Генрі Форд мав власні погляди на соціальну утопію
Генрі Форд у 1920-х був тим, ким зараз для сучасного світу є Ілон Маск. Винахідник і промисловець, який зробив доступним новий вид товарів — автомобілі. Утім, амбіції Форда були значно більшими за просто бізнес.
До 1927 року Форду вдалося вирішити більшість поточних бізнесових задач. З доступною та надійною автівкою Ford T промисловець зайняв більшу частину ринку автомобілів США. Завдяки постійним вдосконаленням конвеєрного підходу собівартість автівок зменшилася, як і потреба в робочій силі. Новий завод на південь від Детройту був на той час індустріальним дивом, що вражало масштабами ― майже сто будівель, 70 тисяч працівників, нескінченні конвеєрні стрічки. Борючись із плинністю кадрів на своїх підприємствах, Форд підняв середню зарплатню вдвічі. Це зробило його кумиром серед робітників, які отримали змогу і заощаджувати, і купувати вироблені ними ж автомобілі. Частіше за нього у пресі середини 1920-х згадували хіба що тодішнього президента США Калвіна Куліджа.
Генрі Форд і автомобіль Ford Model T.
Getty Images / «Бабель»
Зарплатня й стала приводом для соціальних експериментів. Виявилось, що далеко не всі робітники прагнуть заощаджувати чи вдосконалювати свій побут. Детройт початку XX століття, крім розкішних театрів, прославився безліччю наливайок і будинків розпусти. Генрі Форд вирішив, що треба змінити усталений соціальний порядок і спосіб життя американців.
Підприємець, якому в 1927-му виповнилось уже 64 роки, мав власні погляди на те, як мають жити люди та держави. Механізацію та індустріалізацію він вважав порятунком від усіх проблем, зокрема від воєн. Коли в 1910-х у Мексиці розгорілась громадянська війна, промисловець сказав: «Треба просто дати мексиканцям роботу та нормальні зарплати, на які вони зможуть купити собі авто. Вибравшись на ньому за межі свого регіону, вони зрозуміють, що люди в інших містах ― такі ж, як вони, що це їхні брати. І підстави для війни зникнуть».
Робітники заводу Ford в одному зі складальних цехів.
Wikimedia Commons
Своєрідне бачення Фордом суспільного життя проявлялось і в іншому. Він був проти концепції державних вихідних й одного разу звільнив 900 робітників зі Східної Європи за те, що як православні християни вони не вийшли на роботу 7 січня. Форд ненавидів концепцію тваринництва і, зокрема, корів, тож у їдальнях його заводів молоко було лише соєвим. Іще він не любив цигарки, алкоголь, сучасні танці, експрезидента США Теодора Рузвельта, євреїв, банкірів з Волл Стріт, робітничі спілки, енергетичні монополії ― і вважав, що знає, як обійтись без цього.
Бізнес перестав бути для нього метою ― давно налагоджені процеси й прибутки стали лише засобом по-новому організувати людське життя. Містечка, які Форд будував для своїх робітників у Штатах, частково відображали його принципи ― зокрема, там не продавали алкоголь, однак вплив американських звичок був досі сильним. Будувати ідеальний світ треба було не на американській, а бажано на незайманій території. Під кінець 1920-х Форд був готовий до цього і фінансово, й організаційно.
Форд обрав Бразилію як світовий центр виробництва каучуку
Форд зробив виробництво на своїх заводах максимально технологічним на той час, однак один важливий компонент для його автівок досі отримували в архаїчний спосіб. Це каучук, необхідний для гуми, з якої робили шини, покришки, троси, шланги й обмотку для проводів. Каучук видобували із соку гевеї ― тропічного дерева, поширеного у джунглях басейну Амазонки.
Процес збору соку гевеї.
Getty Images / «Бабель»
Видобутком каучуку займалися бразильські підприємці. Вони наймали для цієї роботи тубільців з амазонських племен: ті ходили джунглями, регулярно збираючи з дерев сік. Підприємці давали їм у борг дешевий ром, біжутерію, одяг, а каучук закуповували за значно нижчими від ринкових цінами. Використання по суті рабської праці та величезний попит на каучук у Сполучених Штатах приносили бразильським торгівцям казкові багатства. Головні міста басейну Амазонки ― Манаус і Белем ― намагались імітувати архітектуру Парижу та різноманіття Нью-Йорка. Наприклад, у Манаусі діяла опера, в якій виступали головні світові зірки того часу. Будівлю опери декорували італійським мармуром, а підʼїзди до неї зробили гумовими ― аби ті, хто запізнювався на виступ, не заважав шумом тим, хто вже насолоджувався співом.
У 1910-ті каучук становив 40 відсотків бразильського експорту. Однак казка протривала недовго: насіння гевеї потрапило до Лондону, а звідти ― до країн Південно-Східної Азії. Там не було природних шкідників, від яких потерпало дерево, тож гевею можна було вирощувати на плантаціях. За кілька років центр виробництва каучуку перемістився до Шрі-Ланки та сусідніх країн, опера Манауса спорожніла, і в бразильському уряді замислились, як можна вийти з цієї ситуації. Тут і зʼявився Генрі Форд.
Він запропонував Бразилії передати його компаніям в оренду ділянку джунглів площею майже як Закарпаття. Місцева влада отримала б за це орендну плату і податок за видобутий каучук. Форд ― шанс модернізувати та здешевити виробництво каучуку, не покладаючись на сторонніх постачальників. І, звісно, організувати поселення, де люди жили б за його правилами.
Тридцятого вересня 1927 року Форд і влада Бразилії уклали договір оренди. Підприємець отримав дозвіл збудувати місто з населенням до 10 тисяч людей. До ділянки біля берегів притоку Амазонки, річки Тапахос, зі Штатів вирушили перші кораблі з обладнанням.
Вигляд Фордляндії згори. 1933 рік.
Jeso Carneiro / Flickr
Нове місто мало стати одним із найсучасніших у світі
У 1920-ті дим заводських труб викликав у людей радість, а залізничні шляхи вважались таким благом, що тогочасні журналісти писали: «Природа прийняла їх наче рідних». Прямого звʼязку між станом екології та якістю життя тоді ще не помічали, тож плани Форда вирубати на своїй новій ділянці ліс і засадити її гевеєю у суспільстві сприйняли оптимістично. «Треба організовувати плантації на кожній доступній ділянці, допоки всі джунглі не буде індустріалізовано», ― писав у 1928 році американський журнал Time. Тубільці ж мали дізнатися, що таке цивілізована праця, достойний заробіток і «магія білої людини».
Робітники розчищають джунглі на землях Форда.
The Henry Ford / Flickr
З Америки до Бразилії везли все ― від креслень будинків до металевих болтів і гайок, від дверних ручок до акушерського крісла для місцевої лікарні. Інженери Форда вже спланували містечко ― із тоді ще незвичними навіть для США гідрантами, вуличним освітленням, бруківкою, кінотеатром, басейном і полем для гольфу. З однією з найкращих для тодішньої Бразилії лікарнею і нечуваними для цієї країни вбудованими пральними машинками й холодильниками. Кілька років, кілька десятків мільйонів доларів ― і плани стали реальністю. Мощеними вулицями Фордляндії їздили автівки Ford, а в котеджах мешканці племен і португаломовні бразильці, які ще кілька місяців тому могли за звичкою ночувати просто неба, намагалися пристосуватися до нової реальності.
Будівля фордляндської школи. Усередині місцевої лікарні.
The Henry Ford / Flickr
Реальність повністю відповідала вислову Форда: «Людина, яка тяжко працює, повинна мати крісло-гойдалку біля затишного каміна і красиву ділянку перед власним будинком». Американські менеджери спонукали місцевих робітників висаджувати перед своїми будинками квіти, а на невеликому городі ― овочі. В їхньому раціоні був цільнозерновий хліб, нешліфований рис, соєве молоко. Також у містечку була їдальня з дешевою якісною їжею ― Форд вважав, що приготування їжі для цивілізованої людини має бути лише розвагою.
Котеджі будували без камінів — температури не ті. Однак були телефони, радіоли й каналізація. А от алкоголю теоретично не було: у поселенні діяв сухий закон, а менеджери мали право зайти до приватного помешкання й обшукати його щодо наявності спиртного.
Фордляндський басейн. Місцеве поле для гри в гольф.
The Henry Ford / Flickr
Форд подбав і про дозвілля. У вихідні дні за кошти плантації проводили заняття з класичних танців, робітникам читали поезії Вільяма Вордсворта та Генрі Лонгфелло. У місцевому кінотеатрі показували документальні стрічки про експедиції до Африки й Арктики ― щоб надихнути на нові звершення. Проморолики американського Єллоустоунського парку й розкішної автівки Lincoln Zephyr ― щоб прищепити відчуття прекрасного. Кінопокази завершувались нагадуванням, що підстригати газон перед своїм будинком ― необхідна справа.
Фордляндське приміщення для кінопоказів і танців не мало бічних стін.
The Henry Ford / Flickr
Журналісти з Північної Америки й Західної Європи, які потрапляли до Фордляндії, описували поселення як острівець Заходу у джунглях, «зібрання найкращого, що може зараз дати цивілізація». Коли в місті спалахнула пожежа, його швидко відновили — ресурсів не бракувало.
Але вже під кінець 1928 року газета The Washington Post зазначала: «Схоже, звичайний підхід Форда до організації виробництва у випадку з людськими життями не спрацював».
Автівка Ford загрузла у фордляндській багнюці.
The Henry Ford / Flickr
Проєкт Фордляндії провалився за сім років
Ідеальний устрій життя, омріяний Генрі Фордом, насправді підходив тільки самому Форду ― жодна зі спільнот, яка населяла Фордляндію, такого життя не хотіла. Американським менеджерам у джунглях було нудно. Робота виявилась рутинною, перелік стрічок у кінотеатрі скромним, класичні танці як єдина розвага не втішали. Люди пропускали роботу, нехтували своїми обовʼязками. Траплялися й випадки самогубств. Американцям дошкуляли місцеві хвороби — малярія та жовта лихоманка.
Місцевий лікар із дружиною демонструють знайдених на території Фордляндії тварин. Міське кладовище.
The Henry Ford / Flickr
Бразильським робітникам не потрібні були ані танці, ані документалки. Вони не звикли до хліба чи рису: відомо навіть про випадок, коли розлючена юрба вигнала до джунглів кухарів їдальні через те, що вони готували несмачну для місцевих американську їжу. Порядок тоді відновило лише втручання бразильської армії.
А от з алкоголем було навпаки — він був заборонений, але дуже популярний. Купити ром у сусідніх містечках було просто. Наглядачі зі США цього часто не помічали, а менеджери з-поміж бразильців — не заважали.
Американські керівники обʼєкту насправді мало що контролювали. Обіцяної зарплати у пʼять доларів на добу робітники не бачили — частину грошей привласнювали менеджери середньої ланки. А за кілька кілометрів від Фордляндії місцеві побудували власне неофіційне містечко з наливайками, борделями й усім іншим, що Форд так ненавидів.
У черзі за зарплатнею.
The Henry Ford / Flickr
Була й ще одна, суто виробнича проблема. Бразильці ніколи не висаджували плантацій гевеї, а просто «доїли» дикі дерева у джунглях. Ніхто не знав, як правильно використовувати пестициди, на якій відстані саджати дерева одне від одного. Випаливши джунглі, вони перетворили ділянку на болото.
Коли ж зрештою дерева гевеї виросли, то почали хворіти. Їх виснажували тля, грибки, мурахи, гусінь і павуки. У джунглях, серед інших дерев, гевея виживає, а на плантації — ні. У 1934-му виробництво у Фордляндії закрилося. Більшість людей залишили поселення.
Пожежа у джунглях неподалік від Фордляндії — так розчищали чергову ділянку під плантацію.
The Henry Ford / Flickr
У ХХІ сторіччі місто знову оживає
Форд вирішив спробувати ще раз, взявши до уваги помилки Фордляндії.
Нова плантація й містечко з’явилися неподалік від бразильського міста Сантарем, однак на той час синтетичний каучук ставав дедалі доступнішим. У 1945 році Форд різко припинив фінансувати експеримент. Жодної партії каучуку ані з Фордляндії, ані з-під Сантарему його підприємства так і не отримали.
А в самій Фордляндії після 1934 року залишилися близько 90 мешканців, які жили за рахунок присадибного господарства. Збудовані в американському стилі будинки ― нерідко ажурні конструкції зі скла і металу ― повільно розсипались. Поступово територію захоплював ліс, люди їхали геть. До 2000 року лише висока водонапірна вежа нагадувала, що колись тут жили люди.
Так промислові будівлі Фордляндії виглядають зараз.
Carol Laiate / Flickr; App DoChão / Flickr
На межі 2000-х і 2010-х поселення стало джерелом натхнення для митців і журналістів. Аргентинський письменник Едуардо Сіґільгіа написав роман «Фордляндія», ісландський композитор Йоганн Йоганнсон видав однойменний музичний альбом, американський дослідник Грег Грандін ― історичну книжку про долю поселення. Тоді ж про Фордляндію згадали й самі бразильці.
Місцеві зрозуміли: розташування містечка біля берега річки логістично вигідне, дорога досі дозволяє проїхати автомобілем, а будівлі, хоч і старі та напівзруйновані, все ж якісні. Оскільки вони нічиї, люди почали їх самовільно захоплювати та відновлювати.
Рік за роком населення Фордляндії більшає, у 2017-му воно сягнуло трьох тисяч людей. На гугл-картах уже можна побачити чимало нових дахів, чотири крамниці, кафе та ресторани. Доглянутих газонів перед жодним із будинків, утім, не видно.
Сучасний вигляд Фордляндії з боку річки.
Getty Images / «Бабель»
Редакція «Бабеля» не марить утопічними проєктами та кожен ваш донат витрачає з користю!