На розпечених бетонних плитах центрального одеського пляжу «Ланжерон» засмагає жінка в купальнику. Спуститися на пісок не можна, адже всі одеські пляжі заміновані ще з перших днів повномасштабного вторгнення. Підходи перекриті стрічками, стоять таблички «Міни». Якщо пройтися значно далі від центру, у бік «Аркадії» та «Собачого пляжу», є місця, де поодинокі перехожі прогулюються аж біля самої води, але в центрі таких мало — пляжі патрулює Тероборона. Ба більше, у парку Шевченка, через який лежить шлях до «Ланжерону», навіть заборонено підходити до парканів, звідки видно морський порт. За цим суворо пильнують двоє чоловіків у військовій формі.
Ігор Гора /«Бабель»
Ми підходимо з фотографом Ігорем до ятки з кавою, пивом і батончиками та замовляємо два «американо». Жінка років 60 запускає кавомашину й охоче підхоплює розмову. Скаржиться, що людей мало, тому вона ледь зводить кінці з кінцями, ця ятка — її родинний бізнес. Розмова швидко переходить на росіян — жінка кляне їх за те, що їхні ракети роблять із містом.
— Я не розумію, як можна вбивати дітей. Дітей! Це ж якими суками треба бути, щоб воювати з дітьми! — емоційно каже вона.
Двадцять четвертого квітня російська ракета влучила в житловий будинок, загинули одеситка Валерія Глодан, її мама та тримісячна донька Кіра. А 2 травня, у «сакральний» для російської пропаганди день, від бомбардування загинув 15-річний хлопчик. Для одеситів всі ці події стали серйозним ударом.
— А ви звідки, що розмовляєте українською? — запитує нас продавчиня.
Ми відповідаємо, що я приїхала з Києва, Ігор — місцевий. Жінка киває та продовжує.
— Я дуже добре розумію, що ви кажете, але якщо сама почну говорити українською — ви зі сміху попадаєте. Ми колись приїхали до Львова на «Євро» [у 2012 році]. Ой, як там на нас дивилися, що ми російською розмовляли! Десь навіть обслуговувати не захотіли. Неприємно було.
Ми з Ігорем запевняємо її, що такі випадки давно залишилися в минулому. Жінка каже: «Слава богу», наставляє берегти себе та вигукує: «Слава Україні!». Здається, якби нас не розділяв прилавок, вона б нас навіть обійняла.
Вода для Миколаєва
О сьомій ранку в нас запланована зустріч на околиці міста, в одній з невеликих міських пивоварень. Саме в цей час звідти вирушає фура з цистерною води в Миколаїв, де вже третій тиждень немає водопостачання через обстріли росіян. Я запізнююсь — таксист, як це часто роблять в Одесі, привіз мене не за тою адресою і хоче більше грошей. Коли нарешті прибуваємо на місце, зʼясовується, що запізнююсь не тільки я — водій, який має їхати в Миколаїв, не бере слухавку.
Ми знайомимося з волонтерами, які організували постійний підвіз води до Миколаєва. Костя та Оля — друзі. Він невисокий, лисий та постійно посміхається, Оля вища за нього на дві голови. До війни вони працювали в одній компанії.
Ігор Гора /«Бабель»
— Двадцять четвертого лютого я прокинулася від того, що чоловік в паніці бігає по квартирі, — згадує Оля день вторгнення. — Відкрила месенджер, а там мільйони повідомлень. І всі про те, що почалася війна.
— Ви очікували, що буде війна?
— Ні в якому разі. Ну як, передумови були, звісно… Але я памʼятаю, як за день [до вторгнення] посварилася з мамою — вона почала сильно нервувати, мовляв, треба їхати [з Одеси]. Я сказала: «Мамо, заспокойся, перестань дивитися телевізор, і все буде нормально». Але ні, 24 все почалось.
— Чому ви не поїхали?
— Я не збираюсь нікуди виїжджати, — в один голос кажуть Оля та Костя, потім дівчина продовжує, — Я не буду стверджувати, що я ніколи не поїду. Я не знаю, як далі буде і що буде з моєю психікою. Але для себе вирішила, що до кінця буду тут.
Друг Олі та Кості в першій день мобілізувався до Збройних сил України. Вони почали допомагати його підрозділу, шукали якісь базові речі — устілки для взуття, скотч, каремати. Поступово завдання ускладнювалося — шукали вже бронежилети, тепловізори, глушники. Підрозділ перекинули на «нуль» — під Миколаїв. Приїхавши туди, Костя та Оля зʼясували, що там вже немає води.
Спочатку возили пляшки, але швидко зрозуміли, що то безглуздя — так багато води не привезеш. Тому зробили щось типу цистерни — великий мʼякий мішок, в який заливається вода, потім його завантажують у фуру, а вже на місці до нього прикріплюють труби. Так набагато зручніше, пояснює Костя: по-перше, води можна доставити значно більше (зараз вони привозять десь 24 — 25 кубів на день), а по-друге, волонтери точно впевнені, що вода доходить до адресатів. Такої кількості води достатньо для мешканців району. Утім, це все одно мало — адже вода потрібна й для приготування їжі, і для прання.
Ігор Гора /«Бабель»
— Ви їздите в Миколаїв, як там зараз? — питаю.
— Як в Одесі, тільки військової техніки більше, — посміхається Костя. — А ще знаєте, у чому різниця? В Одесі, коли сирена, усі виходять подивитися, де летить. Там такого немає.
— Є такий Корабельний район в Миколаєві, це вже околиця, — додає Оля. — Ти їдеш з одного району в інший — усюди нібито є життя. А потім все за мить змінюється — усе похмуре, людей немає, вікна забиті фанерою.
Водія досі немає. Волонтери вже починають трохи хвилюватися — що пізніше фура доїде до Миколаєва, то пізніше вона повернеться. А це значить, що графік на наступний день зібʼється. Костя вирішує їхати сам. Він відкриває двері фури викруткою та сідає за кермо — але виявляється, що в машині немає техпаспорту, тож їхати він не може.
— У Корабельному люди довго сиділи без води, — повертається він до розмови. — Вони були дуже раді, коли ми приїхали.
— У вас є якийсь ліміт на воду в одні руки?
— Коли ми возили в баклажках, ми робили обмеження — давали дві пляшки в руки і не більше, — відповідає Оля. — Тоді ми стикнулись з різними коментарями. Підходить жінка і говорить: «У мене вдома двоє дітей, дайте мені будь ласка ще води». А ти не можеш їй відмовити, взагалі ніяк.
— У перший день мене всі оточили, і жінка каже: «Дайте дитині», — додає Костя. — Я не встигаю ще дістати пляшку, як її видирає якийсь мужик: «Спочатку мені, а потім дитині». Я тоді офігів просто.
— Зараз люди беруть свою тару, — продовжує Оля. — Вони приходять із тазами, банками, каністрами, бочками, бідончиками — з тим, що є у них вдома.
Водій нарешті приходить — високий чоловік із заспаним обличчям. Відмахується від запитань, чому він запізнився — каже, що розрядився телефон, тому не чув дзвінків. Потім невдоволено повертається на Костю — побачив, що двері машини зламані. Чоловіки швидко закривають фуру, і вона виїжджає з подвірʼя. Повернеться вона ближче до восьмої вечора. Тоді її знову наповнять водою, а наступного ранку маршрут повториться. Волонтери кажуть, що возитимуть воду, поки в ній є потреба.
Ігор Гора /«Бабель»
— Як ви відчуваєте настрої в Одесі? — запитую я, коли ми вже збираємося прощатися.
— Одеса поки не відчула те, що відчуває Миколаїв, — каже Костя.
— Та й менталітет одеситів не дозволяє падати духом, — додає Оля. — Мені здається, навіть якщо б тут не залишилось нічого, усе одно люди б знаходили в собі сили посміхатись і жартувати.
— А щодо проросійських настроїв? — обережно запитую я.
— Я такого не відчуваю, — хитає головою Оля. — Знаєте, навіть таке враження, що ті, хто завжди були дуже «ватними», зараз найбільші патріоти. Вони всі ненавидять росію. Здається, у них нарешті відкрилися очі.
Волонтери-депутати
Один з головних гуманітарних центрів Одеси, який заснував місцевий підприємець Микола Вікнянський, розташований у приміщенні школи в центрі міста. Раніше цей хаб був у популярному міському «Ринку їжі» — але зараз бізнес в місті повертається до звичного життя, тому центр перемістили в інше місце. Біля дверей стоїть черга з кількох десятків людей. Вони прийшли за гуманітарною допомогою, пояснює волонтер штабу Петро Обухов.
У 2020 році Обухов балотувався в мери міста, посів третє місце з майже 12% голосів. Зараз він депутат міської ради Одеси від партії «Європейська солідарність». На зустріч до штабу він приїздить на моноколесі. Ще до війни він активно займався питанням урбаністики в Одесі, виступав за безбарʼєрне середовище, велодоріжки та трамваї. З початку війни Обухов волонтерить.
Ігор Гора /«Бабель»
— О шостій ранку [24 лютого] мене розбудив Олег Константинов, — згадує він початок війни. — Сказав: «Усе, почалася війна».
— Ви чекали на війну?
— Я не вірив. Досі не вкладається в голові, це ж абсолютно нелогічно, невигідно, неправильно. Перші два дні був шокований. Сидів і безперервно читав новини, спав дуже погано. У мене було два протилежні бажання. Перше — сидіти вдома і нікуди не виходити, а друге — записатися у ТрО. Але я обрав щось посередині, [тому] допомагаю тут.
Ми проходимо по шкільних кабінетах, кожен з яких зараз виконує роль складу. Ось тут збирають допомогу військовим, тут сортують медикаменти, а тут — склад дитячих візочків. Допомога ділиться на дві групи: те, що приносять містяни, і гуманітарка з-за кордону. Так само приходять за нею дві групи людей: переселенці та малозабезпечені одесити, найчастіше пенсіонери. У внутрішньому дворі лежать купи одягу та взуття.
— Я вам зараз поясню, що тут відбувається, а то люди подивляться ваші фото та подумають щось не те, — підходить до нас невисока жінка з коротким рудим волоссям. — Нам люди приносять багато одягу, але ж ми не можемо його зразу роздати. Треба передивитися, відсортувати, бо, вибачте, інколи таке приносять, що соромно давати. Ось це, що ви бачите, — це вже відсортований одяг, який ми не будемо роздавати, бо він у поганому стані. Але ми віддамо його іншим волонтерам — на сітки.
Жінку звати Наталя Богаченко, вона однопартійниця Обухова та відома в місті волонтерка.
Ігор Гора /«Бабель»
— Юля саме питала в мене, чим займаються місцеві депутати, — каже Обухов.
— Робимо все, що потрібно, — відповідає Богаченко. — У цьому плані ми не відрізняємося від інших волонтерів. Хоча до мене вже звертаються люди з якимись побутовими проблемами, і я пишу запити. Ми використовуємо деякі свої депутатські важелі, особливо в питаннях взаємодії з владою. Є багато питань, що стосуються Департаменту охорони здоров’я. Оскільки ми їх знаємо, а вони знають нас, нам набагато простіше зателефонувати та сказати, що потрібно, наприклад, 10 тестерів для інсуліну і 10 приладів для вимірювання тиску.
— От бачите, стоїть жінка? — показує Обухов на жінку біля дверей, яка розмовляє по телефону. — Це Лілія Леонідова, депутатка від ОПзЖ. Теж тут із нами волонтерить.
У 2020 році «Опозиційна платформа — За Життя» посіла друге місце на місцевих виборах, поступившись партії «Довіряй ділам» кількома відсотками — Микола Скорик програв Геннадію Труханову лише 20 тисяч голосів. Зважаючи на відверто проросійські настрої партії на тих виборах, я дивуюся, що хтось з ОПзЖ прийшов волонтерити.
— Для багатьох ОПзЖ була просто можливістю отримати мандат у міськраді, — пояснює Обухов. — І не всі, хто йшов [в місцеві депутати від ОПзЖ] були такими ідейними та проросійськими.
— Зараз найзавзятіші «бандерівці» — це, грубо кажучи, колишні «ватники», — додає Богаченко. — Знаєте це відчуття, коли тебе зрадили? Вони людину, яка їх зрадила, ненавидять більше за все. Якщо у нас злість [до росіян] тліюча, то в них вогонь палає всередині. Їм дуже важко. Тому саме вони готові нескінченно працювати на складах, щось робити, щоб самим для себе знайти виправдання. Адже вони стільки років думали, що [росія та росіяни] то друзі.
Ігор Гора /«Бабель»
Я запитую про Геннадія Труханова. До війни його часто звинувачували у проросійськості та тісних звʼязках із росією.
— Труханов, до речі, хотів сюди прийти до нас. Вікнянський йому сказав: «Ти спочатку нам допоможи, а потім приходь», — каже Обухов. — Але варто віддати йому [Труханову] належне — він правильно зорієнтувався і зараз повністю сприяє праці Вікнянського.
— Як ви думаєте, він справді вичікував в перші дні вторгнення, на чиєму боці буде перевага?
— Я думаю, що він вичікував, але не тому, що хотів приходу росії, за якої він буде мером, — відповідає Обухов. — Більшість його виборців — такі, проросійські. Моя гіпотеза в тому, що він не хотів їх втратити.
Тероборона
Олександр Славський — начальник регіонального відділення Фонду держмайна в Одеській і Миколаївській областях. Із 25 лютого він служить в одеській Теробороні.
— Ми працювали з Територіальною обороною, здається, ще з грудня, — розповідає він, поки ми стоїмо біля однієї з казарм ТрО. — Шукали їм приміщення в Одесі, Одеській та Миколаївській областях. Увечері 23 лютого ми провели зустріч керівництва Територіальної оборони з бізнес-спільнотою. На тій зустрічі вони ще обговорювали, чи було б доречно випити шампанського.
Уранці 24 лютого Славський, як і більшість одеситів, прокинувся від вибухів. Поїхав на роботу, завершив всі протокольні дії з евакуації секретної документації. Наступного дня прийшов до розташування ТрО.
Ігор Гора / «Бабель»
— Кажу: «Запишіть мене», а вони мені відповідають: «Ну навіщо, Саша?» — сміється Славський. — Я сказав: «Окей, тоді просто дайте мені зброю, я форму собі сам роздобуду». Ладно, погодилися, записали мене у штатний розклад. А він був уже забитий. Хлопці та дівчата [які записували добровольців] сиділи з отакими очима і казали: «Ви медик? Ні? Місць немає».
Досить швидко Славський, який прийшов в ТрО як рядовий, став займатися логістикою — його мирні навички стали у нагоді. Зараз, каже він, в Одесі та Одеській області розгорнуті десятки тисяч військових. На базі ТрО укомплектували дві бригади. Охочих, стверджує він, не бракує. Тому в рядових потреби немає, але завжди є потреба в медиках і тих, хто має якусь військову спеціальність, наприклад, у радистах.
— Я чесно не розраховував, що Територіальна оборона буде ефективним бойовим юнітом, — зізнається Славський. — Тому що, ну блін, наприклад, я — ну який з мене вояка? Але виявилось, що Територіальна оборона — дуже непоганий юніт.
— Кажете, що ніякий вояка, але чомусь пішли [до ТрО].
— Спочатку я взагалі мало що розумів. Думав, як дали автомат, буду кудись стріляти. Пофіг куди, пофіг ефективність, потім зрозумію, якщо виживу.
Голова партії «Демальянс» в Одесі Юрій Дяченко теж пішов у Тероборону першого ж дня.
Ігор Гора /«Бабель»
— Двадцять першого лютого я слухав путіна, мабуть, уперше в житті, — згадує Юрій. — Тоді стало зрозуміло, що буде велика війна і що вона фактично вже розпочалася. Двадцять четвертого лютого я прийшов у військкомат, хоча в мене немає воєнного досвіду — у мене білий квиток. Мені підтвердили мій діагноз і відправили до Тероборони.
І Славський, і Дяченко кажуть, що фактично Тероборона — це ті самі підрозділи Збройних сил України. Але їхнє пріоритетне завдання — захищати ті території, де вони призивалися. Тобто у випадку з Одесою йдеться переважно про оборону Одеської області та півдня України. Дяченко, звісно, не розповідає, чим саме займався його підрозділ, але каже, що хлопці виїздили «на нуль», у Миколаївську і навіть у Харківську область. Славський додає, що тероборонівці також облаштовують блокпости в місті та патрулюють вулиці. Я питаю в нього, як ситуація із забезпеченням.
— Усе значно краще, ніж у перші дні, — відповідає Славський. — Ми перейшли на військове харчування, місто нас теж годує. Щоб ви розуміли, учора я їв вареники та крабовий салат. Не вистачає якихось польових штук, коли підрозділи перекидають. Бракує індивідуальних аптечок за стандартами НАТО. Але якщо в перші дні було потрібно все, то зараз вже бійці можуть обирати, що саме їм треба більше.
— Як ви думаєте, чи зможе путін взяти Одесу?
— Я 25 лютого прийшов розгублений, із невпевненістю та нерозумінням того, що відбувається. Мені здавалося, що військові роблять якийсь хаос. Зараз я вже трохи в цьому розібрався і розумію, що це не хаос. Військові, поки вони тут курять, можуть виглядати вальяжними та розслабленими чувачками, але за потреби вони можуть, вміють і мають, чим захистити себе. Є розуміння, що оці хлопчики та дівчата, які стоять тут навколо мене, захистять мене, поки я з вами розмовляю.
Одеса — це Україна
Увечері 3 травня в Одесі, незважаючи на повітряну тривогу, люди неспішно прогулюються вулицями, сидять на лавках. Тероборонівці стоять на блокпостах, яких значно більше, ніж у Києві, роздивляються перехожих. Інколи вони спиняють тих, хто щось фотографує, але після короткої бесіди відпускають. Юру Дяченко відпустили з підрозділу ненадовго, до початку комендантської години він має повернутися. Ми розмовляємо про те, що відбувається в Одесі.
— Я з них, — показує він у напрямку міської ради, — не злізу, я до них ще повернуся. Вони [депутати міськради] чомусь вирішили, що війна — це привід знову стати закритими. Хоча в самій Одесі бойових дій немає, життя продовжується. Але я привчив міськраду до публічності, тож ми ще повернемося.
«Бабель»
До війни Дяченко був одним з найвідоміших в Одесі активістів, виступав за прозору роботу міських депутатів, проти незаконної забудови та приватизації пляжів. Не раз його били та затримували, намагалися не пускати на сесії міськради. Зважаючи на його серйозний проукраїнський бекграунд, не дивує, що Юра пішов в ТрО першого ж дня.
— Багато було людей у військкоматі, коли ти прийшов?
— Дуже багато, — відповідає він. — Реально стояли черги. Більше скажу, там і потрапити було не так просто. Я знаю, що декого, хто одразу йшов саме до ТрО, не взяли.
— Ти очікував, що буде так багато людей?
— Ну, мені це було приємно і певно так, очікував. Бо ми за ці роки багато зробили, аби довести, що Одеса — це Україна.
Повз нас проходить родина — жінка з чоловіком і сином років 4—5. Хлопчик зупиняється, підходить до Юри, який сидить у військовій формі, дає йому кулачок і каже: «Слава Україні».
— Я сьогодні весь день від різних людей чую, що зараз найбільші патріоти в Одесі — це колишні проросійські. Ти з цим згоден?
— Статистику ніхто не збирав. Ми багато працювали в області та затримували не просто проросійських, а справжніх колаборантів, які напряму працюють із ворогом, — відповідає він. — Мені здається, якби люди в нас були більш активні [у політичному плані] та більш свідомі, то тут би все й розвивалося інакше. Але люди розуміють, що Україна — це Європа, у майбутньому точно, і що в Україні точно краще, аніж у тій росії.
Ігор Гора /«Бабель»
Підтримайте «Бабель»:
🔸 PayPal: [email protected]