Що вдягнути давньогрецькому воїну, якщо він із середнього класу? Історія обладунків від кіраси гопліта до лицарських латів (та їхня приблизна вартість)

Давня Греція — бронза для заможних і льон для решти

В Афінах класичного періоду, як і в багатьох інших грецьких містах-полісах, служба в армії була обовʼязком вільного громадянина. Забезпечувати себе обладунком і зброєю він мав самотужки. Залежно від рівня доходу всі громадяни поділялися на 4 класи. Найбагатші могли дозволити собі найкращі бронзові обладунки та коней, тому воювали в кінноті або, за бажанням, у перших рядах піхоти. Третій прошарок — зевгіти — служили пішими воїнами-гоплітами. Незаможні фети — матросами та легкою піхотою, часто взагалі без обладунку — лише з луками, дротиками та іншою дешевою зброєю.

Основним панциром піхоти був ліноторакс. Його робили з багатьох шарів лляної тканини, проклеєних кістковим клеєм, завтовшки він був десь до сантиметра. Обладунок із тканини може здаватися несерйозним, але насправді ліноторакс добре захищав від тогочасної зброї. Античні стріли не пробивали його навіть упритул, а меч або короткий спис при ударі міг зісковзнути. До того ж ліноторакс важив лише 5—7 кілограмів і його могли собі дозволити більшість громадян.

Проте прямого удару довгим списом ліноторакс міг не витримати. Проти варварів та їхньої зброї у таких обладунках можна було воювати спокійно. А от від іншої грецької фаланги та потужних ударів списами захист був слабким. Ще один мінус такого обладунку — його майже неможливо було відремонтувати, а тканина з часом зношувалась і псувалась навіть від злив і вологи. Тому передати ліноторакс нащадкам було неможливо, воїн-ветеран за життя зношував кілька таких панцирів.

Заможні піхотинці обирали бронзову анатомічну кірасу — гіпоторакс. Він складався з двох пластин — на спину і на груди, що їх підвʼязували шкіряними ремінцями. Такий панцир забезпечував майже абсолютний захист торса від будь-якої зброї. Його можна було відремонтувати у коваля. А якщо гіпоторакс регуляно чистити від іржі, його можна було передати нащадкам. Однак ці обладунки мали очевидні мінуси — вони важили 15—20 кілограмів, а під них обовʼязково треба було вдягати щось із тканини, адже важка бронза натирала тіло, а мʼяка тканина мала амортизувати тупі удари. Спис не пробивав самого гіпоторакса, але ребра під ним міг зламати легко. Воїн у такому обладунку не міг довго бігти, до того ж у ньому банально було жарко.

Такі бронзові панцири носили приблизно 10% афінських гоплітів. Вони ж стояли в перших двох рядах фаланги та приймали на себе основний удар.

До панцирів додавалися бронзові шоломи та захист для рук і ніг. Але з часом дедалі більше гоплітів обирали легкі обладунки. До кінця V ст. до н. е. більшість афінських гоплітів перейшли на ліноторакси та відмовилися від пластин для захисту рук. А важкі закриті коринфські шоломи замінили на відкриті халкідські. На потужність удару фаланги обладунок не впливав, у строю воїни щільно прикривали один одного щитами, а рухатися в легких обладунках можна було набагато довше.

Скільки такі панцири коштували? Говорити про ціни в Давній Греції ми можемо лише приблизно. В Афінах класичного періоду новий бронзовий гіпоторакс міг коштувати від 300 до 500 драхм. Можливо, мається на увазі повний обладунок — із захистом для рук і ніг, щитом та шоломом. Проте це було дуже дорого. Для порівняння — гопліт отримував одну драхму за три дні служби, а міський архітектор — десь 720 драхм на рік. Тож гіпоторакс могли собі дозволити лише великі землевласники чи афіняни, які жили з оренди нерухомості та рабів. А ось ліноторакс був значно дешевшим — він коштував від 30 драхм.

Також кіннота та деякі гопліти носили змішані типи обладунків — ліноторакс укріплювали бронзовою лускою або замовляли у ковалів лускатий обладунок, який захищав трохи гірше за суцільний панцир, проте був гнучкішим. Вартість таких індивідуальних замовлень невідома.

Давній Рим — кольчуга та надсучасна лорика сегментата

Ще в V ст. до н. е. в Середземноморʼї почав набирати популярності новий різновид обладунку — залізна кольчуга у вигляді сорочки з дуже короткими рукавами. Поступово вона витісняла інші види обладунків. Уже у III ст. до н. е. кольчуга — лорика гамата — стала основним обладунком армії Римської республіки. Тоді важка піхота римського легіону включала три групи воїнів: гастати, принципи та тріарії. Усі вони купували обладунки своїм коштом. Утім, наймолодші та найбідніші — гастати — часом не могли дозволити собі кольчугу та носили квадратну нагрудну пластину. Для принципів і тріаріїв кольчуга була основним обладунком.

У кольчуги були свої плюси та мінуси, як порівняти її з кірасою. Вона була легшою — до 15 кілограмів. Її було легко ремонтувати: досить було замінити пошкоджені кільця. Створення кольчуги — процес клопіткий, але не дуже складний, навіть недосвідченому ковалю треба було лише опанувати основний принцип плетіння. Однак захищала вона гірше за кірасу, особливо від тупих ударів. Крім того, уся вага кольчуги тиснула на плечі воїна, тому попри її меншу вагу він втомлювався швидше, аніж у суцільному панцирі.

До речі, анатомічні кіраси в римлян теж були, але лише як парадні обладунки полководців та інших заможних громадян. До будь-якого обладунку додавалися бронзовий шолом та поножі.

У I ст. до н. е. римські ковалі зробили справжній технологічний прорив у виготовленні обладунків. Зʼявилася лорика сегментата — ламінарний панцир на шкіряній основі, що складався із залізних смуг, які загиналися навколо тіла воїна та прикривали плечі. Знизу пах легіонера прикривали довгі шкіряні смуги з металевими заклепками. Новий обладунок захищав від будь-якої зброї не гірше за кірасу та набагато краще за кольчугу. При тому він був досить гнучким та зручним і важив небагато — до 10 кг. Шоломи до такого обладунку були залізні.

Лорика сегментата витримувала будь-який тип удару — мечем, сокирою, списом, стрілою чи дротиком. Сучасні випробування обладунку показали, що навіть після влучання в панцир стріли зі «скорпіона» — римського стріломета — легіонер міг вижити, хоча, найімовірніше, був би поранений. Із часом римські зброярі вдосконалили технологію виготовлення лорики сегментати, довівши її до ідеалу та граничної простоти.

Єдиний істотний мінус цієї найтехнологічнішої броні того часу — вартість. За часів імператора Октавіана Августа, коли лорика сегментата набула популярності, у легіонера була фіксована зарплатня — 225 срібних денаріїв на рік. За один денарій тоді можна було купити десь 35 кілограмів борошна або 8 літрів вина. Невідомо, скільки коштував ламінарний панцир, але можна порівняти з цінами на простіші речі, необхідні легіонеру. Солдатське взуття, каліги, продавали за пʼять денаріїв, а проста туніка під панцир коштувала сім. Харчування легіонера обходилося у 20 денаріїв на пів року, їх утримували з його зарплатні. Тож, найімовірніше, лорика сегментата, виробництво якої було доволі трудомістким, коштувала більше, аніж легіонер заробляв за пів року, а то й за рік.

Звісно, легіонери викручувалися. Брали позики, зокрема у родичів, отримували прибутки з продажу трофеїв та грабунку захоплених міст. Але забезпечити кожного воїна таким панциром Рим так і не зміг, навіть у період свого розквіту. Із середини ІІІ століття н. е. пластинчастий обладунок поступово зникає. Йому на заміну приходять дешевша кольчуга та гнучкий лускатий обладунок, запозичений римлянами з Азії. Також до того часу зросла роль кінноти в війнах, а їздити верхи в ламінарному панцирі було майже неможливо.

Середньовічна Європа — від гауберка до повних латних обладунків

Починаючи з VII століття кольчуга витіснила майже всі інші обладунки не тільки в Європі, але й на Близькому Сході та в Північній Африці. Лицарським стандартом тих часів був гауберк — кольчужна сорочка до колін із довгими рукавами. До неї можна було додати кольчужні панчохи та капюшон. У ранньому Середньовіччі ковальська справа зазнала певного занепаду. У Європі було не так багато людей, які могли дозволити собі серйозні обладунки, і ще менше ковалів, які вміли їх робити.

Із XIII століття в Європі набирає популярності бригантина — обладунок з металевих пластин на суконній чи шкіряній основі. Такий панцир у вигляді жилета доповнював кольчужний гауберк і додатково захищав лицаря. Пробити три шари захисту — бригантину, кольчугу та стьобану куртку під нею — було дуже важко, хіба що прямим таранним ударом списа. При цьому воїн у таких обладунках залишався доволі рухливим.

У ті часи обладунки були порівняно доступними. У XIII столітті кольчуга коштувала приблизно 100 шилінгів — майже десяток биків, а повний набір обладунку — як 30 биків. Для порівняння: простий добротний камзол та чиста нова сорочка коштували три шилінги. Селянин чи ремісник не могли собі дозволити такий обладунок, проте вони й не були лицарями. Для середнього феодала, якщо він займався господарством, вартість була цілком прийнятною.

Тим часом зброярство теж розвивалося. Якщо обладунок важко пробити мечем або списом, то потрібна нова зброя. Європою поширилися різні клевці, кістені, обушки та моргенштерни, які могли легко пробити кольчугу та бригантину. До того ж лучники й арбалетники могли поцілити у слабкі частини такого обладунку, наприклад, під пахву.

Згодом європейські аристократи знову зажадали міцніших обладунків. Так, до кінця XIV століття в Європі виникають повні латні обладунки. По суті, це був розвиток того самого костюма з гауберка та бригантини, але кольчуга ставала дедалі меншою, а кількість сталевих пластин — дедалі більшою. До середини XV століття кольчуга взагалі залишилася лише у вразливих місцях на стику пластин. Основою обладунку знову стає кіраса.

Європейський вершник на певний час став майже невразливим практично для будь-якої зброї. Слабким місцем залишалася голова в шоломі — сильний удар міг хоча й не вбити, але відправити воїна в нокаут. Мінусом обладунку була його вага — 20—30 кілограмів. Однак треба враховувати, що ця вага розподілялася рівномірно по всьому тілу, тому насправді лицар Пізнього Середньовіччя був навіть менше навантажений, аніж сучасний піхотинець у повному спорядженні. Головне, щоб обладунок був підігнаний під статуру.

Головний мінус таких обладунків — вартість, адже це вже була не простенька кольчуга, а набагато складніша конструкція. Повні латні обладунки в XIV столітті могли коштувати 320 шилінгів — як ціле господарство з 30—40 корів. І це мас-маркет. Індивідуальні замовлення у найкращих ковалів Європи були набагато дорожчими. Томас Вудсток, герцог Глостер, у другій половині XIV століття заплатив за лати 103 фунти сріблом, тобто десь 2 060 шилінгів.

Латні обладунки лишилися актуальними навіть із появою у XV столітті ручної вогнепальної зброї. Добре загартована кіраса витримувала кулю, випущену з аркебузи, особливо з великої відстані та під кутом. А вогнепальну зброю тоді перезаряджали повільно, тож рукопашні сутички досі були основними бойовими діями.

Лати вийшли з ужитку з інших причин. Армії ставали дедалі чисельнішими, тому витрати на кожного окремого бійця зменшувалися, а його обладунки спрощувалися. У XVI—XVII століттях найпотужнішою армією Європи стала іспанська терція, до якої входили пікінери, мечники та аркебузери чи мушкетери. Роль піхоти знову зросла. Воїни терції теж використовували обладунок, але не повний — найчастіше кіраси та інколи захист для рук. До початку XIX століття кіраси залишилися лише у деяких кавалеристів.

Наступний етап розвитку індивідуального бронезахисту почався у 1890-х роках. Коли зʼявилися нарізна артилерія та нові вибухові речовини, військове спорядження отримало нове завдання — захищати від осколкових поранень, які стали основною причиною смерті солдатів на сучасних війнах.

Гауберки та лати захищали давніх вояків від списів і аркебузів. А «Бабель» боронить вас від поганого контенту. Підтримайте нас: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: [email protected].