Норіко тікала від свого чоловіка. На все про все у вантажників було дві години — встигнути поїхати до того, як чоловік повернеться. А речей дружина зібрала чимало, навіть холодильник.
Усе вдалося: минуло півтори години — й Норіко та вантажівка з її речами виїхали з міста. Невдовзі жінка побачила доньку й матір, які залишили оселю рано-вранці. Разом вони поїхали у місце, де їх не знайдуть ані чоловік, ані рідні й близькі, ані працедавці. У цій спробі почати життя з чистого аркуша Норіко з сімʼєю не самотні: щороку в Японії так «випаровуються» десятки тисяч людей.
Їх називають «йохатцу» ― ті, хто зникають вночі. Уперше про випадки, коли люди самі організовують власне зникнення, преса в Японії почала писати у 1970-х роках. Це було способом фактично розірвати невдалий шлюб: офіційно розлучитися тоді було непросто, особливо для жінок. Однак закони про захист персональних даних у Японії вже були жорсткими. Банк не міг ділитись інформацією про рух грошей на рахунку, поліція не мала права розшукувати людину, яка зникла. Хіба б у зникненні був кримінальний слід.
«Законодавство враховує, що людина має право не повертатись додому. У кожного з нас є ця свобода», ― каже керівник японської Асоціації зниклих людей Хіроші Тахара.
У 1991-му в Японії луснула бульбашка на ринку нерухомості, і це вилилося в повномасштабну економічну кризу. Період із 1991 по 2001 рік в країні називають «втраченим десятиліттям». У цей час кількість йохатцу значно зросла. Люди почали зникати, тому що не могли виплатити кредити, бо втрачали роботу ― а це в японському суспільстві вважається ганебним. Були випадки зникнення через невдало складений іспит чи сварку з рідними.
«В японській мові є слово «ічінінме» ― означає, що людина спроможна дати раду своїм проблемам. Якщо ж ні ― тоді вона не гідна бути частиною суспільства. Між смертю на робочому місці від перепрацювання та зникненням люди обирають друге», ― каже японський студент Такеносуке Матсуура.
На сьогодні практика зникнень вже обросла інфраструктурою. Існують компанії, які допомагають швидко вивезти речі. Їх називають «йонігеяс» ― «компанії нічної втечі», хоча переїзд не обовʼязково відбувається вночі. Такі компанії оперативно працюють, не ставлять зайвих запитань, деякі мають спеціальні квартири, в яких можна перебути кілька днів. Інколи вони повідомляють рідних зниклої людини, що з нею все гаразд, вона просто не хоче далі жити тим життям, яке в неї було.
Це цілком легальні структури, адже формально вони просто надають послуги експрес-переїзду. Охочі зникнути легко знайдуть контакт такої компанії ― наприклад, ось сайт однієї з найбільших. За додаткову платню ця ж компанія знайде юристів, які допоможуть змінити імʼя й залагодити решту формальностей. Сервіс налагоджено ― питання тільки у грошах.
За свої послуги йогінеяс беруть у рази більше, ніж звичайні компанії з перевезення вантажів. Тариф за втечу становить від $450 до $11 тисяч ― принаймні, такими цінами за свою 17-річну практику оперувала Міхо Саїта, власниця такої компанії. Вона допомогла «випаруватися» Норіко ― і жінки добре порозумілися. Колись Саїта сама потребувала такої послуги: вона намагалась утекти від жорстокого чоловіка. Не знайшовши зручного рішення на ринку, згодом жінка вирішила відкрити компанію-йогінеяс сама. І вже допомогла зникнути 1 500 клієнтам.
Наступна ланка, яка опікується йохатцу ― якудза, японські кримінальні клани. В країні є кілька районів, де швидко працевлаштовують, платять готівкою, здають в оренду дешеве житло й не ставлять зайвих запитань. Ці райони ― наприклад, Санья в Токіо ― фактично контролює якудза. Людина може «загубитися» там на десятки років.
Безхатько в районі Санья з усіма своїми пожитками. На життя він заробляє різноробом на будівництві. Найбідніший район Токіо, Санья вже десятиліттями надає притулок таким людям.
Getty Images / «Бабель»
Іноді рідні намагаються розшукувати зниклих за допомогою приватних детективів. Публічно про свою проблему вони майже ніколи не говорять. «Інші подумають, що людина зникла через проблеми в сімʼї. Це великий сором, ― каже японський соціолог Хірокі Накаморі. ― На допомогу рідним та близьким зниклих приходять традиційні повірʼя. Здавна вважалося, що якщо людина зникла ― її забрали боги. Отже, вона їм для чогось потрібна. Це допомагає змиритися з втратою».
Самі йохатцу теж іноді хочуть повернутись до сімʼї. Їм заважає це зробити те саме, що й їхній родині публічно заявити про втрату ― сором. Сингапурські журналісти описують випадок молодого чоловіка Сугімото. Через проблеми з бізнесом він вирішив зникнути, залишивши самих дружину й двох малих дітей. За кілька років Сугімото почав листуватися з дітьми, одного разу навіть провів із ними вихідний. Але варіант постійно спілкуватися з ними він поки що не розглядає. Каже, це буде можливим, лише коли він знову стане заможним.
«Бабель» далекий від японських традицій, однак не зникнути нам допоможуть ваші донати.