Вояки йдуть з Інтернаціонального легіону — а потім повертаються
Михайло народився в Україні, зараз він громадянин Ізраїлю. Відслужив три роки строковиком в ізраїльській армії. А коли в Україні розпочалася війна, вирішив повернутися та воювати.
«Я летів в Україну без жодного плану і вже дорогою дізнався про варіант із Інтернаціональним легіоном. Дізнався випадково. Це взагалі найпоширеніша історія в легіоні. Я чув, що військовий аташе України в Ізраїлі може допомогти з оформленням, але на практиці не знаю ізраїльтян, яким би це допомогло. Усі дізнавалися про легіон з інших джерел, найчастіше вже в Україні», — каже він.
На початку березня Михайло приєднався до легіону. Каже, що спочатку командування не знало, що робити з добровольцями, адже бойовий досвід мали не всі, а на тренування не було часу. Тому іноземці з військовим досвідом групами вирушали до Києва, а згодом — на передову.
«Хтось хотів воювати і міг провести на базі буквально один день. Достатньо було сказати офіцерам, що хочеш на фронт, і тебе відправляли в Київ. Решту тренували. Причому спочатку новачків тренували інші іноземці, щоб хоч щось робити. Згодом приїхали українські офіцери. Я пробув на базі лише чотири дні, потім поїхав ближче до гарячих точок», — розповідає він.
Основною мовою спілкування серед легіонерів була англійська. Михайло каже, що з-поміж добровольців виділилися лідери, — з ними вели комунікацію офіцери. А люди намагалися гуртуватися за мовним принципом. Наприклад, хтось знав лише іспанську, отже в його загоні мав бути хтось, хто знає і англійську, й іспанську.
Мотивація в іноземців була різною. Були люди, які поїхали воювати з принципу, бо російська агресія — це неправильно і з нею треба покінчити. У когось такий стиль життя — війна. Деякі бійці приїжджали навчитися нового, бо воювати — це їхній фах.
Михайло прослужив в легіоні близько місяця, а потім вирішив піти.
«Тоді це виглядало не дуже серйозно. Не було базових речей, банально — звʼязку з іншими одиницями ЗСУ. У нас міг змінитися план тричі за пів години. Просто ніхто не доносив його до особового складу. Ми виходили на завдання з планом, який був у нас у голові, і робили зовсім не те, що було потрібно. Могли випадково зустріти інші частини ЗСУ, ТрО чи взагалі загони цивільних зі зброєю. І все це без звʼязку. Хоча у нас перестрілок між своїми не траплялося. Інколи через три дні ми дізнавалися про завдання, яке у нас, виявляється, було, а ми його не виконали, тому що нам ніхто не доніс. Бардак», — зізнається він.
За словами Михайла, у березні з легіону поїхали багато іноземців. Після першого вогневого контакту з ворогом кілька американців, які до того були в Афганістані та Іраку, зізналися, що там була інша війна — абсолютна перевага та відсутність важкої техніки у противника.
«А тут усе навпаки, ми легка піхота, і на нас пруть танки. Але далеко не всі американці, звичайно, через це виїжджали, багато хто залишався, звикав до нових умов. Хтось йшов через суто людські фактори: удома щось сталося чи через страх і поранення. У кожного своя історія. Хтось поїхав, але згодом повернувся. Якби легіон був досі поганим місцем, люди б туди не поверталися», — впевнений доброволець.
Михайло додає, що зараз у легіоні все набагато краще. Він підтримує звʼязок із деякими легіонерами та стежить за ситуацією. Нині офіцерів та охочих служити досить багато. Українські офіцери з інших підрозділів ЗСУ інколи переводяться до легіону, щоб попрацювати з іноземцями.
«Зараз я чую від людей, які залишилися в легіоні, що це вже повноцінна бойова одиниця з технікою, каналами звʼязку та всім, що має бути. Якби тоді організація була на такому рівні, як зараз, то я, напевно, залишився би», — каже він.
На думку Михайла, якщо іноземець хоче допомогти Україні та готовий воювати, йому краще їхати саме до Інтернаціонального легіону. Принаймні там уже знають, що робити з іноземцями, як з ними працювати, що їм можна довіряти. Крім того, він упевнений, що росії не вдасться залякати потенційних добровольців.
«Російський наратив, ніби легіон — це якась суто медійна штука чи пропагандистська, — неправда. Люди служать, воюють, виконують бойові завдання, зокрема на вістрі, у Сєвєродонецьку, наприклад, — каже Михайло. — Росія залякує іноземців, загрожує стратою тощо. Але я не думаю, що це ефективно. Бажання їхати та допомагати не зменшиться. Люди часто йдуть до легіону «сарафанним радіо», через знайомих. Солдати, які служили та воювали разом в інших гарячих точках, передають інформацію один одному і знову разом воюють тут. Люди їдуть до своїх друзів, їх так просто не залякати».
Брагім Саадун навчася в КПІ та приєднався до ЗСУ ще до війни
Брагіму Саадуну 21 рік, він приїхав в Україну з Марокко у 2019 році. Навчався у КПІ — в Інституті аерокосмічних технологій.
Муїз, друг Брагіма, говорить про нього так: «Я назвав би його іконою техносцени Києва. Він був на всіх вечірках, мав неймовірну енергію, скрізь було чути його гучний голос. Він дуже розумний — знає кілька мов, захоплюється філософією, із гумором підходить до проблем. Я сказав би, він трохи шалена людина».
У серпні 2021 року Брагім вирішив підписати контракт із ЗСУ. У вересні того ж року подав необхідні документи до 36 бригади морської піхоти.
«Російсько-українська війна його зачіпала, ― говорить Муїз. ― Він хотів приєднатися до ЗСУ, щоб знайти себе й дати щось українському суспільству, яке його прийняло. І для нього важливо було отримати досвід служби в армії. Але ж він не знав, що за кілька місяців доведеться так воювати».
Про полон марокканця стало відомо 17 квітня 2022 року. Російський пропагандист з «Россия 24» олександр сладков опублікував на своєму каналі «інтервʼю» з Брагімом. Хоча насправді це був допит — раніше сладков так само допитував Станіслава Асєєва. Невідомо, коли саме Брагіма захопили — росіяни стверджують, що це сталося 12 березня під Волновахою. Але Муїз спілкувався з Брагімом 27 березня, і той нічого не сказав про полон. І лише потім перестав виходити на звʼязок. Можливо, марокканця захопили 11 або 12 квітня, коли здалася частина 36 бригади в Маріуполі.
Тридцятого квітня проти Брагіма та двох підданих Великої Британії — Шона Піннера та Ейдена Асліна — у «днр» порушили кримінальну справу за «насильницьке захоплення влади групою осіб» і «найманство». Попри те, що вони жили в Україні та приєдналися до ЗСУ ще до 24 лютого, «сторона звинувачення» називає військових «найманцями». Уперше інформація про загрозу страти для іноземців, які воюють на стороні України проти росії, зʼявилася на початку травня — про це заявив так званий генпрокурор «днр».
Уже 1 червня в «днр» заявили, що іноземців не обмінюватимуть — мовляв, вони «діяли як терористи та нацисти». «Закони воєнного часу днр передбачають як найвищу міру покарання смертну кару — розстріл», — такий вирок оголосили 9 червня «за сукупністю злочинів».
«Спершу [після «вироку»] я почувався безпорадним, два дні не міг спати, — говорить Муїз. — А потім мені спало на думку, що треба надати історії розголосу. Я написав в Instagram сторіз про те, що Брагім поки живий та є шанс його врятувати». Муїз почав кампанію #SaveBrahim і створив окрему сторінку. За кілька годин новина про смертну кару для його друга набрала тисячі поширень.
Для допомоги Брагіму Муїз вирішив закликати публічних людей говорити про нього. Звернулися до Сергія Лещенка — Муїз бачив, як вони з Брагімом віталися на танцполі та були на одних вечірках. Зрештою Лещенко записав відео, де порадив звертатися до міжнародних організацій.
Наразі Муїз та його друзі працюють в цьому напрямку, але правозахисники порадили не розкривати деталей. Муїз каже, що до військового керівництва він ще не звертався. Друзі Брагіма звʼязалися з близькими Шона Піннера та Ейдена Асліна, щоб разом домагатися звільнення полонених.
Показовий процес росія вирішила влаштувати, щоб залякати іноземців і легітимізувати «лднр»
«Адвокатами» полонених були росіяни дмитро єршов та ігор вагін, які теж називали своїх підзахисних «найманцями». Обоє прибули до «днр» як «перші та єдині російські адвокати». В інтервʼю вони розповіли, що в «лднр» приїхали російські військові слідчі та представники слідчого комітету. Вони працюють зі справами, які ведуть згідно російського законодавства, тому місцеві «адвокати» займатися ними не можуть.
У правозахисниці та адвокатки Віри Яструбової інше пояснення: «Я колишня працівниця апарату суду в Донецькій області. І знаю, що на окупованих територіях катастрофічно мало адвокатів. Особисто я не знаю жодного адвоката-колаборанта, вони не залишилися «працювати». А цей процес для росії є показовим. Їм не до того, щоб витрачати час на перевірку місцевих «адвокатів». Тож приїхали до Донецька ті, хто вже працюють на фсб».
«Адвокати» анонсували, що до Донецька приїдуть їхні колеги з окупованого Криму. Також вагін каже, що очікує від верховного суду рф пояснення щодо підсудності воєнних справ, аби вони були «легітимними», адже «готується аналог Нюрнберзького процесу».
На «суді» Брагім Саадун, Шон Піннер та Ейдан Аслін визнали провину в «проходженні навчання для здійснення терористичної діяльності та захопленні влади», проте заперечили, що є найманцями. Вони не потрапляють у список на обмін — до цього реєстру записують іноземців тільки з Інтернаціонального легіону.
Ейден Аслін, Шон Піннер та Брагім Сааддун під час «суду» в «днр».
Якщо країни полонених почнуть оскаржувати рішення, це може допомогти легітимізувати «судові процеси в днр» на міжнародній арені. Наприклад, російські пропагандисти вже заявляють, буцімто Велика Британія оскаржуватиме «вирок». Проте насправді британські посадовці лише заявили, що приголомшені «вироком» і будуть тісніше співпрацювати з Україною, щоб якнайшвидше визволити своїх громадян. Наразі вони перебувають під захистом Женевської конвенції як військовополонені, але в «днр» цього захисту не отримали. В Україні вже розпочали досудове розслідування щодо порушення норм міжнародного права.
У Женевській конвенції зазначено, що країні заборонено судити військовополонених, якщо цей суд не є чесним, прозорим і створеним відповідно до міжнародних вимог. Так званий суд у «днр» таким точно не є — ані світова спільнота, ані ООН такої країни не знають.
Публічний розголос — один з методів боротьби з кривосуддям. Допомогти «Бабелю» можна донатом:
🔸 Patreon
🔸 PayPal: [email protected]