«Так, я хочу як в Ізраїлі». У березні росіяни обстріляли ірпінські школи. Їх відбудовують, щоб почати навчання вчасно, але батьки бояться приводити дітей — репортаж «Бабеля» до першого вересня

Автор:
Оксана Расулова
Редактор:
Євген Спірін
Дата:
«Так, я хочу як в Ізраїлі». У березні росіяни обстріляли ірпінські школи. Їх відбудовують, щоб почати навчання вчасно, але батьки бояться приводити дітей — репортаж «Бабеля» до першого вересня

Незважаючи на війну, 1 вересня почалося навчання у школах. Діти можуть навчатися дистанційно або очно. Так само і в школах, які обстріляли росіяни, ― їх відбудовують і починають навчальний процес. Наприклад, в Ірпені. Двадцять девʼятого вересня журналістка «Бабеля» Оксана Расулова побувала у школі № 1, де за три дні до початку навчання ще робили ремонт укриття, кабінетів і даху, а батьки переживали, чи встигнуть до лінійки та чи безпечно взагалі приводити дітей. До 1 вересня встигли зробити не все, але навчання все-таки почали. Як готувалися до цього в останні дні ― у репортажі «Бабеля».

1

Повітря в Ірпені пахне соснами та лісом. Саме місто тихе, хоч туди вже й повернулося життя. Гучно стає лише на відбудовах, як-от у школі: тут із самого ранку шкребуть, ламають, метуть, ріжуть, перегукуються.

На подвірʼї метушаться будівельники. Хтось вийшов на перекур і сидить на бордюрі, складаючи окурки до пляшки з-під мінералки, хтось встановлює новий бірюзовий паркан замість пошкодженого уламками, хтось намагається прилаштувати двері, що не підходять за розміром.

― Усередині все майже закінчили, ― говорить Тарас Вʼязовченко, що зустрічає нас біля школи.

Тарас ― чоловік в одязі кольору хакі, із заразним сміхом і гладкою лисиною ― місцевий депутат. Він працює у фінансовій сфері, а освітою зацікавився кілька років тому, коли його менші діти пішли до садочку та школи. Спершу Тарас був батьком-активістом, відтак потрапив до місцевого самоврядування. Тепер він один з тих, хто опікується відбудовою шкіл, хоча його діти цьогоріч сюди не прийдуть ― 3 березня Тарас вивіз дітей з міста, тепер вони живуть і навчаються у Женеві. Документи з ірпінської школи не забирали ― можна навчатися в ній дистанційно, щоб не випасти з української навчальної програми.

На рожевому фасаді школи де-не-де видно сліди від уламків снарядів, так само ― на тротуарі, клумбі та спортивному майданчику. На одному з корпусів завершують дах. У будівлю школи було щонайменше чотири «прильоти», проте вона не схожа на руїну. Натомість дві багатоповерхівки поруч і приватний сектор досі не відновлені.

Школу побудували напередодні Другої світової, добудували старий корпус у рік вибуху ЧАЕС і відкрили новий за рік до повномасштабного вторгнення росії. Саме в цьому новому корпусі тепер облаштовують бомбосховище.

― Цей корпус побудували за півтора року, ніхто не вірив, що це можливо так швидко, ― із гордістю говорить Тарас, коли ми підходимо до нової будівлі, де завершують дах. ― І відбудовують швидко. Ще два дні тому металочерепиці тут не було. От лежать бетонні блоки, ― показує Тарас Вʼязовченко на брили на газоні, коли підходимо ближче. ― Ними закриють вікна на цокольному поверсі ― й буде укриття.

У цоколі прохолодно. Будівельники ще щось свердлять, проте на стінах уже висять кольорові таблички з назвами класів, а на підлозі розкидані пуфи. Не встиг Тарас почати розповідь про сховище, як його жваво гукнула жінка з мідним волоссям:

― Ну де б я ще тебе зустріла! ― вітається вона та із сарказмом додає: ― Я от зайшла подивитися на «шикарне укриття».

― А що тобі не подобається? ― без нотки нарікання парирує Тарас. ― Ще ж блоки встановлять перед вікнами.

― Та ну, ― не вгаває жінка ― ти подивися, скільки тут скла і пластику у вікнах, воно же буде летіти. Немає ролета залізного, який застеріг би. Я зараз буду «фекати».

― А ти хотіла безпекову кімнату, як в Ізраїлі? ― сміється Тарас.

― Так, я хотіла як в Ізраїлі.

Жінку звати Юля. Вона ― активна мама двох дітей, що цьогоріч будуть на дистанційному навчанні, ― написала заяву ще місяць тому, щойно дізналася, що цьогоріч діти будуть навчатися офлайн.

― Глупо починати навчання в умовах війни, коли школи не підготовлені, ― говорить Юля. ― Але це в мене вопрос не до школи, певно, а до МОН. Як можна йти в школу в Ірпені, який є щитом для Києва? Хоча деякі батьки вірять, що вдруге на нас не підуть.

Школа № 1 розрахована на 1 200 дітей. Проте скільки з них пішли на навчання 1 вересня та скільки дітей-переселенців — невідомо, адже класи завершать формувати в перший навчальний тиждень, а перевести дитину на домашню форму навчання можна аж до лютого включно. Старша донька Юлі, третьокласниця, сумує за друзями, тому хоче до школи, а син-першокласник іти боїться. Обоє будуть навчатися вдома по відеозвʼязку ― для них вмикатимуть трансляцію уроку у школі. У класі доньки до школи приходитимуть лише троє із 27 дітей. Та не в усіх класах така ситуація ― наприклад, у 6-А очно навчатимуться 22 дитини.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

― Дитина в будь-якому разі не буде отримувати достатньо інформації, ― говорить Юля, коли ми виходимо зі сховища, щоб подивитися на класи. ― Користі від навчального процесу ― нуль цілих дві десятих.

― Наші діти нормально не вчилися, ― додає Тарас. ― Карантин, вторгнення ― син не мав жодного повноцінного року у школі. Але якщо буде прямий приліт у школу, не врятує жодне укриття.

― От карантин для наших дітей був опасний, а як ракети літають ― то безпечно, ― роздратовано сміється Юля та не вгаває з риторичними запитаннями. ― Як виводити в укриття першачків, яких і так складно організувати? Як вони будуть іти сюди зі старого корпусу, скільки часу матимуть, щоб сховатися? А як одягатися зимою і шукати ті тривожні валізки? У дітей же порушена психіка через окупацію, почнуться пісі-какі та «подзвоніть мамі».

― Хіба це школа, готова до 1 вересня?.. ― ставить вона останнє запитання без відповіді, коли ми виходимо на вулицю і, попрощавшись, поспішає до вчителів.

2

Ремонт школи триває менше ніж місяць. Завершити обіцяли до 25 серпня, але не встигли. Проте Тарас вірить, що до 1 вересня все буде готово. І не тільки він ― в одному з кабінетів на дошці вже навіть написали: «З Днем знань».

У новому корпусі порожньо, світло і чисто. Натомість у коридорах і кабінетах старого ― плакати з радянською каліграфією, яскраві таблички про нову українську школу, статуї Венери та орлів, карти, вазони й підручники, по які приходять діти.

― Я вивіз дітей 3 березня під мінометним обстрілом, вони цього всього наслухалися. І мене турбують два питання, ― говорить Тарас, поки ми йдемо від кабінету до кабінету. ― Як евакуювати дітей і як вони будуть навчатися, бо повітряні тривоги можуть тривати кілька годин і ніяких уроків не буде. Ми просили аптечки для класів, але в них немає сенсу, якщо вчителі не пройшли спеціальні курси. Хто буде шкільним психологом — ми теж не знаємо, а в кожної дитини може статися істерика. Деякі батьки цього не розуміють і питають, чи можуть під час повітряної тривоги приїжджати у школу та забирати дітей додому з укриття.

Найбільше роботи ― у спортзалі старого корпусу, куди влучив снаряд. Лишилося постелити лінолеум на прогрунтовану підлогу. Стокілограмові рулони синього лінолеуму складені перед корпусом, усередину їх на брусах заносять чоловіки в однакових робочих штанах ― невисокий світловолосий Саша років сорока та його молодший кремезний брат Юра. Вони приїхали з Києва, щоб відремонтувати спортзал, і замість складу мають колишню шкільну приймальню народного депутата з позолоченою табличкою.

У залі підбігом розмотують рулон, вхопившись за краї ― розмотують пінистою зеленою стороною догори, потім перевертають пружною синьою і біжать через спортзал ще раз. Порівнявшись зі мною, Саша каже:

― Ми воєнним стелили такий самий спортзал до войни, точно такий самий.

Керує процесом неговіркий Олег із сивуватою щетиною. Чоловіки перекидаються кількома словами, проте розуміють кожен рух.

― Давай ще. Харош! ― гукає Олег.

― Є! У сторону! ― додає Юра.

― Ану? ― окидає виглядом зал Саша. ― Атлічно! Давай-но на мене, трохи на себе візьму.

― Оп! Подивися, чи там усе нормально, ― уточнює Олег.

― Впритик, ― резюмує Юра.

― Шо, малюєм? ― Саша дістає з кишені простий олівець, стає на коліна і починає малювати лінію вздовж краю лінолеуму, водночас збиваючи долонями сусідні смуги в тісний шов. Пояснює: ― Це мєтка, щоб бачити, де укласти. Зручно, щоб шпарини не було, коли клей намастимо.

Таких шкіл, де напередодні навчання будівельники поспіхом завершують ремонт, по всій країні понад півтори тисячі ― росіяни пошкодили майже 2 000 будівель, з них 300 зруйнували повністю. Навчання там навряд почнуть.

В Ірпені до 24 лютого навчалися 10 тисяч дітей. У місті працювали 9 державних шкіл, приватні навчальні заклади, садочки, ліцей та університет. Більшість з них відновлюють коштом міста, благодійників, міжнародних організацій та міст-побратимів. Школу № 1 відновлюють за рахунок UNICEF, проте неможливо сказати, скільки це коштує, доки не завершать роботи.

Поки не шурхотить лінолеум, чутно, як у коридорі перемовляються вчительки:

― Тетяна Василівна, а ви куди? ― гукає високий голос десь від сходів.

― До директора! ― відповідає хтось захрипло.

― На першому поверсі!

Їх перекриває крик:

― Оце треба було робить, а не в коридорі сидіть! Пакети носять, а ніхто нічого не робить! От подивися, куди ти йдеш?!

Визираю на крик і бачу невисоку коротковолосу руду жінку в чорному ― це завгосп. За нею, винувато посміхаючись, ніби насварений школяр, плентається будівельник. Завгосп не вгаває:

― Нахєра ти туди поніс?! А це хто робить буде, шоб воно було зроблено, хто?!

Тим часом Олег медитативно відчищає каток від залишків засохлого клею. Юра наносить густий молочний клей широким зубчастим шпателем, а Саша приміряється клеїти лінолеум. Спершу приклеять одну половину, потім ― другу. Але щось не сходиться.

― Давай заново зіставимо по стіні. На мене? ― пропонує Саша.

― Краще тоді робити отак, чого? Ну бо ти так його покладеш, потім заллєш, і не буде там нічого, усе, ― пояснює Олег. ― Тут теж добре, а там треба чуть-чуть підтягнути на стіну.

Саша тягне шматок лінолеуму.

― Ну бля, ― стримано каже Олег і береться пояснювати заново. Вмикається дрель, і не чутно нічого зовсім. Коли шум стихає, Олег уточнює: ― Ти почув мене?

― Да-да, ― запевняє Саша, і цього разу все виходить.

― Сонце, я теж тут бігаю як дурна, повір мені! Я так само! А треба це все робить! ― кричить зла завгосп.

Зрештою лінолеум приклеїли. Двері поруч встановити складніше. Треба знести раму старих ― її розбивають молотками двоє робітників. Замість слів ― мугукання.

Основні роботи на першому поверсі завершили. Будівельники йдуть на перекур, дивитися більше нема на що, тож ми із фотографом виходимо в коридор. З кабінету ліворуч вилітає завгосп, рвучко заглядає у кожні двері та, не знайшовши нікого, окрім мами, яка миє вікна, і нас, роздратовано прямує на другий поверх, дорогою вигукуючи:

― А помогти нема кому, зате куча журналістів!

І якщо відремонтовані стіни не створять відчуття школи, вона ― точно зможе.

3

Що вище підіймаємося, то тихіші поверхи. На другому кілька батьків прибирають класи. На третьому рух є лише в актовому залі.

― Зараз як йобну туда!.. ― замахується мʼяким кріслом втомлена огрядна прибиральниця та врешті ставить його в ряд з іншими перед сценою. А потім, побачивши нас у дверях, ввічливо вітається, стрепенувшись: ― Доброго дня!

В актовий зал ми не ризикуємо заходити.

Вище тільки дах ― розпечений і душний. Саме горище аж червонувате від світла, що пробивається крізь металочерепицю і пінисту плівку, яка закриває ще голі секції. Час від часу через них видно силуети будівельників.

Зверху чутно голоси та кроки ― кілька будівельників спускаються під дах, ніби з потойбіччя, пролазячи через дірку від «прильоту». Навколо неї ― «зірочки» від уламків. Підходять до пляшок з водою, оминають коробку з чаєм і півторалітрову банку цукру поруч з електрочайником ― при температурі за 30 ℃ він здається найнедоречнішим з можливих предметів.

Ці будівельники ― найменш балакучі з усіх, хто є в школі. Тільки кивають. На запитання про час роботи лише стинають плечима, про терміни виконання і прогнози ― теж.

Олександр Кузьмін / «Бабель»

Відповідають тільки на одне:

― Як ви тут взагалі на такій спеці?

― Ну а шо робить?

***

1 вересня школу таки відкрили. Роботи у старому корпусі не завершили, тож показову лінійку провели перед новим. До дітей приїхав президент Володимир Зеленський. Через посилені заходи безпеки на показову лінійку привели лише перші класи ― їх у школі чотири. У класі доньки Тараса із 31 дитини очне навчання готові починати 17, проте невідомо, чи це не зміниться.

Попри війну, «Бабель» теж продовжує працювати. Підтримайте нас:

🔸 у гривні,

🔸 у криптовалюті,

🔸 Patreon,

🔸 PayPal: [email protected]