і та пояснила, що шукати треба у віддаленному 124-му кварталі. Алла із Сергієм і хрещеною мамою Роми, несучи оберемки польових квітів, пішки пішли в інший кінець цвинтаря. Дійшли до ровів, та могили все не було. Алла знову зателефонувала директорці, і та прислала до родини працівника кладовища. Він і показав могилу-траншею із частоколом чорних табличок.

― Я думала, він, ― Алла стишує голос і киває на Сергія, ― свідомість втратить. Після екскаватора лишилися великі глиби землі, і він почав їх руками розгрібати і складати навколо могили Роми, зробив всередині плато і на них ми поклали квіти. Ми посиділи в парку, прийшли до тями, поїхали додому ― і кілька днів не говорили, взагалі.

Родина ще кілька разів приїжджала на кладовище. Там їм і показали документи, де зазначено, що Рома вже 12 квітня був у списку «незатребуваних» від моргу. Так само він числився і 16 квітня ― тобто вже після того, як родина впізнала тіло і просила поховати його самостійно.

Алла і Сергій почали вимагати перепоховання, жінка звʼязалася з комунальним підприємством «Ритуал», яке й організовувало поховання від міста.

― Людмила Коновалова, замдиректорка, сказала: «Знайдіть там якийсь хрест і поставте». Але не треба мені якийсь хрест із чужої могили! Рома взагалі не віруючий був, ― обурюється Алла.

― Рома не критикував людей, які вірять, але був чистий матеріаліст, ― додає Сергій. ― Якщо ми будемо ставити памʼятничок, то на обеліску в куточку, звісно, буде хрестик. Але ми з ним узагалі ніколи про поховання не говорили.

Табличка на могилі Романа з неправильним підписом.

Табличка на могилі Романа з неправильним підписом.

Михайло Мельниченко / «Бабель»

Зрештою «Ритуал» привів могилу до ладу. Проте в перепохованні спершу відмовили, а потім, нібито через санітарні норми, які ніде не зазначені, сказали, що перепоховати тіло можна лише через три роки. Вже у вересні запевнили, що перепоховають взимку, коли температура буде достатньо низькою. Міськрада теж обіцяла допомогти, але нічого не змінилося. Аллі видали папірець зі списком документів, які треба зібрати, але сказали поки що цього не робити ― вони нібито можуть застаріти. Та жінка сумнівається, чи її сина взагалі перепоховають.

― А може, вони просто не хочуть перепоховання, бо там насправді не він? Там же ті таблички так натикані були. Але на мішку має бути номер. Тому я сказала, що відкопувати можна лише в моїй присутності.

5

Із речей Романа родині віддали лише паспорт із краплинами його крові ― ані телефон, ані ніж, що завжди при були ньому, не повернули. Аллі натякнули, що все забрали мародери.

За пів року Сергій схуд майже на 10 кілограмів, і в нього, і в Алли німіє права рука. Вона плаче вночі, щоб він не бачив.

― Зрозуміло, що це були гарячі дні, ― говорить Сергій. ― Надії в нас був 1%, але людина надією все одно живе. Зрозуміло, хто не буде страдати за своєю дитиною? Зрозуміло, це війна. Але я знав, за що син загинув, ― він чесно пішов захищати батьківщину. Але нас вбило саме те, що сталося потім. Одну трагедію ми пережили, але продовження…

***

Уже після нашої зустрічі з родиною Сімонків, 19 вересня, міський голова Харкова Ігор Терехов на нараді повідомив, що після службового розслідування зʼясували, що поховали Романа з порушенням законодавства і невдовзі перепоховають із військовими почестями як захисника міста.

«Бабель» розповідає про те, як ми всі переживаємо цю війну. Підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected]

Ми очікуємо на відповідь

«Бабель» надіслав запити на інформацію до моргу, КП «Ритуал» і Харківської міської ради. Ми сподіваємося дізнатися, чому сталися порушення в похованні тіла Романа, чи усвідомлюють ці установи вчинення правопорушення, чи нададуть Роман Сімонку статус учасника бойових дій і чи є в цій історії місце корупції.

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Юліана Скібіцька
Теги:
війна росії з Україною
Харків
Харківська ОДА

Помітили помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter — ми виправимо