Історія Олександра Маринченка
Обидва ексбійці «Беркуту» почали свої розповіді про розстріли на Інститутській здалеку: Маринченко з подій 18 лютого 2014 року в урядовому кварталі, Тамтура — взагалі з 19 січня, коли його обпалило «коктейлем Молотова».
Зранку 18 лютого Маринченко разом з іншими беркутівцями був у Маріїнському парку. Він входив до так званої групи вилучення — бійців «Беркуту», які мали затримувати найбільш активних протестувальників. Того дня в силовиків летіла бруківка й палиці. Як сказав сам обвинувачений, міліціонери почали наступати, аби «мітингувальники перестали кидатися в нас різними предметами».
Беркутівець дійшов до посольства Китаю на вулиці Грушевського, там підібрав травмованого бійця Внутрішніх військ — у того була пошкоджена нога й він не міг самотужки ходити. Після того як Маринченко відвів його до швидкої, він лишався біля будівлі Верховної Ради. Згодом прийшов командир Дмитро Садовник і наказав усім вантажитися в автобуси і їхати у розташування полку «Беркут» у Києві. Дорогою міліціонерам розповіли, що вони їдуть на переозброєння: за важчими бронежилетами та вогнепальною зброєю — АКМС та Форт-500. Після того їх вишикували на плацу й повідомили, що з боку Житомира до Києва їде група озброєних людей, яких потрібно затримати.
Близько 17:00 того ж дня Маринченко з колегами повернувся до будівлі парламенту. Вже о 20:00 їх перебазували до Жовтневого палацу. Поруч з їхнім сірим автобусом був синій Volkswagen Transporter. Там беркутівці й заночували: частина в автобусі, а частина, до якої входив і Маринченко, — у Жовтневому. Чи не єдиним їхнім завданням того вечора й наступного дня, 19 лютого, було чергування біля транспорту зі зброєю. Оскільки командування нібито наказало залишати її в автобусі, аби не провокувати мітингувальників. А далі почалося 20 лютого.
Олександр Маринченко
Стас Козлюк / «Бабель»
За його словами, багато транспорту і міліціонерів рухалися вгору, до Бетонної барикади. Він, як і інші, чув багато вибухів, але не міг зрозуміти, хто і звідки стріляє.
«Біля мене був залізний стовп, в який влучила куля. Її уламки влучили у ніс Макарця. Лице в нього було закрите балаклавою, але я побачив кров. Відвів його до бетонної барикади, там ми з’ясували, що поранення легке. Біля барикади був наш автобус сірого кольору. Я зайшов всередину і там якийсь час простояв. Бачив, як міліціонери й ВВшники йдуть до бетонних блоків. Загрози моєму життю в цей момент не було. Я не стріляв і не міг стріляти, бо попереду мене, в бік Жовтневого, було багато міліціонерів і військовослужбовців», — продовжив покази Маринченко.
Він також переконував, що до Жовтневого більше не повертався. Натомість залишився чергувати в будівлі на розі вулиць Ольгинської та Інститутської, аби їх не обійшли майданівці.
«Я сховався за бетонними блоками, був якийсь час там. До мене підійшов Проноза. На протилежному від Нацбанку боці вулиці ми помітили двоповерхову будівлю, побачили, що там у вікнах хтось є. Вирішили зайти всередину. Там знайшли двох працівників Управління держохорони. У будівлі було вікно, яке виходило на Інститутську», — сказав Маринченко.
За словами беркутівця, Проноза наказав йому йти до вікна, стежити, аби їх не обійшли з вулиці Ольгинської. Там із Пронозою вони й чергували до 21 лютого.
«Я відходив хіба що в туалет. Чув, що були якісь крики з Інститутської, вибухи, стрілянина. Бачив біля бетонних блоків людину у чорній формі з жовтою пов’язкою на руці. Вони у нас з’явилися за добу до цих подій. Тоді ми бачили військовослужбовців у схожій чорній формі. І не знаю, хто вирішив, що нам треба знаки розрізнення. Так з’явився жовтий скотч: його мотали хто і як хотів — хто на одну руку, хто на дві. Біля Бетонної барикади я бачив людину у формі «Беркуту». Як згодом з’ясувалося, це був Сергій Тамтура», — сказав Маринченко у суді.
Getty Images / «Бабель»
Він також додав, що бачив на барикаді Дмитра Садовника. Однак про що той говорив з іншими спецпризначенцями — не знає.
«У нього була вада — відсутня кисть правої руки, і він носив спеціальну рукавицю. Така людина у нашому підрозділі була лише одна. Також знаю, що на цих блоках були працівники моєї роти. Вони там чергували, змінювалися час від часу. А 21 лютого зранку, десь між 8 та 10 годинами до мене підійшов Кишкань, він був заступником Мельника. Сказав, аби ми йшли чергувати на вулиці Садовій. Ми мали попереджати всіх, хто йшов до Інститутської, що там стріляють і там небезпечно. За пів години після цього приїхав наш сірий автобус, і нам сказали, що треба повертатися на базу. Спочатку ми заїхали на подвір’я Кабінету міністрів. Туди підтягувалися наші бійці, у дворі стояли два наших БТР. Після того як підрозділ зібрали, ми поїхали у розташування: хто автобусом, хто БТРом. Особисто я був у БТРі», — завершив розповідь про Інститутську Маринченко.
Вже у розташуванні полку «Беркут» вони сходили на прощання із Миколою Симисюком. Там Маринченко побачив Олега Янішевського та Кусюка. Згодом Мельник наказав беркутівцям узяти снайперські гвинтівки, біноклі і йти на дахи спостерігати, бо міліціонери нібито очікували штурму.
Коли беркутівець опинився у зброярні, він помітив хаос: окрім київських спецпризначенців було багато міліціонерів з інших регіонів. Вони також отримували зброю. Самі беркутівці цьому дивувалися, адже отримати, приміром, автомат у зброярні можна лише за спеціальною карткою, в якій є фото і номер зброї. Очікувано, що в інших міліціонерів, не з Києва, таких карток не було. Врешті, Маринченко здав свій АКМС і отримав СГД. На даху він прочергував до 23 лютого. Після того на кілька днів сходив додому. Коли ж повернувся у розташування полку, то побачив, що його автомат зник: за спеціальною карткою йому зброю так і не видали. Сказали, що зброї немає.
«Командир мого взводу обіцяв з тим розібратися, але це питання так і не вирішили. Спеціальну картку розрізали ножицями, аби хтось інший не отримав мою зброю», — сказав Маринченко.
На завершення він додав, що бачив багато відео з людьми у чорній формі із жовтими пов’язками біля Жовтневого палацу. І він визнає, що це його колеги з київського «Беркуту», з його роти. Проте впізнати нікого він не може, оскільки у всіх приблизно однакова статура.
Сергій Тамтура
Стас Козлюк / «Бабель»
Історія Сергія Тамтури
Тамтура розповів, що у «більш спокійні часи» його рота була в резерві, стояла на охороні МВС та Кабінету міністрів. А на Євромайдані його вперше залучили 19 січня на вулиці Грушевського, біля стадіону «Динамо». Тоді, як розповів Тамтура, мітингувальники намагалися відтягнути від колонади стадіону автобус, який прикривав бійців Внутрішніх військ. Обвинувачений разом з іншими беркутівцями мав від’єднати трос, яким тягли автобус, і повернутися назад. Проте коли він пішов вперед, то потрапив під шквал бруківки, в нього влучив «коктейль Молотова». В результаті йому обпалило форму, сам він отримав опіки очей та слизової, черепно-мозкову травму і забій хребта. На цьому його участь у протидії протестам могла й завершитися — беркутівець потрапив до госпіталю МВС на Лук’янівці. Там він провів два тижні, а після того хіба що охороняв гуртожиток міліції та розташування полку київського «Беркуту». Як він сам пояснював: «Було відомо про спроби їх атакувати».
Сімнадцятого лютого 2014 року Тамтура дізнався, що його записали до бронегрупи, керівником якої був Віктор Мельник. Вже 18 лютого він разом із колегами сів до Volkswagen Transporter: там, окрім Тамтури, було семеро людей — один водій та шість бійців «Беркуту». Під час допиту в суді обвинувачений пригадав і кілька прізвищ своїх колег: Мельник, Кишкань, Пільовий, Горбик.
Так само як і Маринченко, 18 лютого 2014 року Тамтура разом зі своєю бронегрупою стояв біля будівлі парламенту. Там же він бачив керівництво полку: Кусюка, Тягнирядна, Янішевського. Також, за його словами, там були представники й інших підрозділів з регіонів. Усі командири, крім Садовника, носили камуфльований одяг. Садовник же надавав перевагу чорній формі.
Стас Козлюк / «Бабель»
Тамтура переконує: у розгоні мирної ходи 18 лютого 2014-го участі не брав, сидів у мікроавтобусі до вечора, після чого Мельник наказав їм перебазуватися до Жовтневого палацу. І разом із сірим автобусом роти, про який згадував Маринченко, вони поїхали до Майдану Незалежності. Їхній Volkswagen час від часу перебазовувався: то стояв біля центрального входу в Жовтневий палац, то відʼїздив на стоянку біля нього. Тамтура запевняє, що майже весь час сидів у машині. Пояснює це просто: бронежилет важкий, у ньому важко довго ходити. Так минуло 18 і 19 лютого. Обвинувачений каже, що був втомлений. Фізично — бо важка броня, морально — бо постійно був в очікуванні. Врешті, 19 лютого їм дозволили зняти захист, і уже в ніч на 20 лютого Тамтура заліз у багажник мікроавтобуса. Спати.
«Двадцятого лютого прокинувся зранку від поштовху. Озирнувся. У транспорті нікого не було, лише лежала якась амуніція й були силуети за вікном. Задні двері у мікроавтобусі зсередини не відчинялися, тож я постукав, аби мене випустили. Я побачив Шпильового. Він сказав щось типу: «Ти ще не споряджений, а там уже стріляють». Я не ставив запитань, почав надягати броню. У цей час наша група вже вирушила у бік Майдану. Намагався не відставати від них, але виходило погано. В якийсь момент я загубив їх. Було багато людей, назустріч рухався транспорт, бійці Внутрішніх військ і «Беркуту». Це не було схоже на масовий відступ, радше на панічний відхід. Я розумів, що ведеться стрільба, якісь агресивні дії. Ну бо багато правоохоронців тікало з Майдану», — розказав під час допиту Тамтура.
Дорогою до Жовтневого палацу він зустрів одного з колег, який чомусь пішов уперед без зброї.
«В районі Сніжної барикади я побачив Кишканя, заступника командира нашої групи. Він сказав, аби я приніс Форт-500, який він залишив у мікроавтобусі. Тож я повернувся до авто, узяв зброю, віддав її Кишканю. Той побіг у бік Майдану, я пішов у тому ж напрямку. Рухався повільно, бо не міг прийти до тями після сну. Так я дійшов до алеї, яка веде до центрального входу у Жовтневий. Там ще був зелений будівельний паркан, якийсь трансформатор і сходи, які вели на Інститутську. Я зупинився, хотів подивитися, чи стріляють. У цей момент біля моєї голови пролунав вибух. Не знаю, що то було, можливо, салют якийсь чи петарда. Я присів, за кілька секунд мене підхопили бійці Внутрішніх військ і повели у бік Бетонної барикади, бійців «Беркуту» поруч не було. Вони мене лишили за блоками. Бачив, як через прохід у барикаді заносили пораненого. Згодом, вже коли потрапив до госпіталю, дізнався, що це був Микола Симисюк», — говорив Тамтура.
Getty Images / «Бабель»
Він також додав, що чув на Інститутській постріли, але не зміг зрозуміти, звідки саме.
«Поруч і віддалік чув постріли. Але не міг зрозуміти звідки саме. Почувався погано, боліла голова, довго стояти на ногах не міг, тому в основному сидів. Бачив, як з мого боку барикади хтось визирав у бік Майдану, що відбувалося далі — не бачив, огляд мені закривав КАМАЗ. На частині бійців були жовті пов’язки, але коли вони з’явилися, точно не скажу. Бачив кулемет, короби до нього. Чому я звернув на це увагу: у нас такої зброї не було. Час від часу я провалювався у сон, по радіо чув, як Садовник на когось кричить, аби вони сховалися й не вилазили. Чув постріли з-за Бетонної барикади, активістів не бачив. Так само не бачив, що вони стріляють. За кілька годин до мене підійшов Трепачов, командир 3 взводу. Він подивився на мене і скомандував іншим бійцям відвести мене у швидку. А перед тим скомандував мені віддати зброю. Її я віддав Горбику. У пам’яті не відкарбувалося, що до швидкої мене везли на БТРі, чогось думав, що я туди йшов ногами», — розповів Тамтура.
У швидкій лікарка його запитувала, чому він виконує злочинні накази. Беркутівець усе заперечував. Вже у госпіталі МВС він віддав форму, у якій був на Майдані, а за два дні втік звідти додому, оскільки були чутки, що «якісь праворадикали можуть штурмувати лікарню». У розташування підрозділу він повернувся 8 березня 2014 року. І з’ясував, що його автомат зник. Нібито його забрала Генеральна прокуратура. Під кінець своєї розповіді він додав, що 20 лютого 2014 року мав із собою 60 набоїв до автомата, два магазини з холостими набоями (їх бронегрупа мала використати, аби налякати людей, яких планувала затримати) та пістолет із 16 патронами. Він так само не заперечував, що біля Жовтневого палацу були бійці його роти. Проте, як і Маринченко, він, окрім Садовника, нікого впізнати не може.
«Я не стріляв. Я не бачив цілей. Я не досилав патрон у патронник. Вважаю, що це не був масовий протест. Це були заворушення із застосуванням зброї та групові напади [на міліцію]», — завершив розповідь Тамтура.
Стас Козлюк / «Бабель»
Питання, які так і не прозвучали в суді
Ексберкутівці так і не відповіли на жодне уточнювальне запитання: ані від прокуратури, ані від потерпілих, ані від своїх адвокатів. Хіба що давали відповіді на запитання суду. Крім того, обвинувачені заявили, що наразі не мають бажання спілкуватися з журналістами. Один із захисників, Стефан Решко, додав, що станом на травень 2022 року у нього досі немає зв’язку з іншими трьома обвинуваченими: Зінченком, Аброськіним та Янішевським.
На початку судових засідань у 2016 році частина адвокатів беркутівців заявляла, що декого з їхніх клієнтів 20 лютого 2014 року навіть не було на вулиці Інститутській. Тут, імовірно, йдеться про Маринченка. Утім під час допиту той визнав, що таки був у центрі Києва. Під час свого допиту обвинувачені не згадували про «грузинських снайперів», які, за версією адвокатів колишніх беркутівців, спровокували сутички у центрі Києва 20 лютого.
Аналогічно й щодо протестувальників: якщо адвокати беркутівців роками переконували суд у тому, що майданівці стріляли по міліціонерах, то самі обвинувачені не обмовилися про це жодним словом. А на запитання суду, чи бачили вони цивільних, які стріляли б того дня на Інститутській, відповіли коротко: «Ні».
До їхніх слів залишаються запитання. Наприклад, чому показання колишніх беркутівців розходяться? Чому під час досудового слідства вони озвучували одну версію подій, а вже 18 травня 2022 року говорять про інше? Наприклад, Тамтура під час слідчого експерименту у травні 2015 року заявляв, що він мав із собою лише холості набої, а бойових патронів у нього не було взагалі. Так само під час слідчого експерименту Тамтура стверджував, що за Бетонною барикадою бачив багато різних людей зі зброєю, зокрема зі снайперськими гвинтівками. Так само, на цих людях були різні знаки розрізнення: не лише жовті пов’язки, але й трикутники чи квадрати. Під час допиту в суді цих моментів він уже не пам’ятав, пославшись на погане самопочуття й провали у сон.
Стас Козлюк / «Бабель»
Аналогічні запитання виникають і до Маринченка: під час слідства він нібито стверджував, що 20 лютого не був у центрі Києва. А його телефон, який мобільні оператори зафіксували в районі Інститутської, нібито взяла його дружина, яка того дня була в тому районі. Так само, він жодного разу з 2016 року не згадував, що лише стежив за рогом вулиці Ольгинської та Інститутської. Хоча це могло б зіграти в плюс обвинуваченому: адже це знімало б питання його причетності до розстрілів.
Так само не вийшло розпитати колишніх міліціонерів про те, чому вони вважають події на Інститутській груповими нападами та чи бачили вони бодай один такий напад. Що сталося з «грузинськими снайперами»? Яким чином і від кого вони отримували накази, як вони підтримували зв’язок з іншими групами і чи з’ясували вони, куди поділися їхні автомати Калашникова? Чому Маринченко переконує, що не стріляв на Інститутській, але слідство знайшло гільзи з його автомата між Бетонною і Сніжною барикадами, на тій-таки Інститутській?
Пояснення прокурорів
Оскільки обвинувачені і їхні захисники говорити не погодилися, «Бабель» розпитав прокурорів, чи знайшли вони підтвердження словам ексберкутівців.
«Щодо Тамтури — він справді пролежав два дні у госпіталі. Обставини контузії точно не встановлені. Ми знаємо, що у Симисюка прилетіла граната. І там була група бійців «Беркуту». Але ідентифікувати їх неможливо», — пояснив прокурор Олексій Донський. Він припустив, що Тамтура отримав свою контузію під час вибуху гранати біля Симисюка, хоч і заявляв, що був сам-один під час вибуху. Про інші потужні вибухи, які могли б призвести до контузії, під час якої можна втрачати притомність і провалюватися у сон, прокуратурі не відомо.
«Після контузії, як він заявляв, він втрачав притомність і провалювався у сон. Але у нас є докази, що він був активним після того вибуху. Наприклад, телефонував різним людям зі свого мобільного. Понад хвилину розмови з матір’ю, ще стільки ж — з братом і понад 7 хвилин розмови з дівчиною на ім’я Юлія. Тобто це не йому телефонували, щоб він крізь сон був змушений відповідати на дзвінки. Він телефонував першим. Аналогічною була ситуація у госпіталі», — пояснив Донський.
Прокуратура заявила, що наразі немає підтверджених фактів, що зі зброї Маринченка чи Тамтури когось убили або поранили. Проте це не означає, що вони справді не стріляли.
Стас Козлюк / «Бабель»
«Більшість убиті кулями навиліт. Якщо куля не застрягла в тілі — її можна не знайти, її могло розплющити, деформувати, зруйнувати. У нас дуже багато таких куль, загалом об’єктів, які неможливо ідентифікувати через серйозні деформації», — пояснив прокурор Ігор Земсков.
Донський додав: представники потерпілих намагалися долучити до справи кілька куль, які ймовірно випущені з автомата Маринченка. Проте суд відмовив, пояснивши, що це докази, які здобуті після початку судового засідання.
«Вісім років ми не мали позиції Маринченка щодо подій на Інститутській. Вона з’явилася лише 18 травня 2022 року. І потерпілі намагалися долучити кулю з автомата цього обвинуваченого. Бо це доказ, який спростовує його слова про те, що він не стріляв. Чому в цьому відмовили — я не розумію, адже закон дозволяє це робити», — сказав Донський.
Він додав, що цю кулю на Інститутській знайшов один з потерпілих, зберігав у себе кілька років і лише після початку судових засідань спробував віддати її суду. Важливо, що на цій кулі немає слідів крові. Проте, як пояснили прокурори, потерпілий зберігав її як пам’ять про події й кілька разів протирав спеціальними розчинами. Тож якщо на ній і були сліди крові, то вони уже знищені.
«У нас є 5 гільз з автомата Маринченка, які знайдені на Інститутській, ці гільзи пройшли експертизу. І вони у матеріалах суду. Обвинувачений каже, що експертиза була некоректна: порівнювали відстріли 2012 року і 2014 року. Мовляв, він так багато стріляв, що малюнок нарізу ствола змінився. Ми говорили з експертами, й вони нам пояснили, що для кожного ствола наріз унікальний, майже як відбитки пальців. І він не змінюється. Аби цей малюнок деформувався, треба стріляти роками, щодня, йдеться про десятки й десятки тисяч пострілів. Те, про що говорив Маринченко, — це зношеність ствола, але аж ніяк не деформація його нарізу», — каже Земсков.
Прокурори також заявили, що у них немає записів з відеокамер в районі стоянки «Кінопалацу». А саме там перебували обвинувачені тривалий час. Тому підтвердити їхні слова про пересування проблематично.
Свої претензії прокуратура планує озвучити під час судових дебатів, які мають початися в липні 2022 року. Ймовірно, вони затягнуться на кілька тижнів. Тож на вихід суду до нарадчої кімнати можна очікувати не раніше вересня. Проте, як говорять учасники процесу, ситуація дуже залежить від ситуації на фронті: якщо росіяни не спробують повторно штурмувати Київ, то вирок буде вже до кінця цього року. І одна з найбільш важливих історій Майдану завершиться у суді.
Getty Images / «Бабель»