«Росіянин йде повз хату і каже: “Мир вашому дому”. І посміхається». Репортаж зі звільненої Бучі, де росіяни влаштували геноцид

Ми стоїмо біля розбитої снарядами багатоповерхівки. Із випалених квартир досі тягне смородом пожежі: горілим пластиком і деревом. Тихо шурхотить сторінками книга, залишена кимось на розбитому вікні. За кілька метрів від входу в під’їзд свіжа безіменна могила — синій хрест із білим рушником, квіти, маленька чарка з жовтуватою рідиною.

— Її звали Інна. Вона тут жила. В один із днів пішла за водою для старенької сусідки. Прилетів снаряд. Її вбило уламками. Вона була дружиною мого друга, — говорить Андрій, який саме підійшов до нас.

Каже, що під час окупації людей ховали або у братських могилах на задньому дворі церкви, або у дворах. На кладовище росіяни нікого не пускали. Могила Інни не одна — за кілька кварталів похована місцева вчителька Галина.

— Якщо хочете, можемо туди сходити, подивитесь. Тут недалеко — повз школу, — пропонує Андрій.

За місяць окупації місто змінилося. Постійно натикаєшся на випалені квартири. Час від часу під ногами рипить вибите скло. Місцеві, які впродовж березня здебільшого ховалися по квартирах і підвалах, вийшли на вулиці. Вони наново відкривають для себе місто — гуляють вулицями, роздивляються залишки російських блокпостів, заглядають у розбиті вітрини. Майже в кожному дворі імпровізована кухня — на вогнищі в каструлях кипить їжа. Тут досі немає опалення, електрики, води та газу.

Тож місцеві гріються біля вогню, діляться чутками та новинами. На шкільному стадіоні — життя: кілька чоловіків грають у футбол.

— Дивні люди, — каже Андрій, — вони не припиняли грати у футбол навіть тоді, коли в місті стояли росіяни. Тут за квартал від них стріляють, а вони м’яча копають. З іншого боку, а як інакше? Тут можна було з глузду з’їхати, треба робити якісь звичні речі.

Від Андрія пахне немитим тілом — місцеві скаржаться, що вже кілька тижнів не бачили душу. А через холод у квартирах доводиться буквально жити в одязі, щоб не замерзнути. Можна було погрітися біля дворових кухонь, але в останні кілька днів у місті дощило, тому дрова відсиріли й розвести багаття складно — багато диму та мало вогню.

Розмовляючи, заходимо в один із дворів: з одного боку триповерхові будинки, з іншого — комори. Посеред двору біля залишків дитячого майданчика могила — над свіжонасипаною землею простий коричневий хрест і табличка з імʼям «Демченко Галина Василівна».

— Вона вдома померла. Але її не могли кілька днів поховати, бо росіяни не пускали. А до церкви було далеко йти та страшно — вулиці прострілювали. Тож могилу зробили тут, у дворі. Хрест лише недавно поставили, коли місто звільнили, — пояснюють чоловік із жінкою, які проходять повз. Вони не представляються.

Запитуємо, як вони жили всі ці тижні. Жінка трохи підвищує голос, коли починає розповідати про будні в окупації.

— Знаєте, ми пережили кілька ротацій. Перші росіяни були ще більш-менш. Намагалися бути ввічливими. Так, ходили по хатах, по квартирах, але питали, чи можна зайти. Потім прийшли осетини — оці були жорстокі: мародерили, вдиралися у житло, виносили речі, зливали бензин з автівок, різали колеса, погрожували. Вдерлися до однієї жінки, вона цьому осетину каже: «Тебе, певно, мама чекає?» А він наводить на неї автомат і каже: «Маму не чіпай, бо коліно прострелю».

— А потім були якісь з МВС, — додає чоловік. — Не знаю, чи то якийсь СОБР, чи то ОМОН, чи як воно називається. Вони навіть не знали, хто і яку частину міста контролює, де стоять їхні люди. Вони не знали, що тут їхня армія. Думаю, у них не було нормальної комунікації. А потім вони пішли.

— А ще був момент на самому початку: до нас підійшов якийсь офіцер з тих десантників, хотів з нами поспілкуватися. Запитує: «Ну що, у вас тут хоч робота якась є?» Ми йому і кажемо: «Поки ви не прийшли — усе було». А він стоїть, дивиться в землю. І поруч солдатик. Малий ще, дитина зовсім, може й 20 років немає, — говорить жінка.

— Так, було таке. А ще цей офіцер нам казав, що вони не знали, куди їдуть, що їм казали про «8-денну операцію». Уже коли вони в Бучі опинилися, думаю, зрозуміли, куди потрапили. Він скаржився, що їх, імовірно, як гарматне мʼясо відправлять штурмувати Київ: «Який штурм, там же потужна ешелонована оборона, нас же переб’ють», — розповідає чоловік.

— Була якась чорна іронія, — додає жінка. — Пам’ятаю, патруль проходив повз нашу хату, й один з росіян каже: «Мир вашому дому». І посміхається.

Рушаємо до місцевої церкви — місця, фотографії якого за останні кілька днів облетіли шпальти провідних західних ЗМІ. Саме тут розташована братська могила, куди з вулиць звозили ховати тіла місцевих. Точної кількості убитих росіянами цивільних досі ніхто не знає. Єдине, що кажуть, — їх було дуже багато. На окремих вулицях тіла лежали просто неба понад тиждень, їх почали їсти коти та собаки.

З вулиці храм мало чим відрізняється від сотень інших у країні — із білими стінами та куполами. На будівлі видно сліди обстрілів — десь облупилася фарба, десь вибите скло. Щойно її обходиш — потрапляєш в інший світ: у великій ямі гора чорних пакетів, засипаних землею. Це вбиті місцеві. Поруч кілька груп журналістів: уважно роздивляються, знімають, роблять прямі включення. Тут же й місцевий священник, отець Андрій. Запитуємо, скільки людей тут поховали.

— Я не знаю, чесно. Морг у Бучі був переповнений: там були і наші, місцеві, і російські військові. Тіла лежали просто на вулицях. Десь 10 березня ми вирішили хоч якось їх поховати. Пригнали трактор, він викопав траншею. У перший раз було 67 людей. Загалом у нас тут три траншеї. Третя ще не до кінця засипана, відкрита. Але тут, де ви ходите, поховані люди. Загалом убили приблизно 300 місцевих, але цифри не точні. Бо знаю, що є могили й у місті, просто у дворах, — пояснює священник.

За кількасот метрів від церкви роздають гуманітарку — людям привезли продукти: хліб, крупи, макарони. Утворилася галаслива черга. Від неї йде старенька бабуся Марія зі шматком хліба в руці. Зупиняється біля розтрощеного й розмародереного магазину. Питаємо її про події останніх днів.

— Жива, діточки. Є що їсти — от хліб роздають. А ми ж його вже кілька тижнів не бачили, — бабусю душать сльози. Вони витирає їх рукою, в якій міцно тримає шматок хліба.

Пропонує подивитися на двір, у якому вона живе. Там саме рубають і пиляють дрова для кухні. На вогні закипає чайник, навколо зібралися місцеві. Щойно з’ясовується, що ми журналісти, нас завалюють запитаннями: чи зайшли росіяни в Київ, що відбувається в інших областях, чи варто (і коли) очікувати на допомогу від Заходу, коли дадуть світло, воду та газ, чи звільнений Чернігів і чи можна родичам відправити туди передачу — їжу та теплі речі.

До нас підходять двоє братів — Роман і Олег Москаленки, сини того самого Георгія Москаленка, який за часів СРСР, у 1966 році вивісив на будівлі Київського інституту народного господарства український прапор і за це потрапив у табори. Кажуть, росіяни дивом не чіпали пам’ятну табличку батька та не зірвали з будинку український прапор.

Показують колекцію банкнот, яку збирав батько: гроші царської росії, Австро-Угорщини, окупаційні банкноти Німеччини, перші гроші більшовиків. І, певно, найцінніше — купюри УНР, з яких батько перемальовував тризуб. Поруч Діана, їхня сусідка.

— Він у нас не те, щоб облаштований, — показує Діана підвал, де вона ховалася від обстрілів. — Лише один вихід, але там було тепліше й гуркіт снарядів не так чутно.

Усередині холодно, але принаймні немає вітру. У просторому приміщенні стоять саморобні ліжка, у центрі — маленький столик зі свічкою. В одному кутку — дитячий візок, в іншому — коробка з продуктами. На трубі біля входу висить рулон туалетного паперу.

— Туалет у нас спільний був, без чоловічого і жіночого, — сміється Діана. — На вулиці стоїть стульчак, при вході відро, у яке всі ходили. Спали на ліжках по кілька людей. Наймолодші сиділи на розкладних табуретках. Перші два тижні з нами тут ховалася жінка з малою дитиною, їй ще року не було. Потім виїхала. А ще тут лишилася чиясь їжа, але ми її не чіпаємо!

У будинку залишилися людей тридцять, решта виїхали. У місті ж, де до війни жили 40 тисяч мешканців, за оцінками місцевих зараз лише 2—5 тисяч людей. Новини люди дізнаються з чуток і від заїжджих журналістів та волонтерів. Телефони, які не позабирали росіяни, давно розрядилися і вимкнулися. А якби й працювали, то скористатися ними було б все одно неможливо — окупанти позабирали в усіх сім-картки.

Бабуся Марія, наприклад, понад тиждень не може повідомити своїй сім’ї, що з нею все гаразд (на момент написання тексту завдяки соцмережам і допомозі тисяч людей вдалося знайти її сина, він планує приїхати до Марії, щойно скасують посилену комендантську годину). А одного місцевого чоловіка погрожували пристрелити, якщо він не віддасть свій телефон — так і ходить тепер без зв’язку.

— Для мене війна почалася 24 лютого. О сьомій ранку зателефонували знайомі. Я спочатку не повірила. Потім почула гуркіт, побачила дим з боку Гостомелю — стало дуже страшно. У мене бабуся пережила війну, багато про неї розповідала. Але одна річ — слухати розповіді, геть інша — бачити, як горить сусіднє місто. А ще стояв сморід як від паленої солярки, — розповідає Діана.

Поки ми говорили, у двір на мікроавтобусі заїхали військові. Привезли продовольчі набори — крупи, хліб, макарони, борошно, а також зубні щітки, серветки. Розпитували, у яких будинках лишилися діти, бо для них є окрема допомога.

— Добре, що у нас тут є приватний сектор. І люди, коли звідти тікали, не позамикали колодязі, то ми хоч води могли набрати. Нам пощастило: у нашому кварталі стояли російські десантники, вони були більш-менш притомні. А у приватному секторі були ці «кадировці» чи осетини. Як би їх описати… От ти бачив колись людину з перепою? От такі. І очі в них були злі. Автомати на нас наставляли. Дехто пішов по воду й не повернувся, бо його застрелили. У місті снайпери працювали. А ще люди за вокзалом бачили, як хлопця вели кудись у штаб орків. Коли місто звільнили, то знайшли його тіло. Кажуть, хлопця катували: відрізали ніс, зав’язали очі, зв’язали руки. А потім застрелили [фото його тіла «Бабель» публікував днем раніше]. У перші дні тіла на вулицях лежали, особливо багато їх за переїздом було, — говорить Діана.

Ідемо назад до могили Інни. Тієї самої жінки, яка пішла по воду й потрапила під уламки снаряда. На вулиці зустрічаємо двох жінок, які вигулюють собак. Запитуємо, як минув цей місяць. Як і Діана, жінки говорять про удачу і везіння.

Поки говоримо, у ногах крутяться собаки. Дорогою їдуть волонтери та гуманітарні конвої. Інколи проїжджають військові.

— Я у них [росіян] корм для своїх тварин просила. Позбирала по родичах, щоб врятувати. То він мені на блокпості дав щось понад 10 кілограмів. Сказав, що їх з поста за два дні знімуть і можна буде прийти та набрати ще, що вже нікого не буде. Але не раніше, бо можуть бути проблеми. А наступного дня до нас приїхали якісь люди на велосипедах і сказали, що блокпост вже покинули. Ми з подругами пішли. Там стояли осетини, почали нам кричати: «Іді сюди, зара получиш». Навели на нас автомати. Тієї миті якась бронетехніка, можливо БТР, десантників російських виїхала, нас прикрила. Вони нам почали кричати, щоб ми тікали. Я навіть не знаю, як я зі своїми хворими ногами додому добігла, — розповідає жінка.

У цей момент у мене в телефоні виє сирена — повітряна тривога в Києві. Жінки сахаються, потім заспокоюються. Кажуть, що сирени у них майже не працювали, бо в місті зникла електрика і про повітряні тривоги не було як повідомити. Те саме з телефонами: без зв’язку та мобільного інтернету додатки, які б попереджали про небезпеку, просто не працювали.

— А потім, ближче до 30 березня, до нас прийшов якийсь офіцер і сказав, що вони виходять з міста. Сказав, щоб ми із дворів нікуди не виходили, у магазини не заходили, до блокпостів їхніх не наближалися, бо там дуже небезпечно. І поїхав. Я бачила, як ці колони техніки йшли. Дуже гуркотіло все. Нарахувала щось майже 90 машин і танків [імовірно, також ідеться про БМП і БТР]. Боялася, що вони почнуть будинки обстрілювати. А потім… потім настала тиша. Дуже незвично було, — говорить жінка.

На місто спускаються сутінки. Чутно, як на баскетбольному майданчику біля школи гупає м’яч. Вулицями по воду йдуть люди з баклагами. У центрі на самокатах катаються діти. На дорогах з’являються цивільні авто. З усіх дворів тягне димом — місцеві вийшли готувати вечерю. У тиші. Без обстрілів і автоматних черг.

Підтримайте «Бабель»: донат у гривні🔸у криптовалюті🔸PayPal