На початку 1920-х більшовики зрозуміли, що утримати владу за допомогою жорсткої і непопулярної політики «воєнного комунізму» — з націоналізацією і продрозверсткою — їм буде важко. Тому її замінили відносно ліберальною «Новою економічної політикою». У цей час сільське господарство, роздрібна торгівля, сфера послуг, харчова і легка промисловість були переважно у приватних руках. А держава зберігала контроль над важкою промисловістю, транспортом, банками, оптовою та міжнародною торгівлею. При цьому навіть держпідприємства конкурували одне з одним, а роль регулятора — Держплану СРСР — обмежувалася прогнозами, які визначали напрямки та розмір державних інвестицій.
У середині 1920-х радянське керівництво мислило приблизно так: СРСР оточений ворогами — капіталістичними країнами, війна практично неминуча, значить, потрібно провести великомасштабне переозброєння. Зробити це без стрімкої індустріалізації буде складно. Форсувати розвиток промисловості, планово перерозподіливши ресурси між містом і селом, вирішили у грудні 1925 року на XIV зʼїзді ВКП(б), який так і прозвали — «зʼїзд індустріалізації».
Святкування 1 травня в Луганську, 1924 рік.
Архів Луганського обласного краєзнавчого музею
Втілювати це рішення почали тільки через три роки — все через внутрішньопартійну боротьбу в Кремлі. У необхідності індустріалізації не сумнівався ніхто, але щодо темпів і методів компартія розділилася на два табори. У першому вважали, що план має складатися «на основі обʼєктивних закономірностей розвитку народного господарства, виявлених у результаті аналізу існуючих тенденцій». Якщо просто, пропонували йти еволюційним шляхом і не напружувати суспільство надміру. Опоненти виступали за «надіндустріалізацію» під жорстким державним контролем.
На цей час майбутній радянський диктатор Йосип Сталін уже був Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) і спочатку підтримував перший метод. Головним чином тому, що на другому наполягав один із його головних опонентів у боротьбі за владу — Лев Троцький. Але після перемоги над Троцьким і виключенням його з ЦК партії наприкінці 1927 року Сталін різко змінив свою позицію на діаметрально протилежну — це стало початком кінця НЕПу.
Йосип Сталін і його соратники Клімент Ворошилов (ліворуч) і Михайло Калінін, 1920-ті роки.
Getty Images / «Бабель»
Перша пʼятирічка стартувала 1 жовтня 1928 року. У 1929-му на XVI конференції ВКП(б) з подачі Сталіна план підкоригували — на потреби індустріалізації перекинули максимальні сили і ресурси. На селі запровадили примусову колективізацію — у селян відібрали землю і фактично перетворили їх на рабів при колгоспах.
Радянські селяни «добровільно» голосують за запровадження колгоспної системи, 1928 рік. Агітаційний стенд першої пʼятирічки у Москві, 1930 рік.
Getty Images / «Бабель»
Головним завданням першої пʼятирічки було наздогнати і перегнати західні країни за темпами розвитку важкої промисловості. Щоправда, для цього довелося наймати фахівців і використовувати технології західних країн. Подібне практикувалося з часів плану ГОЕЛРО, який запустили ще за часів Леніна. Саме він став основою для більшовицької планової економіки, яка переросла в стратегію пʼятирічок.
Одна тільки фірма американського промислового архітектора Альберта Кана в 1929—1932 роках спроектувала для СРСР 521 обʼєкт, зокрема найбільші заводи в Сталінграді, Харкові, Челябінську, Краматорську, Томську, Москві, Нижньому Новгороді та інших містах. Також компанія була посередником при закупівлі верстатів, устаткування та найманні фахівців. Загальна вартість радянських контрактів Albert Kan Inc. становила близько двох мільярдів доларів. У 1932 році в радянському керівництві вирішили, що американці дуже дорого беруть, і переключилися на інших партнерів — перш за все німців. Співпраця не припинилася і з приходом до влади нацистів на чолі з Гітлером. У 1935 році на будівництвах пʼятирічки працювали 1 719 німецьких фахівців.
Монтаж дизельного генератора доменного цеху Запорізького металургійного комбінату «Запоріжсталь», 1932 рік. Фрезерувальник Харківського заводу транспортного машинобудування Єфімов В. С. пояснює методи роботи своїй учениці Пушкар Г. І. біля верстата американського виробництва, 1930-ті роки. Збирання пшениці американським комбайном John Deere в колгоспах станції Основа Харківської області, 1930-ті роки.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
СРСР не гребував і просто красти західні технології. У 1932 році Радянський Союз публічно відмовився від імпорту зі США тракторів — це вважалося великим досягненням. Водночас на Путилівському заводі в Ленінграді без всякої ліцензії виробляли трактори «Фордзон», перейменовані на «Красний путіловєц». А перші трактори, які випускалися на Харківському і Сталінградському заводах на початку 1930-х, розробили на основі конструкції одного з найкращих тракторів того часу американської компанії «International Harvester».
Випуск першого трактора на Харківському тракторному заводі, за кермом комсомолка Марія Бугайова, 1931 рік. Колона тракторів ХТЗ перед відправкою на машинно-тракторну станцію в Київській області, 1932 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У ході першої пʼятирічки радянська влада практично стерла межу між військовою і цивільною промисловістю. Радянські тракторні та вагонобудівні заводи готові були в будь-який момент переключитися на виробництво танків та іншої військової техніки. Мілітаризація проникла скрізь — зʼявилися легенди, що обладнання макаронних фабрик у разі потреби можна переорієнтувати на випуск патронів.
Гусеничний трактор, виготовлений на Харківському тракторному заводі, 1930-ті роки. Під час Другої світової війни трактори ХТЗ використовувалися як військові тягачі, на їхні шасі монтували самохідні артилерійські установки і на початковому етапі — реактивний міномет «Катюша».
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Виробництво макаронів у СРСР, 1920-ті роки.
Getty Images / «Бабель»
Забезпечити підтримку індустріалізації в широких масах мала радянська пропаганда. Гасло «наздогнати і перегнати Захід» стало офіційним і використовувалося повсюдно. Сталін у своїх виступах постійно вимагав багаторазового збільшення завдань пʼятирічки і перевиконання планів. «Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми маємо пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть», — говорив він на першій Всесоюзній конференції працівників соціалістичної промисловості в лютому 1931 року. За його закликами на всесоюзні будівництва вирушили мільйони добровольців.
У 1930-ті до засобів «виховання комуністичного ставлення до праці» додалися ударники виробництва, стаханівський рух та соціалістичні змагання. Суботники — безоплатна праця у вихідний — стали обовʼязковими. Тих, хто відмовлялися брати в них участь, ганьбили на плакатах і навіть могли виключити з партії. Намагаючись збільшити виробництво, в СРСР стали експериментувати з робочим тижнем. Так замість звичних семи днів зʼявилася безперервна пʼятиденка з одним плаваючим вихідним.
Агітаційні плакати на Харківському тракторному заводі, 1930 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Робочі птахівничого радгоспу «Борки» читають виробничий план роботи інкубаторного цеху на 1932 рік, Харківська область, 1931 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У січні 1933 року Сталін оголосив, що пʼятирічка успішно виконана за чотири роки і три місяці, а важка індустрія виконала план на 108 відсотків. Наново побудували або реконструювали близько 1 500 підприємств. За офіційними даними, виплавка чавуну зросла на 88 відсотків, сталі — на 37, видобуток вугілля — на 81, виробництво цементу — на 94, випуск металорізальних верстатів збільшився майже в 10 разів, автомобілів — у 30. Фактично наново створювалися хімічна, електротехнічна та авіаційна промисловість.
В Україні в ході першої пʼятирічки запрацювали «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», ДніпроГЕС, Харківський тракторний завод тощо. Крім Донецької, зʼявилася Дніпровська промислова агломерація.
Вигляд Маріупольського металургійного заводу «Азовсталь», 1930-ті роки. Інженери Київського авіаційного заводу біля фюзеляжу нового планера «Гриф», 1929 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Особливо переконливо ці досягнення виглядали на тлі Великої депресії, яка в цей час охопила капіталістичний світ. Але вихваляючи успіхи у важкій промисловості, Сталін не згадував про аграрний сектор, для якого початок 1930-х років обернувся на катастрофу.
Перша пʼятирічка була повʼязана зі стрімкою урбанізацією. Міська робоча сила збільшилася на 12,5 мільйона людей, з яких 8,5 мільйона приїхали з сіл. Запрошуючи західних фахівців і закуповуючи іноземне обладнання, СРСР обходився без зовнішніх інвестицій та позик. Розраховували на «соціалістичні накопичення», тобто на експорт усього, що можна було продати. Одним з найбільш ходових товарів стало зерно, яке, по суті, забирали у селян. «Щодня вивозимо хліба 1—1,5 мільйона пудів. Я думаю, що цього замало. Треба негайно підняти норму щоденного вивозу до 3—4 мільйонів пудів мінімум. Інакше ризикуємо залишитися без наших нових металургійних і машинобудівних заводів. Потрібно максимально форсувати вивезення хліба», — писав Сталін у серпні 1930 року.
Колгоспники Київської приміської зони везуть зерно для здачі державі, початок 1930-х років. Зважування зерна в колишній церкві, в якій влаштували зерносховище, місто Васильків Київської області, початок 1930-х років.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У селах України і на Кубані масова примусова колективізація переросла в Голодомор, жертвами якого, за різними даними, стали від 3 до 7 мільйонів людей. При цьому в розпал Голодомору в 1932—1933 роках радянський уряд відправив за кордон близько трьох з половиною мільйонів тонн зерна як оплату за роботу іноземних фахівців. Повернути сільське господарство на рівень 1928 року за життя Сталіна так і не вдалося.
Комсомолець Гончаренко охороняє насіннєві фонди сільськогосподарської артілі імені Григорія Петровського в селі Вільшани Харківської області, 1933 рік.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Померлий від голоду в Харкові під час Голодомору 1932—1933 років. Фото австрійського інженера Александра Вінербергера, який в цей період працював у СРСР за контрактом на хімічних підприємствах.
Wikimedia Commons
Окрема стаття успіхів першої пʼятирічки — примусова праця вʼязнів, яку використовували в першу чергу для індустріалізації Сибіру і Далекого Сходу. У 1940 році з 2,3 мільйона вʼязнів радянських таборів більше половини були кулаками, які чинили опір примусовій колективізації, або «шкідниками» виробництва і «розкрадачами» держвласності.
Увʼязнені на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу (Біломорканалу) в північній європейській частини СРСР, 1932 рік.
Getty Images / «Бабель»
Через те, що всі сили й засоби були кинуті на важку промисловість, виник дефіцит споживчих товарів. У 1930-му в СРСР ввели картки на продукти, які скасували лише в 1935 році. У 1947 році й сам Сталін на засіданні Політбюро згадав, що план першої пʼятирічки все ж не був виконаний.
Планова система пʼятирічок проіснувала аж до розвалу СРСР. Але на ділі фактично не була виконана жодна з 12 радянських пʼятирічок. Не допомогла навіть спроба переходу на семирічку наприкінці 1950-х — початку 1960-х. По суті, більш-менш успішно розвивалися лише важка промисловість і військове виробництво, в інших галузях темпи зростання неухильно падали. На думку експертів, крах такої моделі економіки мав настати ще в 1960-х роках, але його відтермінувало відкриття найбагатших нафтогазових покладів у Західному Сибіру.
Ваш добровільний донат допоможе нам «наздогнати та перегнати» інші медіа!
Йосип Сталін виступає на церемонії відкриття першої лінії московського метро під час другої пʼятирічки, 1935 рік.
Getty Images / «Бабель»