Щороку в день спокути стародавні євреї обирали двох цапів і ставили їх перед Господом при вході в намет, де відбувалися збори. Після цього первосвященник кидав жереб, щоб визначити долю кожного з них.
Одного з козлів приносили в жертву Господові, щоб очистити жертовник і зробити його священним. Іншого, цапа-відбувайла, живим ставили перед Господом.
Первосвященник клав обидві руки на голову живого козла й визнавав перед ним всю провину й беззаконня синів Ізраїлю. Він перекладав на цапа всі їхні гріхи й випускав його в землю безлюдну, де той ніс на собі весь тягар провини синів Ізраїлю, звільнивши їх і давши змогу процвітати в мирі.
Цапа, якого відправляли у вигнання, де він страждав за гріхи інших, назвали цапом-відбувайлом.
Цей описаний в Левиті ритуал, який передавався з покоління в покоління протягом століть, прийняли стародавні греки. Він зберігається не лише на рівні особистої взаємодії, а й на рівні країн і каст. Для стародавніх людей козел відпущення був засобом зцілення всього народу. У наш час концепція цапа-відбувайла видозмінилася від простого носія нещасть до людини чи групи людей, яких звинувачують у принесенні нещастя.
«Це дає змогу полегшити становище інших, — сказала фахівчиня з психології Юнґа Сильвія Брінтон Перера, — звільнити тих, хто шукає козлів відпущення, від власної відповідальності, й зміцнити їхнє відчуття влади й праведності».
У кастовій системі, чи то в Сполучених Штатах, в Індії чи в Німеччині часів Другої світової війни, найнижча каста мимоволі виконувала функцію відвертання уваги суспільства від його структурних проблем, беручи на себе провину за колективне нещастя. Власне кажучи, саму найнижчу касту вважали нещастям.
Отже, козел відпущення, навіть не усвідомлюючи цього, допомагає об’єднати привілейовані касти й зробити їх незаплямованими, поки існує опальна група, яка бере на себе їхні гріхи. «Пошук цапа-відбувайла в тій формі, в якій його зараз практикують, — писала Перера, — означає пошук людини або людей, яких можна ототожнити зі злом або неправедними діями, звинуватити їх у цьому й вигнати з громади, щоб решта її членів почувалися невинними, ніби вони спокутували свою провину».
Каста, яка стала цапом-відбувайлом, необхідна для колективного добробуту вищих каст і злагодженого функціонування кастової системи. Члени панівної касти можуть сприймати тих, хто не належить до їхнього кола, як причину будь-яких негараздів чи нещасть, як уособлення найгірших сторін суспільства. «Той, хто покладає провину на козла відпущення, відчуває полегшення, — писала Перера, — оскільки не має нести важкий тягар того, що є неприйнятним для його ідеального “я”». Вищі за цапа-відбувайла «стають очищеними й перебувають в єдності одне з одним, почуваючись благословенними своїм Богом».
На американському Півдні людей, яких визнали козлами відпущення, вислали не в землю безлюдну, а на задвірки суспільства, що було спробою вигнання з людського роду. Багато чоловіків і жінок з панівної касти покладали на поневолених провину за погані врожаї чи низькі прибутки, називали ледарями людей, які працювали по вісімнадцять годин на добу заради збагачення інших, і виміщали свій відчай на тілах бранців.
Окремі рукомийники для білих і чорношкірих в одному з американських готелів у середині XX століття. На відміну від багатьох інших, цей готель був ліберальнішим: часто чорношкірих взагалі не обслуговували.
Getty Images / «Бабель»
Кастова система не щадила нікого з членів касти, що стала цапом відбувайлом. Коли хотіли відшмагати батогом вагітну жінку, «перш ніж прив’язувати її до стовпа, в землі робили яму, щоб там помістилося збільшене тіло жертви», писав пан К. Робін у розповіді про те, свідком чого він був.
«Негр стає як козлом відпущення, так і наочним прикладом для своєї групи, — писала антропологиня Еллісон Девіс. — Він страждає за всі незначні порушення кастових правил, що викликають роздратування у білих, і стає застереженням щодо майбутніх порушень».
Після Громадянської війни конфедерати покладали провину за поразку на людей, які їм колись належали. Протягом значної частини ХХ століття, за життя людей, які є серед нас сьогодні, лінчування було своєрідною формою ритуального людського жертвоприношення в присутності часом багатотисячного натовпу. Глядачі приїжджали з сусідніх штатів, а заняття в школах закінчувалися рано, щоб білі діти могли разом з батьками подивитися, як представники панівної касти чинять акти садизму над членами підлеглої, перш ніж повісити їх на гілці платана. Лінчування майже завжди здійснювалося «руками невідомих людей», виконувалося «колективно, щоб не можна було звинуватити в цьому жодну людину».
«Білі відчували єдність, спостерігаючи за тим, як негри стають цапами-відбувайлами й об’єктами для експлуатації й ненависті, — писав Ґуннар Мюрдаль, провідний соціолог-економіст 40-х років ХХ століття. — Це підтримувало згуртованість білих і захищало кастовий соціальний устрій».
Таких козлів відпущення вважають причиною соціальних недуг. Їх звинувачують у злочинності, котру спричиняють не лише вони, а також у поширенні наркотиків, яких вони вживають не більше, ніж члени панівної касти, але за які потрапляють за ґрати в шість разів частіше у порівнянні з білими, звинуваченими в аналогічних правопорушеннях. Тисячі афроамериканців перебувають у в’язницях за володіння речовиною, завдяки якій представники панівної касти роблять зараз багатство на ринку марихуани й канабідіолу.
[...]
Одного осіннього вечора в жовтні 1989 року подружжя з передмістя Бостона, у якого в грудні мав народитися первісток, поверталося додому з заняття, присвяченого підготовці до пологів. Чоловік, двадцятидев’ятирічний Чарльз Стюарт, був стриманим та амбітним менеджером елітного магазина хутра в центрі міста. Його дружина, Керол Дімайті Стюарт, була мініатюрною товариською адвокаткою. Вони придбали двоповерховий будинок у передмісті й вже вирішили, що якщо народиться хлопчик, його ім’я буде Крістофер. Чарльз і Керол обоє піднялися до панівної касти, хоча самі походили із середовища синіх комірців. Вони щойно відсвяткували четверту річницю весілля.
Того вечора подружжя їхало додому через район Роксбері, який був притулком для хвиль іммігрантів з Європи, а після Другої світової війни став переважно районом чорношкірих, бідняків і членів робітничого класу, спустошеним війною з наркотиками.
Чоловік, який був за кермом їхнього автомобіля «Тойота», обрав кружний шлях. Біля світлофора на Мішн-Гілл сталася стрілянина, внаслідок якої дружину поранили в голову, а чоловіка в живіт, причому обидва постріли були зроблені з близької відстані. Чоловік був у кращому стані, ніж дружина, тому викликав поліцію з телефона в авто. Дружина померла в лікарні від завданих їй важких ран. Дитину, яка народилася протягом останніх годин життя матері (на два місяці раніше очікуваного терміну), назвали Крістофером, як і хотіли батьки. Хлопчик прожив усього сімнадцять днів.
У ніч цієї стрілянини Чарльз Стюарт сказав поліції, що чорношкірий чоловік з хрипким голосом, одягнений у спортивний костюм, увірвався в машину, пограбував і вистрелив у них. Ця трагедія пробудила всі глибоко вкорінені страхи й жах у Бостоні й у всій країні. Розпачливий дзвінок чоловіка в поліцію раз у раз транслювали в ефірі, як і відеозапис того, як парамедики витягують смертельно поранену дружину з автомобіля «Тойота».
Обурене цією незбагненною трагедією, місто вирішило діяти, розпочавши масове полювання на людей. Мер Реймонд Флінн присягнувся «притягти цих тварюк до відповідальності» й наказав залучити до цієї справи всіх наявних слідчих.
Офіцери прочісували Роксбері, зупиняючи й обшукуючи на вулиці кожного, хто відповідав описові, тобто майже всіх чорношкірих, сотні людей. Протягом декількох тижнів полювання на підозрюваного було єдиною метою. У ці тенета потрапив тридцятидев’ятирічний безробітний чорношкірий зі злочинним минулим, на якого Чарльз вказав під час упізнання в поліції. Люди почали вимагати смертного вироку.
Впродовж кількох місяців чиновники майже не помічали суперечностей у поведінці чоловіка, оскільки їхню увагу відвертала версія, що відповідала їхнім очікуванням. У ніч стрілянини Чарльз протягом тринадцяти хвилин безцільно їздив, розмовляючи з поліцією, замість того щоб повернутися до лікарні, з якої подружжя щойно поїхало. Він стверджував, що не впізнавав орієнтирів у місті, в якому прожив усе життя. «Він так і не спробував утішити дружину, жодного разу не назвав її на ім’я, — писали в журналі Time. — У машині швидкої допомоги по дорозі до лікарні він запитав лише про серйозність своєї рани й не запитував про стан дружини».
Поліція й репортери оглядають автівку Стюарта в ніч убивства.
Getty Images / «Бабель»
Напередодні Чарльз оформив на молоду й здорову дружину декілька страхових полісів. Коли його виписали з лікарні, він отримав виплату по одному з цих полісів і відразу придбав новий автомобіль «Ніссан Максима», а також жіночі діамантові сережки вартістю у тисячу доларів. Виявилося, що протягом кількох місяців до смерті дружини Чарльз часто затримувався в п’ятницю ввечері, іноді до самого ранку, що її дуже бентежило. Його бачили з молодою білявкою, яка працювала влітку в магазині хутра і з якою він домовився, щоб вона зателефонувала йому в лікарню, хоча вона рішуче заперечувала цей зв’язок, коли історія набула розголосу. Чарльз розповідав друзям, що не хоче дитини й що це завадить йому просуватися соціальною драбиною.
Ці суперечливі подробиці були недостатньо переконливими, щоб витіснити усталені припущення стосовно цієї справи. Однак у ніч стрілянини був ще й третій учасник подій, і напередодні Різдва він почав розкривати таємниці. Це був брат чоловіка, Метью. Чарльз заздалегідь запланував, щоб Метью зустрів автомобіль у визначеному місці в ніч стрілянини. Ще до появи брата Чарльз зупинив авто, вистрелив дружині в голову, після чого спрямував зброю на себе, збираючись прострелити ногу, проте схибив і вцілив натомість у живіт. Чарльз наказав братові позбавитися прикрас і сумочки дружини, а також зброї, яку використав, щоб убити її. Це мало зробити все схожим на пограбування, про яке Чарльз повідомив поліції.
Однак згодом Метью почало мучити сумління, тому він розповів про все іншим членам родини. Він сказав, що думав, ніби допомагає братові зі страховою аферою, взявши сумочку й зброю, а не бере участь у змові про вбивство. До Чарльза Стюарта дійшли чутки, що брат збирається піти в поліцію, щоб дати проти нього свідчення в обмін на захист. Розслідування було вже близько, тому в січні того року Чарльз покінчив життя самогубством, стрибнувши з мосту Тобін у річку Містик. Згодом його брат Метью зізнався в змові, володінні вогнепальною зброєю та інших злочинах, і просидів три роки у в’язниці.
Зрештою лише Чарльз Стюарт ніс відповідальність за смерть дружини, однак кастова система була його мимовільною співучасницею. Він знав, що може розраховувати на її запрограмовану реакцію, що люди охоче повірять в його розповідь, якщо злочинець буде чорношкірим. Повірять радше людині з панівної касти, а не членам підлеглої, зосередяться на них, а не на ньому, вважатимуть касту, що стала козлом відпущення, особливо порочною, й відкидатимуть будь-які підозри стосовно нього. Цій історії навіть не треба було бути бездоганно продуманою, щоб у неї повірили. Вона мала бути лише правдоподібною. Усе співчуття дісталося б йому, а не касті, що стала цапом-відбувайлом й несе на собі тягар чужих гріхів, хоч би якими були заперечення.
Кастова система забезпечила Чарльзові Стюарту прикриття й поставила під загрозу життя Керол Дімайті Стюарт. Те саме відбувалося з білими жінками на Півдні за часів режиму Джима Кроу, де чоловіки й коханці знали: в усьому, що випаде на долю білої жінки, звинуватять саме чорношкірого, якщо панівна каста вирішить покласти провину на нього. Це не означає, що певна група більш схильна до вчинення злочинів чи ухилення від кримінальної відповідальності у порівнянні з іншою. Це означає, що один із найтривожніших аспектів кастової системи й несправедливого правосуддя, яке вона породжує, робить суспільство менш безпечним, дозволяючи винному перекладати свою провину на інших і в багатьох випадках залишатися на волі. Кастова система дає нам хибне відчуття спокою, примушує нас вважати, що у світі є порядок, що ми можемо автоматично відрізнити хороших людей від поганих.
Можливо, ніщо не могло врятувати життя Керол Стюарт, враховуючи те, з яким чоловіком вона була одружена. Ми ніколи не дізнаємося про це. Однак якби цей чоловік не мав змоги покладатися на поширену відмовку про злочинність чорношкірих, якби він не міг розраховувати на інстинктивне прагнення зганьбити найнижчу касту та на відповідну презумпцію доброчинності панівної, якби у нього не було можливості небезпідставно виходити з того, що кастова система буде діяти від його імені — мабуть, тоді він не був би таким зухвалим і спробував би щось інше, скажімо, розлучитися. Можливо, він не зміг би без вагань вчинити такий жорстокий злочин. Імовірно, його дружина не була б убита, а їхній син не помер би. Принаймні все це могло статися не того вечора й не в такий спосіб, якби підозра, як і належить, із самого початку впала на справжнього злочинця.
У «Бабелі» дискримінують лише нудні та неякісні тексти. Підтримати нас можна тут.