121 рік тому в Росії хотіли відволікти народ і підняти престиж влади «маленькою переможною війною» з Японією. Усе закінчилося поразкою та революцією, а вислів став мемом — історія в архівних фото

«Щоб стримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна», — сказав в одній з бесід на початку 1904 року російський міністр внутрішніх справ і шеф Корпусу жандармів Вʼячеслав Плеве. Цю фразу згадують його сучасники у своїх мемуарах. Проте деякі історики сумніваються, що Плеве справді говорив такі слова.

Проте відтоді вираз «маленька переможна війна» став історичним афоризмом або, простіше кажучи, мемом. Його вживають у випадках, коли уряд країни розвʼязує таку війну, щоб відвернути увагу населення від внутрішніх проблем, викликати патріотичну істерію та в такий спосіб підняти свій авторитет. І досить часто такі війни розвʼязує саме Росія.

На рубежі XIX—ХХ століть внутрішніх проблем у російській імперії було хоч греблю гати. Країна лише намагалася наздогнати індустріальний прогрес. Головним експортним товаром залишалося зерно, але в той час у Європі ціни на нього почали стрімко падати. У сільському господарстві почалася криза, до якої додалися неврожаї. Через це селяни, які становили понад 70% населення, жили фактично надголодь.

Селяни намагалися втікати до міст на заводи та фабрики, але й там було не ліпше: 12—14 годинний робочий день, низькі зарплати, відсутність профспілок, які могли б відстоювати права робітників.

У політичному плані Росія залишалася консервативною монархією, тоді як прогресивні країни Європи та США вже давно перейшли до системи парламентаризму. Зростаюча корупція, бюрократія, недбалість і безкарність чиновників, тотальна цензура, відсутність громадянських свобод — усе це підривало як міжнародний авторитет країни, так і впевненість народу у спроможності влади. Таким чином, на початку ХХ століття Росія все глибше занурювалася в економічну та політичну кризу.

Престиж російського самодержавства нерідко піднімався саме війнами. І цього разу теж випала зручна нагода — на Далекому Сході саме наростали протиріччя з Японією. Тут поступово занепадала остання китайська імперія Цін, а на її території та природні ресурси, крім Росії та Японії, претендували Франція, Британія, Німеччина та США.

Програвши у 1890-х війну Японії, Китай звернувся по допомогу до Росії, Німеччині та Франції. Ті змусили японців залишити захоплений Ляодунський острів, натомість його фактично окупували росіяни. А до двох стратегічно важливих портів — Порт-Артура і Дальнього, які не замерзали взимку, відправили свої військові кораблі.

У Токіо не збиралися з цим миритися та влаштували нову хвилю мілітаризації. Спочатку японці пропонували росіянам поділити Китай на зони впливу: Корея — Японії, Маньчжурія — Росії.

Але імператор Микола II не лише вважав окуповані китайські території своїми, але й прагнув захоплювати нові землі. У 1902 році Росія підписала з Китаєм договір про виведення своїх військ із території Маньчжурії, однак майже відразу припинила його виконувати. У 1903 році Росія почала діяти за тактикою гібридної війни: вона уклала вигідний контракт на вирубку лісів у Кореї, а під виглядом лісорубів туди направили перевдягнених солдатів та офіцерів, які почали будувати укріплені обʼєкти, по суті — військову базу. На всі запитання російський уряд відповідав у стилі «їх там немає». Японці зрозуміли, що домовитися не вдасться, і почали готуватися до війни.

У Росії не сприймали Японію як серйозного супротивника. Тому міністр внутрішніх справ Вʼячеслав Плеве й пропонував влаштувати «маленьку переможну війну» — щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем. У пропагандистській пресі почали писати про те, як «ми шапками закидаємо цих макак і підпишемо їхню капітуляцію в Нагасакі».

Такий сценарій цілком влаштовував Миколу ІІ. Позаяк він і так недолюблював Японію через давній інцидент. У 1891 році, коли 23-річний спадкоємець престолу прибув до Японії в рамках свого навколосвітнього турне, його вдарив мечем по голові поліцейський-фанатик, який виступав проти будь-яких контактів з іноземцями. Рани виявилися несерйозними, японці вибачились, інцидент швидко замʼяли, але осад у майбутнього імператора залишився.

У військовому та економічному плані Японія значно поступалася Росії. І росіяни були впевнені, що японці не нападуть першими, тому поступово перекидали сили на схід і готувалися розпочати війну на своїх умовах.

Але Японія не стала чекати, поки Росія підтягне додаткові сили, і вирішила атакувати першою. Шостого лютого 1904 року вона оголосила про розрив дипломатичних відносин із росіянами, а вранці 9 лютого японці атакували російський флот у Порт-Артурі, вивівши з ладу кілька великих кораблів.

Того ж дня 14 японських кораблів напали на крейсер «Варяг» і канонерський човен «Кореєць», які стояли в корейському порту Чемульпо. У російській пропаганді це подавали як героїчну битву з переважаючими силами супротивника. Японська пропаганда зі свого боку говорила про грандіозну перемогу, здобуту в тяжкому бою.

Насправді битви як такої майже не було. Після 50-хвилинної перестрілки, що не завдала японцям шкоди, капітан «Варяга» наказав затопити крейсер і підірвати «Кореєць». Місце для затоплення обрали невдале — на мілині, тому вже наступного року японці підняли «Варяг», назвали його «Соя» та включили до складу свого флоту.

Досягши переваги на морі, японці висадили десант, захопили Корею і підійшли до кордонів Маньчжурії, де стояли російські війська, а також розпочали облогу Порт-Артура. У грудні 1904 року росіяни здали Порт-Артур, а також порт Дальній, верфі, доки та залізнична станція якого дісталися японцям практично неушкодженими.

Незважаючи на поразки в перші місяці війни, російській владі все ж вдалося відвернути увагу громадськості від внутрішніх проблем. У містах розпочалися масові патріотичні маніфестації. Прихильники конституційних змін навіть спочатку вирішили відкласти свої вимоги щодо реформ.

Утім, патріотичного піднесення надовго не вистачило. Улітку 1904 року революційні настрої у Росії посилилися. У липні загинув один з ініціаторів війни з Японією Вʼячеслав Плеве — у його карету кинув бомбу студент-есер Єгор Сазонов.

Наприкінці 1904 року в Росії зʼявилася перша профспілка — «Збори петербурзьких фабрично-заводських робітників». Почалися демонстрації з вимогами громадянських свобод і народного представництва у владі, тобто парламенту. На початку 1905 року страйкували робітники Путиловського заводу. Переговори з адміністрацією результатів не дали, виникла ідея скласти петицію та піти з нею до царя.

Микола II зробив так само, як він робив у подібних випадках і до цього і після, — поїхав з Петербурга. Демонстрантів перед Зимовим палацом зустріли війська, які відкрили вогонь. За різними даними, тоді загинули від 130 до 200 людей, від 300 до 800 отримали поранення. В історію цей розстріл мирної демонстрації увійшов під назвою «Кривава неділя». Ці події вразили всі верстви суспільства і завдали серйозного удару по престижу самодержавства. Так почалася Перша російська революція 1905—1907 років.

На зовнішньополітичній арені Росія залишилася без союзників. Франція та Німеччина оголосили про нейтралітет, а США і Британія відкрито підтримали Японію. На фронті ситуація теж складалася не надто вдало. Попри перевагу в кількості військ і техніки, російська армія не змогла завдати японцям жодної значної поразки.

Командувачі діяли неузгоджено, не знали, де свої частини, а де супротивник. Змушували солдатів здійснювати безглузді багатокілометрові марші під час сильних морозів і вітрів, щоб «вимотати японців». І не орієнтувалися на місцевості навіть за картами. Наприклад, замість стратегічно важливого села Сандепу атакували з великими втратами сусіднє — Баотайцзі. А потім так і не змогли розбити японців у битві при Сандепу.

На руку японцям зіграла й корупція у лавах російських чиновників, які займалися забезпеченням армії. Наприклад, розкрадалися будматеріали, призначені для зміцнення фортеці Порт-Артура. Про хабарництво на флоті під проводом дядька імператора, князя Олексія Олександровича, ходили легенди. За однією з них, новий міноносець мало не затонув на півдорозі між Кронштадтом і Петербургом, тому що замість розкрадених металевих заклепок дірки заткнули сальними свічками.

Зрештою вирішальною стала саме морська Цусімська битва у травні 1905 року, у якій японський флот майже повністю знищив російську ескадру. Після цього обидві сторони пішли на мирні переговори. Японська економіка була сильно виснажена війною, й армія вже не могла добити Росію. А росіяни потребували часу на підготовку для реваншу. Але Росію охопила революція, і ситуація ставала дедалі більш напруженою: есери продовжували влаштовувати теракти, робітничі страйки спалахували то в одному, то в іншому місті, розгорнувся національний рух, бунти почалися навіть в армії, особливо на флоті.

Посередником у переговорах стали США, і у вересні 1905 року в Портсмуті було підписано мирний договір. Микола II відправив на переговори досвідченого дипломата — голову кабінету міністрів Сергія Вітте, який від самого початку був противником війни з Японією. Йому вдалося досягти доволі мʼяких умов: Росія передавала Японії Порт-Артур та південну частину Сахаліну; визнавала Корею сферою впливу Японії, а японські рибалки отримали право рибалити вздовж російських берегів у Японському, Охотському та Беринговому морях.

Зрештою війна вийшла не «маленькою» і зовсім не «переможною». Замість відволікання від внутрішніх проблем Росія отримала революцію, і Миколі ІІ довелося піти на поступки — дозволити деякі громадянські свободи, погодитися на створення парламенту, Державної думи й нарешті запустити аграрну реформу. Але це лише відтермінувало падіння царського режиму на десять років.

Ми чесно й обʼєктивно розповідаємо про історичні події. Підтримайте «Бабель»: https://babel.ua/donate.