Катя Коберник, видавець
Я любила Новий рік за стандартний набір: подарунки, живу ялинку, новорічні казки по телевізору. З нестандартного — це була можливість «вигуляти» найкращі (подеколи чужі) сукні, так, це я про дитсадок. Мама десь діставала розкішні образи сніжинок та снігуроньок. Цикл життя цього вбрання — один день на рік, і я продовжувала його, як могла. Я ходила в ньому по квартирі, танцювала, акуратно їла, знову ходила. Ті шати з марлі та дощику дарували відчуття майже абсолютної казки. Здавалося, що ти випадково випала з екрана телевізора (так, я вірила, що герої жили в ньому фізично) і, якщо знадобиться, не є питанням туди повернутись. Таких казкових суконь від того часу й не було. Можна надіти те саме пальто, що носить Меган Маркл, але, чорт забирай, немає навіть натяку на те, що за бажання ти можеш увірватися до Букінгемського палацу і тобі будуть раді (хоча й самій Меган там не раді). Не памʼятаю, коли все це закінчилося, але точно знаю, що своє найкраще вбрання я «вигуляла» до 7 років. Дякую, мамо.
«Бабель»
Женя Спірін, головний редактор
У грудні 1992-го, за пару днів до Нового року, я примудрився впасти і розбити собі губу — вона зрадливо опухла, і я в такому вигляді зовсім не хотів іти на свято. Але виявилося, що цього року замість стандартних цукерок даруватимуть якісь іграшки, тому мені швидко змайстрували костюм сумного зайця з вухами, чешками та хвостом, що кріпився до шортів. Уранці, напередодні Нового року, ми вирушили до садочка. В актовому залі вже було повно зайців, сніжинок і навіть сніговиків. Спершу всі хором співали якісь пісні, а потім переодягнений у Діда Мороза вихователь почав загадувати загадки. Деякі з них були у риму, але остання чомусь зовсім ні. Звучала вона приблизно так:
«За окном идет снежок,
В зале радостные лица,
А по веткам скок-скок-скок
Рыжая ― ….»
І діти хором закричали: «Ли-си-ца!» Дід Мороз намагався зрозуміти, що лисиця робить на гілках, і погрожував не відпустити заручницю-Снігуроньку, доки всі не крикнуть «Руда білка». Ну, а потім ялинка таки засяяла і розпочався фінальний БДСМ-конкурс: грає музика, а всі бігають довкола стільців, коли музика припиняється, діти мають швидко сісти на стілець — але стільців менше, ніж дітей, і у кожному колі один бідолаха вибуває. Якось вийшло, що я з розбитою губою потрапив до фіналу. Моїм останнім суперником став Дід Мороз — мені зовсім не хотілося змагатися з дорослим мужиком із ватяною бородою. У справу втрутилася мама: «Иди, ты выиграешь, смотри, как за тебя весь зал болеет».
Звичайно, я виграв, так і було задумано, Мороз піддався. Ми отримали коробки з подарунками, виявилось, що жодних іграшок там немає. А є цукерки та шоколад. Задоволений собою я повернувся додому разом з мамою і подався на тиху годину. А ввечері мене розбудив тато і подарував мені величезного плюшевого їжака. На етикетці було написано: «Друг їжачок Топ». Я ніяк не міг зрозуміти однієї речі, тож підійшов до мами і спитав:
— Мамо, чому вся зала через мене захворіла? Адже розбита губа не заразна.
«Бабель»
Оксана Коваленко, кореспондент
Мені було, мабуть, чотири роки. І я дуже хотіла на Новий рік чарівну паличку. Якось мені вдалося вийти на Діда Мороза, з посередниками чи без — але він замовлення прийняв і обіцяв виконати. За тиждень до свята, перед сном я уявляла, як отримаю чарівну паличку і як буду нею чаклувати наліво й направо. І тут я зрозуміла: я ж зовсім не знаю, як працює та паличка. Досі памʼятаю, як я злякалася та розплакалася. На мій рев з кухні прибігла мама. Я крізь сльози пояснила їй всю абсурдність ситуації. Мама пообіцяла все залагодити і сказала, що подарунок можна перезагадати. Відтак Дід Мороз зробив «охрана, отмєна», і я отримала інший подарунок.
«Бабель»
Сергій Пивоваров, оглядач
Так-так, я був одним з багатьох зайчиків. А тут іще й одне вухо ніяк не хотіло стирчати, як належить. Хоч як намагалися його підняти та закріпити, нічого не виходило. Я, звісно, був засмучений. Зате раділи батьки — так вони чітко могли відрізнити свого зайчика в натовпі інших.
І ось, коли новорічне свято, здавалося б, мало пройти гірше нікуди, трапилася одна подія. Я несподівано розкрив таємницю Діда Мороза. Запідозрив недобре я ще стоячи в черзі серед зайчиків та сніжинок. Ми одне за одним ставали на стільчик (ніколи не розумів, навіщо), розповідали віршик про Новий рік, ялинку і таке інше, а потім — до Діда Мороза по подарунки.
Підозри посилилися на підході до ненависного стільця. Хоч як намагався Дід Мороз змінити голос, він все ж таки здавався мені дуже знайомим і нагадував не старечий і навіть не чоловічий. Він був схожий на голос однієї з працівниць мого садка.
Я пережив «мить ганьби» на стільчику, підійшов до Діда Мороза, набрався сміливості і тихо сказав: «Я вас знаю». Він нахилився і так само тихо відповів уже однозначно знайомим голосом: «Тссс, тільки нікому не кажи». І я не сказав, нікому, навіть батькам. Хоча дуже хотілося.
Щодо викриття Діда Мороза я не засмучувався, бо не пригадую, щоб аж так сильно в нього вірив. Зате був задоволений своєю прозорливістю настільки, що навіть на якийсь час забув про своє заяче вухо, що впало.
Ярослав Кобзар, керівник відділу продажів
На фотці я у костюмі Нового, 1997-го, року. Пригадую, як мої батьки офігіли від «технічного завдання». Наприкінці 1990-х набагато простіше було роздобути костюми зайчика або ведмежати. А тут треба образ Нового року створити. Ну а хто казав, що буде легко?
Можливо, це був перший і останній раз, коли хтось намагався зобразити новорічне свято в образі живої людини і не використовувати білу бороду на гумці. Але тут цінність не в костюмі, хоча він вельми прикольний. Головне, що ця історія — чудовий ice breaker, коли справа доходить до обговорення дитячих свят у садочках.
Навіть через стільки років? Завжди.
«Бабель»
Марина Колесніченко, менеджер соцмереж і нативних текстів
То був грудень 1990 року, мені було три. Перший рік у садочку та перший новорічний «корпоратив». Здається, тоді навалило снігу та було морозно. Але не так, щоб натягати рукавиці — вони теліпалися з-під рукавів. У садку всім дали завдання — вивчити віршик, станцювати чи заспівати. Мама чудово памʼятає: я відразу знала, що розповім вірш про ведмедика — він зрозумів, що взимку треба спати, інакше буде лихо.
«...Шел он, шел к своей берлоге
По проселочной дороге
И, шагая через мост,
Наступил лисе на хвост.
Подняла лисица крик,
Зашумел темный лес...»
Перед святом я захворіла. Температура 38. Гаряче молоко з медом та маслом (бррр, досі ненавиджу), курячий бульйон, сироп від кашлю. Не допомогло. Але ж я вивчила вірш! Костюм сніжинки ми пошити не встигли, тож мама відвела в садок у звичайній нарядній сукні. Мене змусили сфотографуватися біля ялинки і дозволили розповісти про ведмедика.
«...С той поры медведь решил,
Что зимою надо спать,
По тропинкам не гулять,
На хвосты не наступать.
И зимою безмятежно
Спит медведь под крышей снежной.
И доволен неспроста,
Что родился без хвоста».
Усі батьки були в захваті та пропонували сфотографуватися з їхніми дітьми. Але ми навіть не лишилися на солодкий стіл. Наступного, 1991 року я знову була на новорічному святі з температурою. Але вірш розповідала вже українською мовою: «У лісі, лісі темному...»
«Бабель»
Антон Семиженко, кореспондент
Кажуть, на одному з дитсадківських ранків Дідом Морозом був мій тато, але я цього не памʼятаю. Ми тоді жили в селі у північному Криму, і єдині спогади звідти — поле зі свіжим горохом прямо за будинком і сусіди, які щороку народжували по дитині. А перший Новий рік, що запамʼятався, був 1994-го. Тоді практикували віялові вимкнення світла, і ввечері саме вимкнули. Ми вже готові були зустрічати 1995-й у темряві, але за годину до півночі електрика зʼявилася — от радість батьків і запамʼяталася. Потім я ще хотів не спати до ранку, але до пів на другу передумав. Ця навичка (не спати) розвинулася пізніше.
«Бабель»
Катя Бандус, дизайнер
У мене є дуже яскравий спогад про Новий рік. Він в душі до найменшої дрібниці, більше за будь-яке дитяче свято. Загалом був звичайний Новий рік: усі пили, їли, веселилися й раділи. Але тільки не я — мені було дуже зле. Тільки батьки мені не вірили і думали, що я просто капризую через подарунок, який мені не сподобався. Вранці краще мені не стало, але батьки вирішили, що капризи тривають, і відвезли мене до «Ігроленду». Там я виграла мільйон фішечок, обміняла їх на подарунок, і навіть це не допомогло. Тоді батьки пішли ва-банк: до цього кілька місяців я вмовляла їх включити мені «Гарфілда» — і... о, диво! Відразу після «Ігроленду» ми повернулися додому і мені поставили такий бажаний мультик. Щоправда, від веселого мультфільму я стала зеленою, батьки злякалися і викликали швидку. Виявилося, що у мене апендицит. Мене відразу прооперували і навіть не забули нічого всередині.
«Бабель»
Ангеліна Шеремет, редактор стрічки новин
У мене два дуже яскраві спогади. Перший — батьки хотіли влаштувати свято вдома і покликали Діда Мороза, Снігуроньку та гнома, який був відеооператором. От цей гном все й зіпсував: я дуже сильно його злякалася, кричала (мама просила уточнити, що не кричала, а ВОЛАЛА), плакала й ховалася. Мама намагалася хоч якось урятувати ситуацію, і я погодилася з нею за руку походити навколо ялинки. Але за гномом я все ж таки одним оком стежила.
Другий незабутній ранок був уже в садку. До нас вийшла вихователька, переодягнена у Діда Мороза. В принципі, мені цього вистачило, щоби вчинити істерику. Тут уже батьківські фокуси та танці з бубном довкола мене не врятували ситуацію, тож вони просто забрали мене з цього «свята».
«Бабель»
Віра Солнцева, старший літературний редактор
Дитячі ранки — стандартні зайчики та сніжинки, віршики-пісеньки, «Ялинко, гори!», підозріло схожий на шкільного військовика Дід Мороз — нічим особливо не запамʼяталися. Квиток на новорічну виставу, особливо якщо у програмі був мультик або фільм, радував куди більше. І, звісно, канікули! Адже навіть після найнуднішого заходу обовʼязково розпочиналися канікули. І мандарини!
«Бабель»