Червоні рейтузи — це Франція! Розповідаємо історію засобів індивідуального захисту від ренесансу важких лат до кевлару і змінних бронепластин, у яких воюють зараз

Автор:
Дмитро Раєвський
Редактор:
Тетяна Логвиненко
Дата:
Червоні рейтузи — це Франція! Розповідаємо історію засобів індивідуального захисту від ренесансу важких лат до кевлару і змінних бронепластин, у яких воюють зараз

Французький кірасир під час реконструкції битви при Ватерлоо (1815), червень 2011 року, Ватерлоо, Бельгія.

Wikimedia

Існує міф про те, що сталеві лати почали втрачати актуальність із розповсюдженням вогнепальної зброї. Особливо коли на початку XVIII століття європейська піхота перейшла на доволі легкі та влучні, у порівнянні з мушкетами, рушниці з ударно-кременевим замком. Але насправді все було складніше. Ми вже писали про історію та розвиток особистої броні в античні часи та середні віки. Після доби лицарів важкі лати поступово відійшли в минуле, поки на початку XX століття не почали знову повертатися на поле бою, хоча й захищали тепер від зовсім інших загроз. «Бабель» розповідає про злет та падіння європейських кірасирів, експерименти з бронею часів Першої світової війни та поступовий перехід до сучасних систем особистого захисту.

Кірасири — останні європейські військові, які носили елементи лат

У 1825 році, тобто вже після Наполеонівських війн, російський артилерійський генерал Іван Гогель видав працю «Детальна настанова про виготовлення, використання та збереження вогнепальної та білої солдатської зброї». Він детально описав, від чого захищала кіраса того часу. Від ударів шаблею, штиком чи легкою кавалерійською пікою вона захищала повністю. Від вогнепальної зброї — залежно від відстані. Наприклад, залізна кіраса захищала від пострілу з рушниці на відстані понад 160 м, а від пістолета — понад 40 м. Краща, сталева кіраса захищала від рушниці до 115 м, а від пістолета й взагалі до 20 м. Гогель уточнював, що товсті важкі кіраси могли захистити ще надійніше.

Французькі кірасири на полі бою. Реконструкція. Березень 2009 року.

Wikimedia

Але сталеві лати все одно поступово виходили з ужитку. З початку XVIII століття вони майже повністю зникли у піхоти й залишалися лише у важкої кавалерії — кірасирів. Причому й у них лат поступово ставало все менше. До початку XVII століття європейські кавалеристи відмовилися від захисту ніг, а до кінця XVIII — від усього, крім кіраси та шолома. Та й кіраси найчастіше вибирали не важкі, 30-кілограмові, а легкі 12-кілограмові, які давали гірший захист.

Кірасири переважно самостійно купляли собі броню. Тому її якість залежала від статків кавалериста. І тут зіграв свою роль інший фактор — заможні аристократи все рідше обирали військову службу і надавали перевагу спокійному способу життя поміщиків чи бізнесменів.

У 1671 році майбутній правитель Речі Посполитої Ян III Собеський, тоді ще великий коронний гетьман, з обуренням писав коронному підканцлеру Анджею Ольшовському, що шляхта хоче «сидіти вдома, податків не платити, солдата не годувати, а Господь Бог щоб за нас воював».

Фрагмент картини Жана-Луї-Ернеста Мейсоньє «Кірасири, 1805. Перед атакою». Музей Конде, Шато де Шантії.

Wikimedia

В інших країнах Європи відбувалися схожі процеси. Вони багато в чому змінили характер європейських війн і підштовхнули держави до створення регулярних рекрутських армій. У війську було все більше бідних аристократів, що не мали грошей на дорогі міцні кіраси. Наприклад, у середині XVII ст. повне спорядження англійського кірасира коштувало 90 шилінгів. Небагатий дворянин міг заробляти десь 600 шилінгів на рік, тобто сума була для нього значною. Професійний солдат-найманець міг отримувати десь 25 шилінгів на місяць, отже, на спорядження мав відкладати. Або заробити великий куш на грабунку та мародерстві після перемоги.

Кірасирські обладунки, Музей мистецтва та історії міста Невшатель, Швейцарія.

Wikimedia

Розвиток вогнепальної зброї не скасовував сталеву броню автоматично, але поступово змінював військову тактику. У щільних лінійних порядках піхоти швидкість та мобільність відігравали більшу роль, ніж індивідуальний захист. А кавалерії важливо було завдавати швидких ударів, часто з флангів, та за потреби негайно відступати. Маневри стали важливішими за захист.

Різні європейські держави у XVIII столітті планували повернення хоча б кірас та шоломів для піхоти, але жодна цього не зробила. Виявилося, що дешева броня погано захищає від куль, а в дорогу, сталеву броню численну рекрутську армію одягнути неможливо через брак грошей та виробничих потужностей. Дешева залізна кіраса могла б захистити солдата в рукопашному бою, але значно знижувала його мобільність. Не було ніякої золотої середини, яка дозволила б мати і надійний захист, і високу мобільність, і на яку б державі вистачило грошей.

Прусський кірасир Гард-дю-Корпус. Художник: Антон фон Вернер. Німеччина, 1 січня 1882 року.

Wikimedia

Тож до початку XX ст. броня залишалася лише у нечисленних кірасирських полків. Остання велика війна, в якій кірасири зіграли важливу роль, — Французько-прусська 1870—1871 рр. У французів залишалося 11 кірасирських полків, а у німців — десять. Шістнадцятого серпня 1870 року у битві при Марс-ла-Тур прусський кавалерійський генерал Адальберт фон Брєдов відправив кінноту в прорив до артилерії французів. На вістрі атаки перебували саме кірасири. Важким ударом вони пробили дві лінії артилерії французів, порубали артилеристів та коней, які перевозили гармати. Потім прусській кавалерії довелося відступати з великими втратами. Але ця атака певною мірою визначила хід війни. Французька армія генерала Франсуа Базена при Марс-ла-Тур мала чисельну та тактичну перевагу, проте втратила темп та мобільність артилерії і відступила до міста Мец. Де й просиділа в облозі до 27 жовтня, а потім — капітулювала. На той час вже понад місяць німці тримали в облозі Париж. І 28 січня 1871 року місто впало, французи програли війну.

Полковник Кранах виводить вцілілих солдатів 38 бригади під Марс-ла-Тур. Ілюстрація з журналу The Gazebo, 1897 року, за картиною Т. Рохолла.

Wikimedia

Водночас ця війна показала, що важка кавалерія вже майже втратила актуальність. Вирішальну роль на полі бою вже відігравали артилерія та майстерність артилеристів. А кірасирські полки поступово реорганізовувалися в драгунські — легку кавалерію, яку тренували також битися в пішому строю, окопуватися та тактично підтримувати артилерію. Наприклад, у Російській імперії після 1860 року було лише чотири кірасирських полки, які здебільшого супроводжували імператора та членів царської родини.

Перші бронежилети — для цивільних

Наприкінці XIX ст. особистий бронезахист уперше став справою здебільшого цивільних, а не військових. По всій Європі та США зʼявилося багато моделей різних бронежилетів, якими користувалися в основному поліцейські. Або політики, які боялися замахів.

У 1881 році американський лікар Джордж Гудфеллоу, який спеціалізувався на лікуванні вогнепальних поранень, помітив, що проста шовкова хустка, складена декілька разів у нагрудній кишені, може призупинити пістолетну кулю. Він написав статтю «Непроникність шовку для куль» та почав експериментувати з жилетами з товстих шарів тканини.

Його справу продовжив католицький священник, уродженець Тернополя Казимир Зеглен, який у 1890 році емігрував у США, а через сім років запатентував свій шовковий бронежилет. До 1914 року його жилети стали досить популярними у США, але коштували $800 — майже $24 тисячі сучасних доларів, враховуючи інфляцію. Тож купляли їх переважно політики, бізнесмени та гангстери.

Випробовування бронежилета. Фото з Бібліотеки Конгресу США, вересень 1923 року.

Wikimedia

Сумніватися в якості таких бронежилетів не варто. Жилет схожої конструкції польського винахідника Яна Щепаника у 1901 році врятував життя королю Іспанії Альфонсо VIII під час замаху.

Але ці жилети не підходили для армії, бо могли зупинити лише кулю невеликого калібру з пістолета чи револьвера. Проти рушниць та кулеметів вони були безсилі.

Повернення шолома та перші легкі жилети від осколків

До Першої світової війни європейські військові підійшли майже без особистого бронезахисту. Проте окопна війна швидко змінила ситуацію. До 1915 року усім воюючим державам стало очевидно, що необхідно якось захистити голову солдата, бо саме вона стирчить з окопу та стає мішенню для куль та шрапнелі.

Першими розробили каску французи. Їм взагалі довелося міняти військову форму, бо у Першу світову солдати вступили у старій формі часів Французько-прусської війни — з яскраво-червоними кашкетами та рейтузами. Деякі французькі військові передбачили необхідність більш скромних одностроїв і маскування на полі бою та вимагали реформи. Але раптово зіткнулися з неабияким спротивом. У 1912 році військовий міністр Франції Адольф Мессімі виступив з промовою у парламенті та запропонував змінити військову форму. Присутній при цьому колишній військовий міністр Ежен Етьєн закричав: «Скасувати червоні рейтузи? Ніколи! Червоні рейтузи — це Франція!». А газета LʼÉcho de Paris писала, що Мессімі «виступив проти французького духу».

Французька уніформа 1757 і 1790 років.

Wikimedia

З перших днів Першої світової війни стало зрозуміло, що Мессімі мав рацію. Форму згодом замінили на сіро-голубу, а замість кашкета солдати почали носити каску, яку розробив генерал Огюст Луї Адріан. Додатковий захист забезпечував сталевий гребінець, який мав отвори і одночасно був системою вентиляції каски. Кількість поранень в голову одразу впала в чотири рази. Вражаючі результати отримали й британці, коли теж ввели каски Mk.I — відсоток поранень голови серед усіх поранених впав з 25% до 3%.

Довше за інших розробляли свій шолом німці. Вони проводили випробування майже до 1916 року, коли почали виробляти для армії каску M1916, або Stahlhelm. Конструкція виявилася настільки вдалою, що німецька армія використовувала модифікації Stahlhelm до 1945 року.

Чоловік демонструє бронежилет Дейфілда. Велика Британія, Перша світова війна.

Коли каски повернулися, країни-учасниці Першої світової замислилися і над тим, щоб повернути нагрудну броню. Але в жодній з країн масово її не застосовували.

Англійці розробили жилет Dayfield Day Shield’ Body Armour, який нагадував середньовічну бригантину — складався з невеликих сталевих пластин. І саме в Британії трохи передбачили принцип сучасних плитоносок — легкий жилет Chemico Body Shield складався з чохла, який одягався на груди, та чотирьох бронепластин, які вставлялися в його кишені. Але якість пластин була такою, що жилет захищав лише від невеликих осколків чи удару штиком, а от кулі його пробивали. Хоча важив такий жилет менше кілограма.

Далі всіх пішли німці, які розробили важку 10-кілограмову броню Sappenpanzer. Вона не лише захищала від осколків, але й зупиняла кулю з рушниці на відстані не ближче 500 м. А ще захищала пах. Таких жилетів Німеччина виготовила всього 500 тисяч.

Подібні розробки були й під час Другої світової війни. У Радянського Союзу були важкі сталеві жилети СН-42. А в США та Британії зайнялися розробкою жилетів для пілотів, які захищали від осколків. Такі жилети з міцної нейлонової тканини, що її виробляла компанія DuPont, інколи використовували пілоти бомбардувальників. Але й тоді бронежилети не носили масово — вони все ще були або занадто важкі, або захищали лише у специфічних ситуаціях.

Нова ера бронежилетів

До розробки якісно нових бронежилетів підштовхнула Корейська війна 1950—1953 років, в якій узяли участь і СРСР, і США. До цього часу американські розробки жилетів з нейлонової тканини часів Другої світової вийшли на новий рівень. У 1951 році жилети M-1951 з 12 шарів нейлонової тканини у вініловому чохлі почав використовувати Корпус морської піхоти США. Виявилося, що вони на 70% знизили кількість поранень у груди та живіт. Від куль жилети все ще захищали не дуже добре, але основною небезпекою тієї війни були осколки, які нейлон зупиняв. А важив жилет лише 3,5 кг.

З 1955 року і під час війни у Вʼєтнамі американські морпіхи використовували міцнішу модифікацію цього жилета — M-1955. Але на початку 1970-х почалася нова революція бронезахисту. Хімік Стефані Кволек, яка працювала у тій самій компанії DuPont, синтезувала нове синтетичне волокно арамід, яке стало відомим під комерційною назвою «кевлар». Воно виявилося у пʼять разів міцніше за сталь, а важило набагато менше. У 1976 році Річард Девіс, засновник компанії Second Chance Body Armor, розробив перший повністю кевларовий жилет — Model Y. Але у кевлару залишався недолік — енергія від осколків та куль спричиняла тупі травми тіла під жилетом, іноді доволі важкі.

Морські піхотинці у бронежилетах M-1951.

Wikimedia

З того часу і до сьогодні зʼявилося дуже багато варіантів особистого захисту. Запатентовано безліч різних матеріалів, з яких роблять як легку, так і важку броню. Захист може бути керамічним, сталевим чи на основі твердих синтетичних волокон. Головною ознакою сучасної особистої броні стала модульність — бронепластини змінні, різні частини захисту можна носити окремо, а різні ділянки тіла можуть мати різні ступені захисту.

Зрештою, броня знову стає важчою. Якщо стандартом Корпусу американської піхоти під час війни у Вʼєтнамі був невеликий жилет вагою 3,5 кг, то сучасний Modular Tactical Vest з плитами важить до 14 кг, а піхотний американський Improved Outer Tactical Vest — до 17 кг. Це ще не вага повного лицарського обладунку, але вже й не легка кіраса кавалериста XIX століття.

Бронепластини в сучасному жилеті змінні, а ваша любов до «Бабеля», віримо, постійна! Підтримайте нас:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 Patreon

🔸 PayPal: [email protected]