У січні 1982 року кілька сотень американських чоловіків отримали несподіваного листа. У ньому були фото привабливих жінок, кожна з яких шукає любові та готова слати адресату регулярні щирі повідомлення. Фотографії супроводжували підписи на кшталт: «Звісно, я б краще послухала, як ти говориш, але оскільки наразі це неможливо, розповім тобі трохи про себе. Я 162 сантиметри заввишки й важу 47 кілограмів (поки що!). Думаю, мої очі зелені ― хоча вони змінюють колір. Якщо хочеш дізнатися деталі, обери мене, я надішлю ще листа й більше фото».
На окремому бланку можна було відмітити жінок, які зацікавили, і повернути його відправнику. Відправником значився Lonely Hearts Club ― «Клуб самотніх сердець». Більшість чоловіків ― усі одинокі, усі середнього віку ― вирішили продовжити спілкування.
Розворот брошурки з інформацією про жінок.
WBEZ
Листи від жінок приходили часто, і кожен з них надихав. Ось, наприклад, як почала листування зі своїм обранцем співрозмовниця на імʼя Памела. «Дорогий Джесі. Глибоко всередині ти, як і я, знаєш, що тобі жилося б набагато краще, якби ти мав союзника. Того, хто допомагав би тобі, підтримував і залишався б на твоєму боці, навіть коли справи не дуже. Непросто знайти таку людину в наші дні, чи не так?»
Але Памелі це відразу вдалося. «Сідаючи писати тобі цього листа, я думала, наскільки мені пощастило знайти в цьому великому, дивовижному, шаленому світі тебе. Сподіваюсь, я зможу стати частиною твого життя надовго, дорогий, і з плином часу зможу зробити тебе все щасливішим і щасливішим», — писала вона в наступному листі.
Джесі на той час було за 30, він носив товсті окуляри в роговій оправі, мав трохи зайвої ваги та проблеми з волоссям. Він жив з батьками, працював у сімейному ресторані. Листи від Памели Джесі зберігає досі — у спеціальному альбомі з написом «Наші мемуари». Кожен із цих листів ― на блакитному, зеленому чи рожевому папері ― був ніби надрукований на машинці. Однак машинки продавлюють папір, що відчувається на дотик, а тут цього не було. Та й підпис наприкінці, якщо придивитися, був завжди однаковий — ніби це печатка. Але Джесі не придивлявся й підозр, що листи друкують на принтері та виробляють масово, не мав. Перечитування повідомлень від Памели стало для нього найкращим способом завершити свій день.
Із часом виявилось, що в Памели ― утім, як і в решти жінок клубу ― є невеликі матеріальні проблеми. «Я була б щаслива продовжити спілкуватися з тобою, якби мені вистачало грошей на конверти, папір і марки», ― писала вона. І пропонувала угоду: Джесі щотижня пересилатиме їй $10, а вона продовжить зближуватися з ним у текстах. За додаткову платню вона вигадуватиме історії, які відбулися суто між ними. Наприклад, як Джесі врятував її від хижих вовків у лісі, чи як він робить їй масаж на килимі перед каміном. Ці фантазії були не вульгарними, на секс були лише слабкі натяки. Передусім ці листи зміцнювали романтичний та маскулінний образ Джесі.
На думку Дона Лоурі ― автора цієї афери та всіх листів, краще не вгамовувати еротичні потреби чоловіків, а розвивати довготривалі «стосунки». Так вигідніше для бізнесу.
Дон Лоурі ― затятий курець із довгими волоссям і бородою ― наприкінці 1960-х намагався заробити як письменник. Він написав книжку «Мексика: Рай холостяка» — про те, як за невеликі гроші та знаючи лише кілька фраз іспанською американський чоловік зміг переспати в Мексиці з величезною кількістю жінок. Продаж книжки йшов мляво, доки Лоурі не випустив іншу її версію ― нібито написану жінкою. Тоді, каже він, чоловіки миттю розхапали порадник: довіри до слів «із того боку» в них було значно більше. Лоурі вирішив розвивати свій талант написання текстів від імені жінки ― так і придумав «Клуб самотніх сердець». Купив у модельних агенцій кілька фотографій жінок, у журналів про стосунки ― контакти самотніх чоловіків, і почав писати листи.
«Чи складно було мені писати від імені жінки та продумувати їхні характери та життя? Перші 20 персонажів дались непросто, наступні 80 уже без проблем», ― казав він. Лоурі створив цілу легенду: із жінками не можна зустрітись, тому що вони живуть у таємному притулку, куди втекли від жорстоких колишніх чоловіків. Але колись вони зі співрозмовниками неодмінно побачаться.
Відповідей чоловіків Лоурі не читав. Із конвертів виймав тільки гроші, якщо вони там були. Джесі писав Памелі про смерть матері, про необхідність доглядати за батьком. Вона ж відповідала загальними фразами: «Я розумію, що тобі буває складно. Розумію, що тобі болить. Повір, я поряд, і ми разом ведемо наші життя в тиху спокійну гавань». Ця фраза підходила як Джесі, так і сотням інших чоловіків: у 1985-му кількість адресатів Lonely Hearts Club перевищила 30 тисяч.
Клуб приніс Лоурі мільйони доларів. Він придбав автівки Mercedes і Rolls-Royce, утілював будь-які забаганки дружини та синів. Для бізнесу Лоурі орендував будівлю в самому центрі рідного міста Молін у штаті Іллінойс: там були типографія і кабінети асистенток, які допомагали Лоурі виписувати деталі листів кожної з героїнь. Головна вимога ― листи мали описувати буденне життя: ось «Моніка» чи «Сюзанна» прибирають у своїх кімнатах, ось вони згадують, як провели попередню зиму, а ось трохи міркувань про популярні тоді телешоу. Героїні мали бути близькими й простими, вирішив Лоурі. Так краще для бізнесу.
Приклад листа «ангела Памели». Тут вона пояснює, що друкує листи на машинці, тому що має поганий почерк. Пише, що в суботу прибирала у квартирі, тоді провела час із братом, сестрою та її чудовими дітьми. І що вважає себе цікавою особистістю, яка захоплюється гольфом і прогулянками в лісі. «Памела» часто називає співрозмовника «любий», але жодного разу не згадує його імені.
WBEZ
Сини Дона згадують його як вкрай цинічного чоловіка з дивним почуттям гумору. Наприклад, він нерідко влаштовував розпродаж білизни та прикрас просто біля дверей своєї типографії. Це були подарунки закоханих чоловіків. Один з учасників проєкту надіслав цілу коробку золотих прикрас, отриманих у спадок від матері. «Найкращий подарунок ― завжди гроші», ― бурчав Лоурі. І мʼяко натякав на це в жіночих листах.
Одного разу він навіть влаштував вечірку з учасниками проєкту ― тими кількома жінками, яких він найняв писати історії вже від свого імені. У підсумку до кожної приїхали по десятку чоловіків. Контакту з жінками вони не знайшли, зате потоваришували один з одним. У них була спільна тема для розмов — кожен із них роками жив однаковими листами.
«Я ніколи ніде не говорив, що вся ця історія ― справжня», ― заявляв у своє виправдання Дон. І продовжував втілювати свої авторські амбіції. Його героїні позбулися прізвищ і стали називатись «ангелами Церкви любові». У них зʼявилась надія: звести в затишному лісі великий будинок, у якому оселились би всі учасники проєкту. Будівля у формі нагої жінки, яка лежить у траві, мала б стати багатофункціональним центром, де і жінки, і чоловіки задовольнили б всі свої потреби ― включно, звісно, із сексуальними. Тільки на цей проєкт були потрібні гроші. «Ангели» сподівалися в цьому питанні на розуміння та підтримку чоловіків.
Поліція давно «поклала око» на активність Лоурі. Копи знали про нього: до міста Молін час від часу приїжджали закохані чоловіки, прагнучи зустрічі з «Марією» чи «Ребекою». Перехожі нічого не знали про цих жінок, а якщо чоловіки таки знаходили типографію ― Лоурі викликав поліцію з вимогою затримати їх через посягання на приватну територію, і закоханих затримували.
Формально Лоурі діяв у межах закону: листи були літературною творчістю, платити гроші ніхто нікого не примушував ― це завжди були добровільні пожертви. Зрештою, до тюрми його запроторили не надурені чоловіки, а одна з «ангелів», із якою він не поділився.
Модель Сюзан Руссо надала проєкту свої фотографії. Потім ― конкретний час у судовій справі 1992 року не вказується ― вона потрапила в автомобільну аварію. Коли Лоурі про це дізнався, він відправив до шпиталю фотографа. Із жінки зняли бинти та ретельно відзняли її травми. Лоурі розіслав знімки всім чоловікам «ангела Сюзан» із проханням оплатити медичні рахунки, ще й додав її «голі» знімки, зроблені до аварії, аби люди бачили контраст. Це спрацювало: і суд, і Лоурі визнають, що на адресу Руссо надіслали значні суми. От тільки модель цих грошей не отримала. Дізнавшись про маніпуляцію, вона подала на Лоурі до суду.
Розслідуючи справу, прокуратура зʼясувала, що з 1982 до 1985 року «ангели» Лоурі принесли йому $4,5 мільйона. І це без урахування подарунків від чоловіків у вигляді білизни чи прикрас. Закохані стали свідками у цій справі ― один, наприклад, зізнався, що за кілька років надіслав жінкам, у реальності яких не сумнівався, півтори тисячі листів. У 1987 році прокуратура висунула Лоурі 20 звинувачень, здебільшого вони стосувались обману шляхом листування. Суд першої інстанції засудив його до 27 років тюрми, в апеляції 1992 року цей строк вдалося скоротити до 10 років. А коли справа дійшла до фінальних етапів, перед будівлею суду почались мітинги.
Надурені чоловіки вимагали звільнити Лоурі та продовжити роботу «Церкви любові». Вони розуміли, що жінок насправді не існує, однак у їхньому самотньому житті навіть такі листи були розрадою.
Суд припинив діяльність «Церкви любові», Лоурі сів у тюрму. Кілька його помічниць продовжили листування ― однак попередніх масштабів справа вже не досягла. Поступовий розвиток інтернету полегшив для самотніх людей можливість спілкуватися ― і поступово знищив клуби паперових листів. В мережі ж розкривати подібні афери вже було простіше.
У 2002 році Лоурі вийшов із тюрми, у 2014-му помер. Він визнавав себе винним лише в тому, що зробив усе «занадто реалістичним». А згаданий на початку історії Джесі, тепер 70-річний хворий на діабет пенсіонер, досі самотній. У його спальні ― два фото «ангела Памели», одне на стіні, друге на серванті. Він досі береже деревʼяну фігурку маяка, що вона колись надіслала. «Хай він освітить шлях до затишної гавані, яку ми створимо для нас двох», ― писала вона в супровідному листі. Джесі визнає, що ніякої закоханої в нього Памели насправді не було. Однак досі живе спогадами про неї.
Ми не претендуємо на ваше щире кохання, а від донату не відмовимось.