У перший день повномасштабного російського вторгнення в Херсонську область зайшла велика кількість російської техніки. Уже 25 лютого окупантам вдалось захопити Антонівський міст через Дніпро, що зʼєднує Херсон із лівобережжям, зокрема з Олешками та Голою Пристанню. А 28 лютого росіяни заблокували місто і почали наступ. Першого березня до Херсону увірвалась російська техніка, а надвечір наступного дня окупанти були вже в усіх районах міста.
Відтоді Херсон перебуває в тимчасовій окупації. Із 4 березня херсонці почали виходити на мирні мітинги проти окупантів — російські військові стріляли в повітря, щоб розігнати людей, але українців це не лякало. Протягом наступних днів люди виходили на мітинги знову — і вже не тільки в Херсоні, але й в інших містах області. У відповідь окупанти затримували людей, використовували димові шашки та світлошумові гранати, стріляли в повітря, а згодом і в мітингувальників.
Ще в березні окупанти планували провести в Херсоні «референдум» зі створення «херсонської народної республіки» та приєднання до росії, а також ввести в обіг російський рубль. Однак втілити свої наміри їм досі не вдалось через спротив і активну позицію українців на тимчасово окупованих територіях. Навіть Херсонська міська рада під керівництвом мера Ігоря Колихаєва до 25 квітня працювала під українським прапором, поки її будівлю не захопили окупанти.
З перших днів вторгнення до Херсону окупанти почали займатись мародерством, викрадати та вбивати цивільних. За даними Херсонської міськради тільки протягом 1—2 березня в місті загинули майже 40 мирних жителів. Однією з жертв була 17-річна Настя Мостова.
Мати Насті Тетяна Мостова переїхала до Херсону з Одеси ще в 1990-х. Тоді вона була військовослужбовицею. Але в Херсоні знайшла собі цивільну роботу в пекарні.
До повномасштабного вторгнення росії в Україну Тетяна працювала, піклувалася про двох доньок, вирощувала квіти для свого подвірʼя. У перші дні вторгнення їй зателефонувала старша донька, яка жила разом з чоловіком і дитиною у передмісті Херсону — Антонівці. Донька сказала матері, що планує терміново виїжджати з Антонівки разом з іншими жінками. Тоді колона ворожої техніки перетинала Антонівський міст. Чоловік старшої доньки Тетяни тепер на передовій, сама вона з дитиною — у Львові.
А молодша донька Настя залишалася в Херсоні. Вона жила з хлопцем окремо від мами. Дівчина володіла двома музичними інструментами, особливо гарно грала на бандурі. Настя співала, брала участь у вокальних конкурсах, виступала на концертах, а ще займалася різними видами рукоділля.
«Бабель»
Коли почалися бойові дії та окупація Херсону, пекарню, де працювала Тетяна, спочатку на кілька днів закрили. Потім роботу відновили, але пекли вже тільки хліб, хоча асортимент виробів до того був набагато ширшим. Тепер хліб роздавали всім, хто його потребував.
Із перших днів вторгнення до Херсону росіяни, за словами Тетяни, відкривали вогонь дуже часто ледь не по всіх, хто потрапляв їм на очі. У місцевих Telegram-каналах мешканців тоді просили не виходити на вулиці без зайвої потреби. Попри це Настя зі своєю подругою і тезкою 1 березня прийшла до матері за продуктами. Друга Настя була сестрою хлопця Тетяниної доньки. Вона виховувала маленького сина, якому зараз рік і 8 місяців.
Зранку того дня в Херсоні падав сніг, в обід пішов дощ. Тому дівчата прийшли до Тетяни змоклі та замерзлі. «Хлопець моєї Насті не захотів йти, хоча я просила його прислати, щоб він усі сумки доніс. То прийшла моя Настя з подругою, його сестрою. Вони прийшли десь о 14-й годині, мокрі, замерзлі. Я їх в душ гарячий відправила, переодягла у свої спортивні костюми, дала їм по дві пари шкарпеток, бо сиділи обидві аж дриготіли», — розповідає Тетяна.
«Вони сіли в Настіній кімнаті на дивані, а у Насті моєї дуже багато шкатулок тут», — Тетяна показує шкатулки й останню роботу молодшої доньки — вишиту ікону на невеликому полотні. «Висипали вони з них на диван усі прикраси. Вона взагалі не носила прикраси, навіть золото не носила, а це біжутерія, і вони начіпляли її на себе. Настя моя браслет чіпляла, я ще на неї сварилася за той чорно-бузковий браслет із черепами, а вона каже: “Ні, мама, ти нічого не розумієш”. Наділа його та ще бурштинові буси, хоч ніколи їх не брала. Інша Настя теж сережки понадягала, браслети, кольє».
«Бабель»
Тетяна вже починала квапити дівчат — хвилювалася, щоб вони вчасно дійшли додому. Та дівчата побачили, скільки сумок їм треба донести, і почали дзвонити хлопцю Насті Олегу та другу Вагіку. Обоє відмовлялися їм допомагати, доки дівчата не сказали, що залишаться ночувати у Тані. Тоді вже Вагік погодився приїхати за ними машиною та чекав неподалік будинку.
«Дівчатка вибігли, я ще їм сказала, щоб завтра прийшли, бо в мене вихідний, і я наварю їм борщу, насмажу пиріжків багато. Це була десь четверта година. Я ще Вагіку подзвонила, попросила, коли він їх довезе, щоб набрав мене, аби не хвилювалася. Знаєте, чи то передчуття якесь було, чи що. Ну я їх буквально вигнала, щоб швидше доїхали», — згадує Тетяна.
До шостої вечора їй так ніхто не зателефонував. Жінка почала хвилюватися та дзвонити Олегові. Той сказав, що дівчата ще не приїхали. Тетяна набирала його знову і знову, каже, що потім він вже перестав слухавку навіть брати. І так минула сьома, восьма, девʼята вечора.
Лише о десятій вечора Олег зателефонував зі словами: «Тьотя Танечка, Вагікова машина розстріляна біля прикордонного загону, але в машині дві людини, біля водія ще хтось є». Тетяна зрозуміла відразу, що це була сестра доньчиного хлопця. Згодом це підтвердилося. Її Насті в машині не було.
Старша донька заспокоювала Тетяну, казала: «Мама, ти ж знаєш, що з Настею нашою все буде добре, у неї сильний ангел-охоронець». Тож наступного дня жінка прокинулася, почала готувати борщ і насмажила цілу гору пиріжків, як й обіцяла дівчатам, щоб їм вистачило на кілька днів.
На той час Настю вже шукали всім містом. Приблизно о 19-й годині 2 березня жінці зателефонував знайомий Микола, який теж брав участь у пошуках: «Тьотя Таня, я зараз у морзі. А у Насті були якісь прикраси?»
«Коля, вона ніколи прикрас не носила, — Тетяна не відразу згадала, що дівчата наряджались у біжутерію, яку висипали зі шкатулок. — Чекай, браслет був у неї чорно-бузковий з черепами. ще ніби буси бурштинові».
«Бабель»
У відповідь Тетяна почула найстрашніше: «Тримайтеся, це ваша Настя, ми її знайшли». Жінка згадує, що голосила так, що зірвала звʼязки та навіть не могла розмовляти: «Бідні мої сусіди, я їм просто співчуваю за той час, коли мені сказали, що Насті немає. Мене з другого поверху сімейна пара просто під руки тягла».
За словами Тетяни, події вечора 1 березня розвивались приблизно так. Настя вийшла з машини Вагіка на перехресті Богдана Хмельницького і Перекопської. Перекопська в Херсоні — головна вулиця. Тетяна каже, що не розуміє, чому вони туди поїхали, бо Вагік обіцяв, що головною дорогою не їхатиме. Він тоді вже знав, що в місто зайшли окупанти. Чому її Настя вийшла з машини там на перехресті — Тетяна теж не знає. Але дівчина не встигла зробити й кількох кроків, як її розстріляли російські солдати. На думку Тетяни, Вагіка та другу Настю могли розстріляли навздогін, коли ті втікали після побаченого. Поблизу ніде відеокамер не було, щоб підтвердити здогадки. Були тільки люди із сусідніх будинків. Коли росіяни стріляли по машині Вагіка, люди почали на них кричати — тоді вогонь розвернули й на них.
«Бабель»
Через деякий час Тетяна зустріла хлопця своєї доньки Олега на вулиці неподалік місця розстрілу, куди вона носила квіти. Він йшов з іншою дівчиною. Жінка запитала, як йому живеться. «Та 50 на 50», — відповів їй хлопець. Батьків у нього з сестрою не було. Сина іншої загиблої Насті, племінника Олега, забрала прийомна сімʼя. Про Вагіка Тетяна знала небагато, тільки те, що він жив в Антонівці, мав дружину і двох дітей.
Після вбивства Насті Тетяна повністю перейшла на українську мову. Каже, російська для неї тепер табу. Вона також зізнається, що часом думає, що донька ще прибіжить, відкриє двері й вигукне: «Мамо, я голодна, дай мені поїсти». Ці слова Тетяна намагається вимовити дзвінкішим голосом, напевно, схожим на доньчин. У памʼять про неї жінка назвала алею гібіскусів, яку висадила у своєму дворі.
«Бабель»
Наприкінці березня жінка змогла виїхати до родичів в Одесу. Допомогли їй із цим волонтери, квиток коштував 2 500 гривень. Дорога була важкою. Близько шести годин вони їхали з Херсону до Миколаєва повз блокпости російських військових. На одному окупанти їх тримали, допоки не зняли з хлопця, який їхав в автобусі, фірмові спортивні штани — забрали їх собі. Увечері дістались Одеси. Жінка дивується, що їхнім автобусам, які були схожі на танки через бруд, усі водії давали дорогу.
Жодних нових деталей щодо розстрілу її доньки досі немає — свідки не зʼявляються, а окупанти розстріли цивільних у Херсоні не коментують.
Підтримайте «Бабель»: 🔸 донат у гривні 🔸 у криптовалюті 🔸 PayPal: [email protected]