Тридцятирічна Таня Конева родом зі Славутича, але працює у Києві. Двадцять четвертого лютого, коли почалася війна, Таня саме була у столиці. Одразу вирішила, що поїде у Славутич — у перший день війни туди ще можна було дістатися.
— У місті тоді було спокійно, — розповідає Таня. — Так, були черги в магазинах, але не такі, як у Києві, а магазини та супермаркети були заповнені.
Уже наступного дня Славутич заблокували — як каже мер міста Юрій Фомічев, воно опинилося в «глибокому тилу ворога». Славутич адміністративно відноситься до Київської області, але фактично розташований у Чернігівській. До Чернігова лише 56 кілометрів, а до кордону з білоруссю — то й взагалі 12. Прямої дороги на Київ немає.
― Почалися потужні бої коло Чернігова, і виїхати з нього стало майже неможливо. А Чернігів по суті є для нас єдиним логістичним пунктом у великий світ, — пояснює Фомічев.
У магазинах поступово вичерпувалися запаси продуктів. Потім у місті зникло світло — через пошкодження лінії електропередач на Чорнобильській АЕС, від якої живиться Славутич. Місто не газифіковане, тому мешканці почали готувати їжу на багаттях.
― Десь тиждень місто смерділо цими багаттями, — додає Таня. — Звісно, оскільки світла не було, усі заморозки в людей швидко закінчилися. Нам майже відразу фермери з ближніх сіл почали привозити картоплю, молоко — допомагали.
Юрій Фомічев розповідає, що продукти потрапляли в місто «партизанськими» стежками.
― Ми знайшли коридорчик через ліс, де може проїхати невеликий транспорт, і почали потроху ввозити продукти, медикаменти та пальне, ― каже Фомічев.
Славутич будували після аварії на Чорнобильській АЕС, тому багато хто з міста працює на станції. Росіяни захопили ЧАЕС у перший же день вторгнення.
― Ми з першого дня вели перемовини, щоб поміняти персонал [який був на станції під час захоплення], — каже Юрій Фомічев. — Люди точно не були готові до того, щоб залишитися там на 26 днів, без змінних речей та взагалі без будь-яких побутових умов. На 27-й день нам вдалося поміняти частину персоналу. Я не можу розповідати подробиці, як саме, але, тим не менш, ми відправили інших людей.
За словами Фомічева, на станції окупантів не було — там був тільки персонал, але периметр було захоплено. Як повідомляла українська розвідка, росіяни робили окопи в так званому Рудому лісі, де суттєво підвищений рівень радіації. Тридцятого березня білоруські ЗМІ повідомили, що в гомельський госпіталь вже доставляють солдат із радіоактивним опроміненням.
― Ми продовжували перемовини, щоб проводити ротацію частіше, можливо, хоча б раз на десять днів, — додає мер. — Окупанти пропонували їм [персоналу станції] «гуманітарну допомогу», але наші люди її не приймали. Вони казали: «У нас ще є запаси, ми поїмо свою крупу». Більш-менш умови для існування в них є — там є де спати, що їсти та де прийняти душ.
У сам Славутич окупанти увійшли 26 березня — цьому передували майже чотири дні боїв.
― Це було 22 березня, був неймовірно чудовий день, сонячно, люди вийшли гуляти, діти каталися у скейт-парку, — згадує Тетяна. — І тут лунає дуже незвична сирена, яка попереджала про артилерійський обстріл. Десь три дні ми ховалися по підвалах.
― Нам висунули ультиматум — або здавайтеся, або будемо воювати, — продовжує Юрій Фомічев. — Рішення Тероборони, Нацполіції та всіх інших, хто відповідає за безпеку міста, було однозначним — ми приймаємо бій. Ми домовилися, що не будемо вести бої в місті, фактично вони точилися на околицях. Посилити нас якось військово не було жодної можливості, бо всі населенні пункти біля Славутича були в окупації. Була тільки підтримка артилерії.
За два дні, як каже Фомічев, наших «хлопців притиснули», тому вони передислокувалися в інший регіон до підрозділів Збройних сил України.
У день, коли окупанти увійшли в місто, мешканці вийшли на протест.
― Я так багато людей на вулиці ще ніколи не бачила, — зізнається Таня. — Наші люди — вони доволі пасивні. Навіть коли в місті проводили якісь заходи, фестивалі, і тоді не дуже виходили. А зараз було враження, що вийшли взагалі всі, хто був у місті.
Окупанти переміщалися на танках із позначкою «кружок у квадраті», тому багато місцевих вирішили, що це були військові з білорусі. Але Юрій Фомічев, якого окупанти захопили для перемовин, але через годину відпустили, каже, що то були росіяни.
― Вони кидали світлошумові гранати [у мирний мітинг], щоб ми розійшлися. Були чутки, що навіть і звичайні гранати кидали, але я особисто цього не бачила, хоча поранені були, — згадує протест Тетяна. — Потім до нас вийшов мер і сказав, що росіяни вийдуть з міста та залишаться на блокпостах, але перед тим перевірять наявність зброї в місті.
Окупанти разом зі своєю технікою вийшли з міста і відійшли на блокпости. Головною проблемою тепер стала доставка продуктів і ліків.
Хліб видавали за талонами — один буханець на людину.
Мер каже, що у Славутичі залишилося близько 15 тисяч людей. Тому зараз він добивається, аби питання гуманітарного коридору вирішили на вищому рівні — щоб більшість людей змогли виїхати.
― Ми розуміємо, що прогодувати всіх тих людей, які залишилися, неможливо в той спосіб, що в нас був [до захоплення окупантами], — зізнається він. — Жодних пропозицій так званої гуманітарної допомоги від окупантів не було, але ми й не збиралися її приймати.
― Фактично на нашому житті це [захоплення окупантами] не відобразилося, — каже Таня. — Місто живе, але що буде далі — ми не знаємо. До нас більше не їде гуманітарка з ближніх сіл. Будемо жити якось на тих запасах, що є.
Тридцять першого березня окупанти остаточно покинули Славутич і прилеглі села, а також пішли з ЧАЕС. Юрій Фомічев каже, що колона окупантів пішла з села Михайло-Коцюбинське, яке захопили ще в перші дні війни, і прямує в бік білорусі.
— Ми тримаємо звʼязок з ближніми селами, і сьогодні [31 березня] десь в обід окупанти пішли з околиць у бік білорусі та вже відійшли на понад 40 кілометрів, — каже він. — Зараз ми намагаємося вирішувати гуманітарні питання, уже завезли в місто трохи продуктів, їздять волонтери та вивозять людей до Києва — це поки не «зелений» коридор, адже люди їдуть власними машинами.
Фомічев підтвердив, що окупанти вийшли і з ЧАЕС. За його словами, росіяни також вивезли захоплених у полон українських нацгвардійців.
«Бабель» потребує підтримки читачів більше, ніж будь-коли. Якщо вам важливо те, що ми робимо, будь ласка, скиньте нам донат!