«Знайшли жінку, схожу на мою дочку, але без голови». Як волонтери, прокурори, поліція разом із криміналістами з Франції ідентифікують убитих росіянами українців ― репортаж із моргу Бучі

1.

Увечері 25 квітня отримую повідомлення у месенджер від військового лікаря Всеволода Стеблюка. «Привіт, я забув про твій досвід у морзі. У Бучі дуже потрібні руки та допомога, якщо є бажання — подзвони за номером, тобі відповість Альона». Набираю й запитую, що робити. Альона пояснює: допомогти розвантажити холодильники з трупами місцевих, яких убили російські солдати під час окупації, описати їх та скласти списки. Погоджуюся, домовляємось зустрітися о 7 ранку на Печерську.

Стеблюк приїжджає машиною швидкої допомоги. Авто купили та пригнали з Данії. Всеволод в оливковій формі з погонами, на стегні кобура з пістолетом, на носі окуляри. Сміється, плескає по керму.

— Ось, волонтери подарували. Вся зарплата йде на обслуговування мого «амбулансу». Мастило треба вже міняти.

Дивиться на мої білі Nike і сміється:

— Кросівочки ти даремно взув, там у рефрижераторах залишки тіл, жижа, кров, заляпаєшся.

— Іншого взуття в мене немає, — відповідаю я, — та й плювати.

Стеблюк уже 30 років практикує як лікар, викладав в Академії внутрішніх справ, а тепер служить у Національній гвардії. Останні кілька днів допомагає розбирати тіла вбитих місцевих у морзі Бучі. Запитую, а що роблять із тілами вбитих російських солдатів.

― Та нічого не роблять, ― каже Стеблюк. ― Ще місця вони нам у моргах не займали! Валяються собі в лісі та й валяються. Всілякі там буряти, танкісти чи оленярі, х*й його знає, хто вони там.

Насправді тіла росіян теж збирають. Україна, на відміну від окупантів, чітко дотримується норм міжнародного гуманітарного права. Але із цими трупами має справу не бучанський морг — про них повідомляють військову прокуратуру.

Ми заїжджаємо забрати Альону — як каже Стеблюк, «бойову подругу з часів Майдану». Вона теж медик. Переписує імена, прізвища, дати народження місцевих, чиї тіла знайдено у Бучі, та веде облік. Альона заспана і дуже втомлена.

— А я думала, я сьогодні вихідна, — каже вона. — Якщо Спірін їде, то мені й поспати можна... По ходу, не можна.

Вмикаємо мигалку та обʼїжджаємо затор біля блокпосту на виїзді з Києва, далі — Кільцева дорога. Стеблюк показує пальцем кудись на узбіччя.

— Ось тут у 90-ті продавали найкращі у Києві кури гриль. Усі сюди їздили: бандити, міліція, бізнесмени. А у нас був клуб рукопашного бою. Ми там лазню зробили. І ось якось приїхав один бугор і каже хлопцям: «Поїдьте на Окружну, привезіть курочок». Один з них поїхав і повернувся за годину з повією. Каже: «Вибачте, курочка була тільки одна».

Їдемо у бік Ірпеня. Війна зустрічає на вʼїзді до міста: згорілі будинки, обвалені покрівлі супермаркету, повалені стовпи. Знищеної техніки вже немає. Але біля підірваного мосту так і стоїть дитячий візочок. Фото, де люди ховаються під цим мостом від обстрілу російської армії під час евакуації, здається, облетіло всі світові видання. Ми їдемо швидше ніж потрібно, Стеблюк кричить у салон швидкої:

— Альон! Я хочу заїхати до табору. Ти не проти?

— Як скажеш.

Приїжджаємо до центру Бучі, повертаємо від «Новуса», де ще кілька тижнів тому валялися залишки російської форми. На цій вулиці точилися запеклі бої, після них на узбіччях залишилися десятки російських танків, трупів солдатів, їхніх сухпайків та речей. За кілька хвилин машина впирається в паркан.

— У цьому таборі я провів дитинство, — каже Сєва, — потім був вожатим, потім навіть старшим вожатим. Потім тут відпочивав мій син. А цього року вже хотів і онука відправити. Але російські солдати зробили тут базу, окопалися, а в одному з корпусів облаштували камеру тортур для українських ветеранів. Катували їх і розстрілювали.

Ми заходимо на територію. Надворі тепло, співають птахи, земля порита, всюди валяються обгортки від продуктів. Стеблюк дістає телефон, щоб зробити кілька фото, але ховає його.

— Ай, не хочу. Не можу. Здається, знищили мою найкращу частину життя, мою молодість, моє дитинство.

Альона намагається його заспокоїти: каже, що табір цілий, корпуси стоять, колись тут знову будуть веселитися діти.

— Ніколи тут уже нічого не буде, — каже Сєва. — Вони все зіпсували.

Сідаємо в машину та їдемо на Польову, 19. Там поліклініка, а за нею морг. Сюди привозять тіла всіх жителів, убитих російськими військовими.

2.

Біля одноповерхової будівлі моргу юрмляться люди, навпроти намету. Це інформаційний центр. Всередині таблиці, планшет і стоси паперу. Волонтери складають списки вбитих, а родичі приходять до намету і шукають своїх батьків, матерів, синів, дочок, бабусь та дідусів, які загинули за час окупації. На годиннику 9 ранку, біля столу вже шестеро людей. Літній чоловік у сірому костюмі та кепці намагається знайти сина. Він бере кілька аркушів зі списками, надягає окуляри і майже впритул вчитується у прізвище.

― Денісов. Денісов. Денісов — це на «Д». Де ж він може бути, — каже чоловік, — я шукаю його з 3 березня і ніяк не можу знайти. Зник наприкінці лютого, перестав на звʼязок виходити, сусідка сказала, що росіяни його розстріляли.

Альона кладе чоловікові руку на плече.

— Ви не нервуйте, знайдеться.

Чоловік бере інші аркуші зі списками і продовжує шукати. Його акуратно посуває хлопець, який представився Ігорем.

— Мою родичку закопав сусід, — розповідає Ігор. — Десь у лісі. І встромив у могилу ялинкову гілку. Каже, жінка три дні лежала на вулиці, він не витримав і закопав. А от де саме — не памʼятає. То я тепер ходжу в морг щодня, раптом уже розкопали та привезли.

Стеблюк кличе в швидку, настав час переодягатися у спеціальні гумові комбінезони.

— Та у нас сьогодні лише один холодильник, — каже Сєва і показує на величезну вантажівку. — Там 30 людей, швидко впораємося.

Зодягаю комбінезон, рукавички, потім ще одні рукавички — перша пара швидко порветься — і ще зверху плівковий фартух. Стеблюк простягає респіратор.

— Дякую, я звик, мені не треба, — кажу я.

— То ти вдома звик, тут не вдома, — відповідає Стеблюк, і я беру маску.

Двір моргу невеликий і довгастий. Біля інформаційного центру — похоронне бюро «Кінг», за вікном видно труни та вінки. Ліворуч — вантажівка-рефрижератор, така собі фура-холодильник із написом Thermo King, праворуч за 20 метрів — ще одна, теж із трупами. Біля неї нервово ходить поліцейський.

— Так, бл*дь, учора залили соляру, він ніби працював, — кричить поліцейський у телефон, — а сьогодні холодити перестав.

Стеблюк пояснює, що один із холодильників зламався. Потрібно дістати трупи з нього і перенести до робочого. Обличчя під маскою відразу починає пітніти. Пальці мокнуть. Біля рефрижератора стоять двоє в однаковому вбранні. Флісові кофти, захисні штани та кепки з прапорами України та США. Це волонтери з Америки. Підходжу до них і даю рукавички.

— Привіт, я — Вейд, зі Сполучених Штатів Америки, — каже один із американців, ― приємний сьогодні день.

— Вітаю! Я — Юджин, навчався якось у Бостоні, — відповідаю я.

— Здорово! Ти бачив яхту Білла Гейтса? — каже Вейд. — Вона стоїть у Бостоні і схожа на яхти російських олігархів.

— Та якось не довелося, — кажу я і підхоплюю залізну каталку для трупів. На ній волосся, засохла кров і сліди маси, яку нелегко описати і яку залишають по собі людські останки.

Поліцейський Богдан підставляє шухляду з-під овочів до вантажівки, і ми застрибуємо всередину. На підлозі біля однієї стіни лежать мішки з тілами, біля іншої — пакети з обвугленими залишками тіл. Це мешканці Бучі, яких росіяни намагалися спалити, коли відходили з міста. Богдан крекче і тягне перший мішок. Ми підхоплюємо його за пластикові ручки і стягуємо на каталку. Богдан командує.

— Цього до заднього входу моргу.

Альона дістає аркуш паперу та записує дані: «__ __ Олександрович, 05. 06.1977, знайдений: Ірпінь, вулиця Антонова _ /_». Ми чекаємо, поки вона все запише, та веземо каталку до моргу. На мішку зламана блискавка, труп сильно підгнив, шкіра відшарувалася і змішалася зі светром, на лівій руці чоловіка білий бинт. Перед убивством російські солдати звʼязали йому руки.

— Вейде, — запитую я, — що ти робиш у Бучі?

— Тягаю трупи, — відповідає хлопець.

Біля заднього входу в морг курить судово-медичний експерт. Стоять вісім каталок із трупами, і ще є вільні. Ми залишаємо каталку з тілом і беремо вільну. Експерт спльовує.

― Хлопці, я більше 11 трупів не розітну за сьогодні. Давайте ще трьох, а решту в холодильник.

Повертаємось до вантажівки. Назустріч нам Стеблюк та другий американець котять ще одну каталку. Підходимо до рефрижератора. Богдан знову зникає в темряві кузова і ледве витягує черговий мішок з тілом.

— Цей важкий, акуратно, — каже він і підсуває мішок до краю кузова.

Знову хапаємось за пластикові ручки, я впираюся кросівкою в каталку, і ми з напарником стягуємо тіло. Блискавка на мішку розходиться, кров із нього бризкає прямо Дерреку на кофту. Він тихо каже: «От, бл*дь», але навіть не поводить бровою. Альона записує: «Невідомий труп із татуюванням орла на лівій частині грудей». Ми забираємо каталку й веземо її до моргу. Процедура повторюється кілька разів.

Біля центрального входу до моргу збираються люди. Санітари виносять труну, вінки, хтось несе прапор України та портрет убитого місцевого жителя, впізнаного та вже готового до похорону. Навколо ходять іноземні журналісти — кілька знімальних груп. Один із журналістів тицяє мені в обличчя мікрофон на довгій тичці.

― Скажіть, що ви зараз відчуваєте?

— Що ти — мудак, — кажу я і намагаюся стерти піт з чола так, щоб не вимазатися кровʼю.

Біля другого рефрижератора, того, який працює, вже стоять Стеблюк та Альона. Сьогодні морг більше не приймає трупи, тож тепер головне — перекласти тіла, що залишилися, з неробочого холодильника. За пів години переносимо близько десятка. Після цього Богдан спирається на стінку рефрижератора.

— Залишилося скласти ще двох на одну каталку, — каже він, — і кілька пакетів з вугіллям. Це ті, кого намагалися спалити.

Ми дістаємо спочатку один мішок із тілом, а потім ще один, усередині нього місиво — труп згнив. Зверху кладемо «вугілля». Усередині пакетів залишки тіл упереміш. Відвозимо все це до другого холодильника. Стеблюк командує:

― Можеш знімати комбінезон і рукавички, на сьогодні все.

Я стягую рукавички і нарешті знімаю маску. Розстібаю блискавку комбінезона, дістаю цигарки, чиркаю запальничкою і закурюю. Повз мене проносять труну. Жінка з пофарбованим у світло-рожевий колір волоссям сіпає за плече:

— Вибачте, я шукаю свою дочку. Здається, її розстріляли пʼятого чи сьомого березня та закопали в одній із братських могил.

― Пройдіть у намет, там волонтери вам допоможуть і дадуть списки, ― відповідаю я.

Стеблюк знімає комбінезон на ходу. Здається, він не дуже задоволений собою: ми швидко зробили всю роботу, залишилося лише перенести імена та прізвища з паперових аркушів у гугл-документ.

— Тут у їдальні, — каже Сєва, — дуже непогано годують. То ти як знаєш, а я до обіду зачекаю.

На годиннику майже полудень.

3.

Українська армія повністю повернула контроль над Бучею 2 квітня. Вже за добу з вулиць почали забирати тіла вбитих. Трохи згодом, 5 квітня — ексгумувати трупи з братських могил, які влаштували російські солдати. Одна з найбільших була біля церкви Андрія Первозванного. Убитих звідти діставали з 8 до 20 квітня — 117 тіл. Загалом у місті викопали та зібрали 416 тіл. Але ця кількість може виявитися більшою.

Морг та лікарня у Бучі не працювали до 11 квітня. Тому спочатку тіла звозили в морги області — Білу Церкву, Боярку, Вишгород та Київський обласний морг. Тіла, знайдені у Гостомелі, транспортували до Обухова та Фастова. Фактично задіяли усі морги регіону. В них опинилось близько 250 тіл. Ще понад 150 залишалися в Бучі — їх уже не було куди подіти. Вже 13 квітня морг у Бучі почав приймати та розтинати тіла, але й зараз сюди звозять не всі тіла. 400 трупів за два тижні для двох судмедекспертів — надто велике навантаження. У мирний час сюди потрапляло близько 20 померлих на місяць.

Знову підходжу до інформаційного намету і бачу свою давню знайому — Михайлину Скорик. У 2014 році, коли я тільки-но вибрався з уже окупованого Луганська, вона була моїм першим київським редактором.

— Спірін, де б ми ще побачилися? Звісно ж, у морзі! ― каже Михайлина. ― Раніше ти збирав трупи, а я була журналістом, а тепер ти журналіст, а я трупи збираю.

Наразі Скорик працює у штаті Бучанської міської ради радником її голови Анатолія Федорука. Разом із волонтерами вона й відкрила цей інформаційний центр біля моргу. Тепер тут допомагають ідентифікувати тіла, працюють із прокуратурою, поліцією та судмедиками.

― Ми приймаємо заявки до кол-центру, зіставляємо дані зі списками моргів, ― каже Михайлина, ― спілкуємося зі слідчими групами, моніторимо фото з Telegram-каналу, які викладають після розтину, і так ідентифікуємо загиблих та померлих фактично у ручному режимі. Велику роботу з пошуку роблять сімʼї та родичі — часто самі знаходять рідних за нашими рекомендаціями. Це важко, але в ситуації, що склалася, вони не готові чекати, поки спрацює система. Тому багато роблять самостійно.

― А що саме роблять родичі? — питаю я. — Як шукають убитих?

― У нас у наметі є співробітниця ЦНАПу, психолог, волонтери, які допомагають переносити тіла або просто спілкуються із сімʼями. Ми збираємо дані, просимо судмедекспертів робити розтин у тій черговості, в якій приходять родичі, розповідаємо, що Бучанська міська рада допомагає поховати безкоштовно — у Бучі, Ворзелі, Бабинцях, Блиставиці, Мироцькому, Лубʼянці, Гаврилівці, Синяку, Здвижівці та інших селах.

― А що роблять, коли знаходять тіло? — уточнюю я.

― Далі працює ритуальна служба КП «Бучасервіс», яку очолює Сергій Капличний, ― пояснює Михайлина, ― він організує поховання. Бувало, що й по 10–15 на день… В умовах війни це відбувається, як правило, дуже скромно, але все залежить від побажань рідних — ми не впливаємо. Просто намагаємося зробити те, що просять. Наприклад, були прохання поховати за мусульманським ритуалом.

На 30 квітня на Київщині нарахували 1 187 убитих російськими солдатами українців. З них 1 080 — у Бучанському районі. Але тіла все ще продовжують збирати, наприклад, привозять із Бородянки та Макарова, там морги так і не запрацювали. Двісті людей по всій області досі вважаються зниклими безвісти.

Загалом, за словами заступника міністра внутрішніх справ Мері Акопян, в Україні через напад росії зникли безвісти понад 7 000 людей. Близько половини з них знайшли.

Михайлина просить допомогти і перенести прізвища, які записала Альона з двох холодильників, у гугл-док. Я йду в машину швидкої по ноутбук, а потім сідаю на стілець у наметі й починаю переписувати. Увесь цей час до столу підходять люди та шукають у списках своїх родичів. Сьогодні ми встигли попрацювати з 17 трупами: шість переклали з непрацюючого холодильника, ще 11 лежали в тому, що працює, їх теж описали.

Близько першої дня Сєва каже, що роботу закінчено і можна їхати до Києва.

4.

Через тиждень, 3 травня, у бучанському морзі організували збирання зразків ДНК. Це вдалося зробити разом із депутатами міськради, офісом Генпрокурора та фахівцями з Франції. Виявилося, що у французів є пересувна ДНК-лабораторія і вони погодилися приїхати до Бучі, щоб допомогти зібрати біоматеріал людей, які все ще шукають своїх убитих російськими солдатами родичів.

Наразі кількість невпізнаних тіл, привезених з Бучанського району, який обʼєднує 12 громад, де понад половину населених пунктів були в окупації — все ще рахують. Зразки ДНК тіл судові медики взяли трохи раніше. Тепер треба взяти зразки живих людей, а потім порівняти ці дві бази. Якщо знайдуться збіги в ДНК живих і вбитих, то хтось зможе нарешті поховати своїх рідних.

«Бабель»

«Бабель»

На 10 ранку їду в морг разом із волонтером Володимиром Мірошниченком, доктором Надією Давиденко та волонтером-фотографом «Бабеля» Катею Бандус. На Польовій, 19 уже натовп. Тут сестри, брати, матері, батьки, діти, бабусі, дідусі, дружини, чоловіки, онуки вбитих людей. Деякі приїхали із сусідніх селищ та міст. Вони втратили звʼязок із близькими під час окупації Бучі, а після визволення так і не змогли знайтися. Деякі знайомі між собою, обмінюються репліками.

― Бачив нещодавно твою сестру, ― каже чоловік у джинсах та світлій кофті іншому чоловікові, у сорочці та штанах. ― А кого ти шукаєш?

— Мамку, — відповідає той. — Як пропала 9 березня, так і не можу знайти. Хату рознесло, але поруч могили немає, отже, не закопували на подвірʼї. Може, була в одній із братських могил. А ти кого?

— Бабусю. Виходила збирати дрова — і зникла.

Окрім нас, у наметі ще кілька волонтерів, їх координує Михайлина Скорик. Вона просить принести два столи та 6 стільців з лікарні поруч. Столи та стільці ми ставимо біля намету: волонтери будуть реєструвати людей та видавати номерки для черги. Всередині намету офіс, паки з водою для людей, печиво, серветки. Кожен отримує своє завдання. Хтось записуватиме дані, хтось відводитиме родичів загиблих у пересувну лабораторію, хтось стежитиме за чергою і за тим, щоб люди не були агресивними, психологи заспокоюватимуть, а ще одна людина записуватиме дані тих, хто вже здав проби.

До 11 ранку французи розгортають великий намет — у ньому лабораторія. У чергу зареєструвалося 46 людей.

— Номер перший, — вигукую я і піднімаю руку вгору, — підходьте до мене!

Люди вишикувалися в чергу, кілька кроків назустріч робить жінка років 70. Ми йдемо вздовж великої вантажівки, з якої тхне тілами, що розклалися.

— Який сьогодні сонячний день, — кажу я, — кого ви шукаєте?

— Сина. Він зателефонував 6 березня і сказав, що піде шукати цигарки, — відповідає. — Зник. Начебто його взяли на блокпосту. Напевно, розстріляли, — каже вона спокійним голосом.

Я беру її долоню у свою руку, жінка схлипує. Ми проходимо до намету, всередину її проводить волонтер Надя Давиденко, там сидять прокурори з Генпрокуратури, французькі криміналісти, українські поліцейські. Надя допоможе заповнювати документи. Процедура відбору біоматеріалу дуже конфіденційна і повʼязана з бюрократією та заповненням купи бланків. Кожному, хто здає зразок, прокурори та криміналісти ставлять такі запитання:

— Кого саме ви розшукуєте?

— Назвіть його (її) прізвище, імʼя, по батькові, дату народження та адресу.

— Ким він (вона) був за фахом?

— Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на звʼязок?

— У вас є його документи?

— Він (вона) одружені? Є діти?

— Ще є рідні, які теж могли б здати зразок?

— У нього (неї) є закордонний паспорт?

— Є якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети?

— Ходили до стоматолога? Робили знімки? Чи мають медичну карту? Чи є контакти стоматолога?

— Чи є у вас його фото?

Щоразу людині доводиться знову і знову переживати усі почуття від втрати рідних. Відомості перекладають французькою. Усе це, як зʼясувалося, займає багато часу. Спочатку планувалося, що одна людина здасть зразки за 5 хвилин. Виявилося, на кожного йде близько пів години.

«Бабель»

«Бабель»

О 14:00 я викликаю номер 13. У списку тих, хто зареєструвався, вже 64 особи. Стає зрозуміло: за один день у всіх взяти зразки не вдасться. Я кілька разів гукаю: «Номер 13! Номер 13!» Ніхто не підходить. Через кілька хвилин одна з жінок у черзі тихо каже: «Ми викинули талон із номером 13, він нещасливий. Наступна я, номер 14». Жінці близько 40. Вона шукає матір. Відводжу її до лабораторії та повертаюся.

Біля холодильника з трупами зустрічаю ще одну жінку, років 50.

— Вибачте, а в цій вантажівці наші рідні? — питає вона. — Я відчуваю, як смердить.

— Так, — відповів я, — там рештки людей.

У жінки підкошуються ноги, вона непритомніє. Я встигаю підхопити її під спину. Жінка приходить до тями, веду її в намет до психолога.

— Ви мені пробачте, — каже вона і плаче.

— Це ви пробачте мені, — відповів я, намагаючись знайти хоч якісь слова.

Надя Давиденко в лабораторії запитує в прокурора, скільки людей ми зможемо прийняти такими темпами. Прокурор уточнює у французів-криміналістів. Дуже втомилися і самі, і перекладач. Виявляється, можна поставити ще один намет — тоді справа піде швидше. На розгортання другої лабораторії йде близько 20 хвилин. Люди у черзі дуже втомилися, але тримаються. Вони охоче розповідають юрбі західних журналістів про звірства російських солдатів у Бучі, Ірпені, Гостомелі та навколишніх селищах. Обличчя у відвідувачів змучені, здається, що деякі з них постаріли за лічені дні, але дехто все ж таки посміхається.

— Який у вас номер? — запитую жінку у плетеному светрі.

― Ой, так у мене 33-й, ще нескоро, — каже вона.

― Пробачте, просто там все не швидко, — кажу я, — дуже багато даних та прикмет загиблих просять назвати. Доведеться ще раз це пережити, у нас є психолог.

— Нічого страшного, — легко відповідає вона, — я тут таке вже пережила, що взагалі на все начхати.

Надя пише мені в Telegram, що можна кликати номер 15. Іду шукати, вигукую цифру, підходить чоловік, який шукає свою дочку. Поки йдемо до намету, він розповідає подробиці.

— Здається, знайшли жінку, схожу на мою дочку, але без голови. Може, снаряд, а може, хто його знає. Та вона була молода, 1985 року народження. У мене ж фото ось є, — каже чоловік і дістає пачку кольорових фотографій. На них дівчина на тлі моря.

Я намагаюся дивитися кудись у далечінь своїми скляними очима. Доводжу чоловіка до намету. Поряд уже стоїть жінка з хлопчиком років восьми. Волонтер Володимир Мірошниченко пояснює, що черга дитини нескоро. Він дуже голодний, а до тесту їсти не можна — треба пропустити хлопчика вперед. У нього візьмуть зразок, щоб знайти батька.

— Ось мій тато повернеться з війни, — каже хлопчик, — і навчить мене кататися на велосипеді.

Ми з Мірошниченком вдаємо, що нас не існує. Швидше за все, тато тут, поряд — у тому самому холодильнику-вантажівці.

5.

У наметі, який ми назвали офісом, на столі лежить планшет. До нього завантажено списки доставлених до моргу: імена, прізвища та фотографії тіл. Деякі сильно покалічені. Волонтер Альона періодично забігає до намету з фотографіями, які приносять родичі загиблих. Вова Мірошниченко, Надя Давиденко та Катя Бандус по черзі беруть знімки та шукають у планшеті схожі тіла.

― Дивіться, ось фото мого сина, — каже чоловік.

― Давайте краще я пошукаю, — відповідає Мірошниченко, — там фото так собі.

— Та мені начхати — я в Афгані служив, все це вже бачив.

Навпроти одного з прізвищ — фото відірваних ніг і підпис: «Прикмета: берці 42 розміру, не ношені».

Близько 4 години дня людей залишається не більше двадцяти. Волонтери в наметі на чолі з депутатом Ірпінської міськради Тарасом Вʼязовченком вирішили розділити тих, хто прийшов на аналіз. Тих, хто приїхав і не живе у Бучі, пропустити насамперед. По-перше, важко діставатися, по-друге — немає бензину. А місцевих відправили додому. Французи погодилися попрацювати ще один день, щоби встигнути взяти проби у всіх, кому необхідно.

На бордюрі сидять втомлені французькі журналісти, у них акредитація від лікарів-криміналістів. Репортери роблять документальний фільм про хлопця, який був у нас під номером десять. Він знайшов машину свого батька, в ній були тільки обгорілі кістки.

— Батько того дня був із коханкою. Але в машині, мабуть, тільки його кістки, — каже хлопець, — жінка залишилася жива. Але розповідати, чому він їхав сам, вона не хоче. Я здав зразки і сподіваюся, що це кістки батька. Нарешті поховаю.

Люди в черзі вже самі розібралися, хто за ким іде здавати зразки — залежно від того, хто живе далі від Бучі. На стільці в наметі сидить Олена — жінка років 60. У неї зник син.

— Російські солдати почали зачистку, з нашого будинку вивели всіх чоловіків, — каже вона. — Він у мене ж був ветеран, атовець. Швидше за все, його розстріляли.

У цей час у Telegram надходить повідомлення. У селі Калинівка на Київщині знайшли ще одну могилу, в ній троє вбитих людей зі слідами тортур, у всіх звʼязані руки.

Криміналісти просять 20 хвилин, щоб видихнути та пообідати: з самого ранку вони не виходили з наметів. Двоє братів, які розшукують свою маму, зітхають: доведеться ще почекати.

— Вибачте, там так довго, тому що багато даних, — заспокоюю їх я.

― Ви як тільки в намет зайдете, зрозумієте, чому так, — підхоплює Надя. — Там просто треба все описувати, і родимки, і шрами, і карту стоматолога.

— Та ми все розуміємо, — відповідає один із братів. — От тільки що про маму нашу сказати? Шрамів немає, родимих плям я не пригадую. Просто біда якась.

«Бабель»

«Бабель»

«Бабель»

Ближче до пʼятої вечора стає зрозуміло, що волонтерів уже більше, ніж потрібно, і ми збираємось додому. Обіймаю пенсіонерку Олену та прошу дозволу зробити її портрет.

— Ну що ви, я сьогодні одягнена не по-парадному, — жартує вона і посміхається. — От усе думаю, а якщо не знайдуть збігів ДНК, це означає, що мій син живий? Може, він у полоні? То хоч живий.

Думаю, за кілька тижнів будуть і бази, і результати, і списки. А потім із цього всього потрібно зробити меморіальний комплекс. Це ідея Михайлини Скорик. Плетемося до машини, на стоянці зрешечені кулями авто. Тарас приносить каністру з бензином. Нині це великий дефіцит. Заправляємось, тиснемо одне одному руки. Сідаю на переднє сидіння. На небі хмари, десь далеко вибухи — це сапери розміновують ліс. Намагаюся написати дружині, що їду додому. Руки тремтять, літери плутаються, кидаю телефон, піднімаю його та записую голосове. У дверцятах машини лежить пляшка горілки, роблю кілька великих ковтків.

― Поїхали, — каже Мірошниченко.

Машина рушає і їде вздовж зруйнованих російськими снарядами багатоповерхівок, обгорілих магазинів, знищених приватних будинків, уже іржавих чиїхось машин, викопаних воронками городів, понівечених парканів. На виїзді з міста білборд: «Місто мрії. Живи у Бучі».

Підтримайте «Бабель»: 🔸 донат у гривні 🔸 у криптовалюті 🔸 PayPal: [email protected]