Де ти народилась?
Я не обирала місце, де мою матусю заскочать перейми. Народилася у 1982 році в москві. Але із півторарічного віку щоліта їздила до бабусі в Київ, в Одесу. Це був мій другий дім, я не відокремлювала своє життя від України.
Значок жовтеняти носила?
Так. У другому класі форму вже відмінили, а значки жовтенят були ― 1990 рік, я вчилася у звичайній державній школі. У нас була однокімнатна квартира, мама дивилася по телевізору програму «600 секунд». І от Невзоров розповідає історію, як у Шушинському під Пітером розлив, і дідусь Ленін плавав на човні, зайчиків веслом глушив і ледь не потонув. Приходжу зранку до школи, перший урок, другий клас. Усі сідають, а я стою. І кажу: «У мене є дещо сказати». «Ну давай», ― уже зрозуміло, що нічого хорошого. Я була старостою, командиром, старшиною якоїсь дружини. Я знімаю зірочку і кажу: «Я не буду носити портрет тирана на своїх грудях». Вісім років, бляха, які груди? І я розповіла, що дід Мазай зайців рятував, а дід Ленін їх веслом глушив, покидьок. Маму викликали, педнарада, збори дружини. Зрештою всіх у піонери прийняли, а мене ні.
Wikimedia
Ти памʼятаєш Першу чеченську?
Так. У мене мати вивозила звідти біженців, чеченців. Вона дуже багато зробила, але потім у неї дах трохи поїхав. Возила дітей, хтось постійно вдома у нас жив. Памʼятаю, що було страшно, я розуміла, що рашка коїть якусь хуйню.
Вона вдома з тобою це обговорювала чи просто привозила дітей?
Нічого не обговорювала. «Це Мадіна, вона буде у нас жити...» ― «Привіт, Мадіно, що тобі? Одяг, іграшки?»
Яка твоя перша робота?
Фотомодель, офіційно.
У якому році?
У 1996-му, мені було 14 років. Мама відправила мене в модельну школу. У «московському комсомольці» були оголошення: «Набір до школи фотомоделей: якщо пройдете конкурс, навчання безкоштовне». Мама вирізала це оголошення і сказала: «На, хочеш? Тільки сама ідеш, сама все робиш». Я подумала: «Не питання». У мене щодня було 9 уроків у звичайній школі, потім йшла в модельну та чотири години вчилася ходити на підборах. Зіпсувала собі ноги.
Facebook / Анастасія Леонова
Я ще дуже добре знала англійську, почала працювати на виставках в експоцентрі в москві. Платили 50 баксів на день, я була в девʼятому класі.
Що ти робила до війни?
У мене три вищі освіти. Фінанси та кредит, банківська справа у Всеросійському заочному фінансово-економічному інституті. За другою освітою я філолог ― викладачка російської як іноземної та викладачка англійської. Плюс на маркетолога я сім семестрів вчилась у дуже крутому американському вузі онлайн. У мене й сертифікація є.
Окрім цього, я інструктор з дайвінгу, це теж американська освіта, прирівнюється до двох семестрів коледжу. У мене тому й позивний такий ― «Русалка». Ще я пілот, маю ліцензію на управління маленькими літаками. Будь-якої миті можна зробити ліцензію на двомоторку. Я зараз сильно не літаю, але взагалі можу, якщо ми вкрадемо десь літак.
А ще ти сомельє.
Так, пройшла окремі курси, маю значок сомельє. Уся моя домашня колекція вина їздить зі мною. Тому що ― дай бог, перемога! За перемогу треба пити колекційне вино. У Москві я встигла попрацювати як шеф-сомельє, була дуже гарна зарплата ― $2 500. Квартира власна в центрі [Москви]. Але послала все це заради України.
Facebook / Анастасія Леонова
Коли ти зрозуміла, що росія не твоя країна?
У 2009 році росія була зовсім іншою країною ― доволі беззубою, неагресивною. Я кілька років жила на Балі. Восені 2013-го я повернулася [до рф] і зрозуміла, що це як прийти на вечірку, коли там усі вже бухі. Якщо ти з ними весь час був, то ти такий самий. А тут градус не збігся. І вони мені розповідали про фашистів у Києві.
У тебе було відчуття, що в росії можна щось змінити?
Ні. Там відчуття повної безнадії. У нас абсолютно різна структура суспільства. Українці вміють самоорганізовуватися, мають горизонтальні звʼязки. У рашці цього немає. Там кожен сам за себе й величезний страх перед державою.
Змінити щось у росії можна було у 1990-х, до 2000 року. Дуже добре памʼятаю 1992-й, чудово: вітер змін, усе класно, Єльцин. Але тоді припустилися купи помилок… Як в авіакатастрофі ― не буває фатальної помилки, яка б одна призвела до катастрофи. Їх багато, і до трагедії призводять вони всі. Усе пішло по пизді.
Коли у тебе зʼявилося таке відчуття?
У 1999 році, перші вибухи ― Волгодонськ, Каширка. Мені було 18 років. Потім захоплення «Норд-Осту». Я це все дуже-дуже близько переживала.
Тоді ти пішла на медичні курси?
Це парамедик МНС. Нас вчили таких жорстоких речей, як-от сортуванню ― як вирішувати, кому жити, кому померти. Вирішує мінімально навчена людина, яка лише вміє зчитувати летальні показники. Бо у лікаря завдання вилікувати, врятувати. А в парамедика такого завдання немає, він чудовий сортувальник. Він має зняти летальні показники, стабілізувати, передати лікарям тих, кому можна допомогти. Якщо ти бойовий парамедик підрозділу, то ти йдеш із хлопцями разом, по вас херачать. Далі ― гасимо полумʼя, потім накладаємо повʼязку.
Facebook / Анастасія Леонова
Ти у Криму була?
Не раз, але до окупації, звісно. Уперше років у 12, потім ми багато їздили. Чесно кажучи, мені Крим не дуже, а зараз тим паче. Поки ми були підрозділом морської піхоти, нас прямо так налаштовували: «Наш батальйон піде звільняти Крим, десь в оксамитовий сезон». І мені заступник по тилу пообіцяв купальник у піксель, щоб я не як єбанько була, а нормально виглядала.
Коли ти переїхала в Україну?
У 2015-му. Після вбивства Нємцова я отримала новий паспорт на 10 років і квиток в один кінець. Тоді ще між Україною та росією літали літаки. Я прилетіла в «Бориспіль», у Києві сіла на потяг і поїхала в Маріуполь. У Маріуполі місцевий чоловік показував мені точку, по якій «Градом» працювали. І от стоїть будинок, його торець дивиться на росію. І дядечко, який добре дружить із міцним алкоголем, розповідає, що це ЗСУ пускали ракети, які… облетіли будинок! Каже: «Це стріляли ЗСУ, українці». Я кажу: «Давайте відкриємо карту, компас ― там же росія». Ні-ні, каже, так не буває.
Скажи чесно, де комфортніше було ― у Києві чи в москві?
У Києві значно комфортніше. Москва ― це жахливі затори, жахливе перекриття доріг постійно. Київ настільки смачний. А там же, коли у 2013―2014 роках почались санкції щодо продуктів, їсти взагалі стало нічого. Київ завжди був смачнішим.
Як для тебе починалася ця війна у 2014-му?
Уже восени 2013 року було все зрозуміло. У мене купа друзів була в Україні. Я дзвонила друзям і говорила: «Боже, що сталося?» Бо на російському тєліку був рухомий рядок: «[Українці ―] фашисти, нацисти». Зараз я розумію, що проти гітлерівської Німеччини російська пропаганда програє. Бо росіяни все роблять через сраку, на наше щастя.
У перші місяці війни, та й зараз багато хто намагався звертатися до росіян. Говорити: «Рєбята, виходьте на вулиці…»
Я виходила тоді на вулиці, на марші. Остання моя велика акція була, коли Нємцова вбили. Власне, це й було переламним моментом. Останній день зими 2015 року. Людину застрелили на очах у всіх. У самому центрі Москви, навпроти кремля, у спину. І все настільки незграбно, цинічно і жорстоко. Саме за те, що він сказав: «володимир путін ― та він йобнутий». На марш вийшло дуже багато людей, і це дуже мило було. Але це той невеликий відсоток інтелігенції, хто критично думає. Їх безнадійно мало і з ними на барикади не підеш. Багато людей досить похилого віку. Навальний пішов не туди. У росіян немає лідера. Російський протест ніхто не очолює.
В Україні теж не було ніякого вожака.
Українці вміють організовуватися горизонтально. У росії це не працює ― інший менталітет. Саме мізки в них інакше влаштовані. Сама система, середовище.
Як ти потрапила у «Правий сектор»? Для росіян в 2014 році це було найбільше зло.
Я за одне літо встигла і в ПС, і в «Азов». У «Правому секторі» потрапила в харківський запасний батальйон, він тоді не брав участі в активних боях. Там я пройшла курс парамедика-інструктора. На його базі кілька місяців тренувала друзів і друзів друзів. Потім я була в «Азові», у цивільному корпусі.
Facebook / Анастасія Леонова
Ти була в цивільному корпусі «Азову» з російським паспортом. Як?
Як і зараз у ЗСУ. Паспорт нема кому показувати: дивляться на людину, на її знання, вміння, на можливість комунікувати.
Тебе не діставали через це?
Поки не почалася кримінальщина ― ні. А потім багато хто «вскрився». Мене не звинувачують у шпіонажі на користь росії та, навпаки, звинувачували в націоналістичних поглядах.
Розкажи, як тебе затримували.
Я працювала в одному з київських винних барів, їх тоді було аж два. Поверталася додому о пів на першу ночі. Дорогезне пальто, ботфорти, підбори, сумка Louis Vuitton, пляшка вина. Заходжу в підʼїзд, а за мною забігає якийсь хлопець. І верещить дурним голосом: «А ви хто, а ви куди?» Я кажу: «Додому. А ти хто і якого біса тобі треба, дитятку?»
У мене було три думки: дати йому 50 гривень, подзвонити ментам і вломити пляшкою по голові. Досі шкодую, що не вломила. Я подзвонила в поліцію і сказала, що до мене домахуються. Інші оперативники, видно, дрімали в бусику. Загалом було людей 12, але вони не могли в підʼїзд потрапити ― двері зачинилися, а оперативники не вміють їх відчиняти.
Хвилин десять ми були наодинці із цим довбойобом. Він не показав нічого: ані ордера на арешт, ані судового рішення. Потім уже прийшли інші. Я кажу: «Окей, мужики, усе спокійно. Розказуйте, що сталося?» Мене дуже довго не могли завести в головну будівлю СБУ, спочатку вилучили мій паспорт при обшуку і без документів ми стояли десь годину на сходинках там.
Потім тебе запроторили в СІЗО?
Спершу в СІЗО СБУ. Мені там не сподобалося, але мене звідти дуже швидко вигнали, бо їм ще більше не сподобалася я. Тридцять першого грудня вони почали бухати на корпоративі, зайшли [в камеру] і радісно такі: «З речами ― нахуй». Я кажу: «Боже, яке щастя, дякую, блядь, бережи вас бог, гарного Нового року!» І мене відправили на Лукʼянівку.
Facebook / Анастасія Леонова
Скільки вас було в камері на Лукʼянівці?
Спочатку восьмеро. Потім мене пересадили в маленьку камеру на чотирьох, але нас там сиділо двоє-троє, а під кінець я добилася одиночного утримання. Це VIP-курорт. Дві години прогулянки щодня, спецдієта: яйця, масло, усі ніштяки, які можна отримати у вʼязниці. Постійні передачі, у будь-який час, плюс дозволяли книжки. Я вʼязала, займалася спортом. Психолог відвідував щодня, крім вихідних. Я просиділа рівно 150 днів.
Розкажи про своє 24 лютого.
Двадцять третього лютого я віддала кота на стерилізацію. Забрала майже опівночі. Я прийшла додому, кіт блював. Йому погано, він пісяється, лежить на пелюшці. Я якийсь стрим дивилася ― CNN чи BBC, уже не памʼятаю.
Десь о другій я лягла поспати. Прокинулася від блювання кота. Поки випрала все, увімкнула стрим. І там екстрена новина, коли вони визнавали «лнр» і «днр». Потім путін говорить: «Ми починаємо «спецоперацію». І починаються перші вибухи в Києві, це все дуже добре було чути. У мені теплилася квола надія, що не настільки він їбанутий. Але ні.
У всіх нас, певно.
Перші кілька хвилин мені було страшно, по-тваринному страшно. Оцей жах, коли в тебе діафрагма тремтить і руки. Холод оцей проникний. А потім я дуже швидко зібрала рюкзак. Єдине, що кіт на руках у цьому комірці та блює.
Подзвонила всім друзям-родичам, пішла зразу в банкомат. Десь до десятої намагалась гроші зняти, купити щось із ліків першої необхідності. Уже було й в аптеки не потрапити. І за цигарками. Прийшла додому, набрала ванну. І така: «Бляха, треба вставати на воєнні рейки та жити по-новому». Спершу координувала медичну волонтерку по місту. А потім мені подзвонив друг Льоша, лікар, і сказав: «Тут просять прочитати тренінг. Треба інструктор з такмеду. Одному маленькому бойовому підрозділу. Ти не хочеш?» Потім виявилося, що це не маленький підрозділ, а частина й у них немає медиків. Вони кажуть: «Ми тебе привеземо, повеземо, усе що треба». Ми прочитали з Льошею тренінг. Назад уже не відвезли, бо комендантська година. На ранок мені говорять: «Слухай, а хочеш, залишайся з нами, нам капець потрібен медик». Я кажу: «Можна мені поїхати речі забрати?»
Це якого числа було?
Шостого березня. Із 6 березня я офіційно, ну як офіційно ― волонтером. Я була в. о. начмеду місяця півтора. Потім уже стали зʼявлятися інші медики.
Facebook / Анастасія Леонова
Ти виїжджала на поранених?
На «трьохсотих» ― так, двоє у нас було 25 березня, коли по наших позиціях міномети хуярили.
Це, я так розумію, коли вибивали вже з Київської області? Ірпінь, оце все?
Так. І зразу після цього ми почали їздити гумконвоями. Одні з перших. Спочатку я забирала «трьохсотих». І потім гумконвой. Це морально найважча робота.
Я памʼятаю дівчинку, десь років 13. Худенька, маленька, але видно уже, що статево зріла. Світлошкіра білявка. Холодно було, кінець березня ― початок квітня. Я у трьох підштанниках, у формі, у флісці теплій. А вона вийшла просто в капцях без шкарпеток. У нас були шапки, шкарпетки, термуха, ми привезли багато всього. Я кажу: «Дитино, будь ласка. Хочеш, я тобі шкарпетки дам?» Вона каже: «Та ні, у мене все є, я просто вийшла, ви ж приїхали, щось корисне дасте». Я дістаю ці шкарпетки. Вона їх надягла за секунду. Я як людина військова вмію швидко вдягатися, збиратися, але не вдягну так швидко шкарпетки. І вона тихесенько на вушко: «А у вас прокладок раптом немає?»
Яка у тебе посада? Парамедик?
Ні. У нас є на весь підрозділ фельдшер і мобілізована медсестра. Є санінструктори та санітари-стрільці. От я ― санітар-стрілець. Чудова посада. Ти можеш «піу-піу-піу», а можеш лікувати.
Росіяни найперше розйобують швидкі та госпіталі. Ненавиджу їх, ненавиджу.
Бойового медика шукають всі. Бойовий медик ― це діамант у лайні. Парамедик просто їбашить, він на вагу золота. Я поки була в частині, мені шість різних підрозділів сказали: «Будь ласка, у тебе буде золотий унітаз, ми самі будемо переносити його щоразу і воду підключати. Усе, що хочеш». Але ж я своїх не кину, я принаймні їх знаю всіх. Знаю, у кого грибок, у кого бронхіт, хто довбойоб просто по життю. Я з ними три місяці.
І от ти в Україні, але росіянка. Скільки ти можеш тут перебувати?
Девʼяносто днів, потім девʼяносто днів ні. Я жодного разу не виїжджала. Намагалася виїхати, але ж не можу поїхати надовго, бо в мене суди. Зазвичай на місяць-півтора суд, із повістками та з усім.
Facebook / Анастасія Леонова
Ти почала оформлюватися у 2016 році. А в чому причина відмови?
Спочатку я подавалася на біженку за територіальним походженням. Бо мої бабуся та дідусь, прямі родичі, жили в Україні на момент набуття незалежності. Не дожили вони до цього жаху. Ми пішли найпростішим шляхом ― я була в «Азові», а в росії мені загрожує небезпека. Але все одно відмовляли аж до самої цієї війни.
Виходить, ти без паспорта складала присягу? Це дивно.
Якщо у тебе поранений, ти не показуєш йому паспорт. Я склала присягу на День морської піхоти ― 23 травня.
Українською мовою?
Коли ми виїжджаємо на деокуповані території чи перебуваємо на бойовому виїзді, ми завжди спілкуємось українською. І повір, я не найгірше це роблю. Бо є кримчани, є кияни, які взагалі не говорять українською. Так само мешканці Бучанського району, Бородянки. Вони теж не надто україномовні. Але вони з нами спілкуються кривенькою, проте українською.
Ти ностальгуєш? Не за країною, за місцями, де ти росла.
Та ні. Свою хату в центрі москви я здаю. Українці, до речі. За іронією долі. У мене є безумовний дохід, це дуже прикольно. Я можу служити у ЗСУ, не отримуючи зарплати. Дівчина, яка живе в росії, ― етнічна українка, вона отримує гроші від русні, переказує мені, етнічній росіянці, але в Україну, і я їх витрачаю на те, щоб служити у ЗСУ! Бачиш, як все класно продумано. Я вбиваю русню за гроші русні.
У тебе лишилися друзі в Москві? Спілкуєшся з кимось?
Лишилися. Мені навіть багато хто дзвонив, щойно все почалося. Питали: «Як ти, що ти, ми теж не знаємо, що робити». Ватники винищені всі. Навіть якщо у мене є підозра, що людина недостатньо не ватник, ― вона випалюється напалмом.
Тобі пропонували поїхати з України?
У перші дні війни була купа пропозицій поїхати з України. Але не в рашастан — у Молдову, у Лондон. У Швейцарії мої давні подруги-українки. Поїхати можна було без проблем.
Чого не їдеш?
Не маю морального права.
Це ж не твоя країна рідна.
Народитися тут ― це не твій вибір, це просто збіг. Ти міг народитися де завгодно: у Зімбабве, у рашці, у Гондурасі. Я вибрала жити в Україні свідомо, повністю відповідально. І поїхати зараз ― це буде не те, що зрада Батьківщини, це буде зрада мого власного вибору. Я собі цього не пробачу. До того ж у мене військова спеціальність і військова частина, яка мене не те, що хоче ― вона без мене не може. Я все життя готувалася до цієї війни. Я на своєму місці, роблю багато корисних речей. Жодного разу ніхто криво не подивився і не сказав: «Вона ж росіянка». Жодного.
Наскільки я розумію, якщо тобі дадуть український паспорт, доведеться відмовитися від російського?
«Доведеться» ― давай інше слово доберемо. Я з радістю це зроблю! Ми ще пʼянку влаштуємо.
Але ж ти розумієш, що потім не поїдеш у росію?
А в росію не треба їхати. Я потраплю туди на танку.
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]