На початку 1920-х років більшовики вже контролювали велику частину сучасної України. Щоб не втратити владу над цими територіями та іншими національними республіками, у Кремлі пішли на ліберальні кроки. У культурі проголосили політику «коренізації», яка в Україні вилилася в «українізацію» і була наймасштабнішою з усіх республік. В економіці — націоналізацію і продрозверстку «воєнного комунізму» замінили Новою економічної політикою.
Почало розвиватися і українське кіно. У 1922 році створили унікальну організацію — Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ). Саме воно і обʼєднало всю галузь кіновиробництва: студії, прокат, кінопромисловість, кіноосвіту і кінопресу України. ВУФКУ дуже швидко стало місцем, де збиралися творчі люди з різних сфер — українські письменники, актори, театрали, драматурги, інженери, художники. Кіно їх приваблювало своєю новизною, а ще відносно мʼякою цензурою. У цей період експорт українських фільмів за кордон був вигідний і поліпшував імідж радянської влади.
Заступник голови Всеукраїнського фотокіноуправління Зіновій Свідерський (ліворуч) у своєму кабінеті з режисером Олександром Довженком, 27 листопада 1927 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
До середини 1920-х років українське кіновиробництво поступово вийшло на світовий рівень. І це попри брак професійних фахівців, знімальної техніки, кіноплівки та хімічних реактивів для її обробки. Кіноплівку взагалі доводилося завозити з-за кордону. Розподіляли її так: російський кіногігант «Совкино» отримував 65 відсотків, а ВУФКУ — тільки 20. Але навіть за таких умов Україна в 1926 році стала другим після США кінопостачальником для Німеччини.
У розпорядженні ВУФКУ в цей період було всього два майданчики для кіновиробництва — націоналізовані більшовиками кіноательє в Одесі та Ялті. У 1926 році вони випустили 18 картин, більше просто не дозволяли потужності. На цей час ВУФКУ вже отримало достатньо прибутку, щоб розширити виробництво.
«Практично всі кінофабрики Союзу є кустарними, випадково пристосованими підприємствами, які побудовані без будь-якого плану для подальшого розвитку роботи. Виробничий розмах ВУФКУ останніх двох років доводить, що обмежитися виробництвом тільки двох своїх фабрик — Одеської та Ялтинської — значить не брати до уваги широких вимог сьогоднішнього і завтрашнього дня. Тому своєчасним було питання про будівництво нової потужної кіновиробничої бази в Україні», — писав у березні 1927 року періодичний вісник ВУФКУ, повністю українськомовний журнал «Кіно».
Будівництво Київської кінофабрики на Брест-Литовському шосе (зараз — частина проспекту Перемоги), 1927—1928 роки.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Ця стаття вийшла в перші дні початку будівництва нової кінофабрики на тодішній околиці Києва — «в гарній частині міста в напрямку дачного селища Святошине». Проєкт першої в СРСР «передової кінофабрики повного виробничого циклу» розробили і затвердили ще в 1925 році. Серед 20 учасників конкурсу переміг проєкт архітектора Валеріана Рикова, за яким планувалося створити потужний комплекс площею 40 гектарів, аби щорічно випускати від 60 до 100 фільмів, з центральною лабораторією і заводом для виготовлення кіноапаратури. У жовтні 1926 року ВУФКУ переїхало з тодішньої столиці радянської України Харкова до Києва, щоб курирувати будівництво.
Будівництво Київської кінофабрики, 1927 рік. Будівництво Київської кінофабрики, 1927—1928 роки.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Дійсно унікальною спорудою нової кіностудії став знімальний павільйон площею понад три з половиною тисячі квадратних метрів, близько 100 метрів завдовжки, 40 — завширшки і 16 — заввишки. За проєктом, що розроблявся ще в епоху німого кіно, у павільйоні могли одночасно працювати 15 режисерських груп і знімати фільми з декораціями різної складності та розмірів.
На вʼїзді в павільйон стояли широкі автоматичні ворота, через які на знімальний майданчик можна було провезти не лише автомобілі, а й літак, танк або паровоз. По периметру павільйону спорудили кільце балконів, щоб можна було знімати сцени з різної висоти. На стелі змонтували сім підвісних тротуарів. Унікальною була і підлога павільйону: вона піднімалася і відкривала два басейни завглибшки два метри, розмірами 20х12 та 20х20 метрів.
Великий павільйон Київської кінофабрики, 1928 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Внутрішній вигляд павільйону Київської кінофабрики, 1932 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Будували кінофабрику ударними темпами, і 12 жовтня 1927 року тут стартували зйомки першого фільму — «Ванька і Месник» режисера Акселя Лундіна про пастушка та його вірного собаку, які спочатку рятують двох розвідників-червоноармійців, а потім вчиняють інші подвиги. Знімали ночами у недобудованому павільйоні. Премʼєра відбулася в Києві у березні наступного року, і фільм довгий час змагався за популярністю з іншим екшеном — «Червоні дияволенята». У цьому ж 1928 році на екрани вийшли дві короткометражні художньо-документальні стрічки: «Ясла» Михайла Кауфмана і «Одинадцятий» його брата — Давида Кауфмана, більш відомого під псевдонімом Дзиґа Вертов.
Плакат до фільму «Ванька і Месник» видавництва «Узбекдержкіно», 1928 рік. Плакат до фільму «Одинадцятий» Дзиґи Вертова 1928 року про одинадцять перших років існування радянської влади, у фільмі пропагується курс на індустріалізацію і електрифікацію.
Wikimedia Commons; Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка
Повноцінно працювати Київська кінофабрика почала з 1 грудня 1928 року. У 1929 році тут випустили десять кінострічок, зокрема й новаторський документальний фільм Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом». Разом із фільмом Олександра Довженка «Земля», створеним на Київській кінофабриці у 1930 році, вони увійшли до списку шедеврів світового кінематографу. У тому ж 1930-му на кінофабриці вийшов перший звуковий український і радянський кінофільм — документальна стрічка Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу».
Режисер Дзиґа Вертов (крайній зліва) веде зйомку на Київській кінофабриці, 1929 рік. Режисер Олександр Довженко (крайній справа) під час зйомок, 1920-ті роки.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
ВУФКУ, яке головний редактор одеської кінофабрики Юрій Яновський прозвав «Українським Голлівудом», стрімко розвивалося і стало другою за обсягами виробництва державною кіноорганізацією в СРСР. Крім того, українське кіно успішно вийшло на міжнародний ринок, його показували і обговорювали в Німеччині, Франції, Нідерландах, Великій Британії, США та Канаді. Керівництво ВУФКУ підписало контракти на поставку кіноплівки з такими компаніями як Kodak, розраховувало в найближчі роки вийти на рівень виробництва 100 фільмів на рік і робити по 70 копій кожного фільму. «Таких технічних засобів, таких виробничих можливостей, які є в «Українському Голлівуді», ніде в Союзі більше немає. Та й за кордоном небагато фабрик можуть пишатися таким обладнанням, такою апаратурою, таким приміщенням», — писав журнал «Кіно» у 1929 році.
Загальний вигляд Київської кінофабрики, 1932 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Однак кінець 1920-х років став початком кінця українського Відродження в кіно. У владі остаточно утвердився Йосип Сталін, Кремль згорнув ліберальну політику. Партія взяла курс на підпорядкування культури ідеології, а всі її сфери мав контролювати єдиний центральний орган. Так український кінематограф втратив свій автономний статус. Активних функціонерів ВУФКУ назвали «реакціонерами, які ностальгують за дореволюційним кіно». А саму організацію в листопаді 1930 року перейменували в «Українафільм» і передали у підпорядкування всесоюзному кінофотообʼєднанню «Союзкино». Внаслідок кіновиробництво в Україні почало спадати.
Але для Київської кінофабрики 1930-ті роки все-таки були роками становлення. Майстри освоювали звук і колір, які значно розширювали можливості кіно. Першою кольоровою стрічкою кіностудії став фільм «Сорочинський ярмарок» Миколи Екка в 1939 році. Тут продовжував знімати свої шедеври Олександр Довженко. Від 1957 року студія носить його імʼя.
Режисер Київської кіностудії Ольга Подгорецька за роботою, 1940-ві роки.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Під час Другої світової війни Київська кіностудія продовжувала роботу в евакуації у Ташкенті. У цей період тут вийшов фільм «Райдуга» Марка Донського, який отримав найвищий приз Американської асоціації кінокритиків і премію газети Daily News за найкращий іноземний фільм, який демонструвався в США у 1944 році. Усього ж серед досягнень кіностудії нагороди 75 міжнародних та 65 всесоюзних кінофестивалів, 19 державних і 9 республіканських премій, нагороди республіканських і молодіжних кінофорумів.
Ваш донат допоможе «Бабелю» швидше досягти своїх золотих часів.
Зйомки фільму «Григорій Сковорода» на Київській студії художніх фільмів імені Довженка, крайній зліва — режисер Іван Кавалерідзе, 2 січня 1959 року.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного