На Фарерських островах мисливці вбили півтори тисячі дельфінів. Це ж жорстоко! Так, але цій традиції сотні років, і так роблять не тільки фарерці. А деяким народам досі важко вижити без полювання

Жителі Фарерів полюють на китів і дельфінів вже понад тисячу років. Кістки гринд, або чорних дельфінів, знайшли серед господарських залишків ІХ століття нашої ери в поселенні Гота, що на острові Естурой. Видобуток китів регулювався законом з часів Середньовіччя. Найвідоміший з таких документів — «Овеча грамота» 1298 року, що регулює правила розподілу туші між різними власниками. На Фарерах не ростуть овочі та зернові, тому дельфіни та кити протягом століть були головним джерелом прожитку для місцевих.

Навіть зараз, у ХХІ столітті, основа раціону фарерців — це мʼясо. І дельфіни — це 30 відсотків усієї мʼясної промисловості островів. Захисники тварин давно критикують практику вбивства дельфінів і китів на Фарерах як жорстоку і непотрібну. Але місцеві жителі вважають її невіддільною частиною своєї ідентичності та важливою традицією. Протягом століть гриндадрап залишався чи не єдиним способом вижити на суворих островах, а китове мʼясо є важливим інгредієнтом місцевої традиційної кухні.

Донедавна мисливці вчилися швидко перерізати спинний мозок довгим ножем. Але якщо людина недостатньо сильна і спритна, процес забирає дуже багато часу і заподіює тварині невиправданих страждань. У 2000-х винайшли новий інструмент — «спинномозковий спис», після удару якого тварина відразу втрачає свідомість. Утім, далеко не завжди ці гарпуни ефективні навіть в умілих руках — забій диких тварин відбувається в неконтрольованих умовах, де важко домогтися хірургічної точності.

У союзі китобоїв полювання цього року, коли за один день вбили 1 428 білобоких дельфінів, називають помилкою.

«Це було великою помилкою, — сказав в інтервʼю ВВС глава Фарерської асоціації китобоїв. — Коли [мисливці] знайшли зграю, то спочатку вирішили, що в ній всього 200 дельфінів».

За звичаєм, мʼясо китів і дельфінів спочатку ділять між учасниками полювання, а решту віддають місцевим жителям. Але цього разу мʼяса виявилося так багато, що його стали пропонувати жителям інших територій в надії, що не доведеться викидати.

За словами морського біолога Бьярне Міккельсена, стільки дельфінів за один день на Фарерських островах — невеликій самоврядній території Данії в Північній Атлантиці — ще не вбивали. У природоохоронній організації Sea Shepherd кажуть, що інцидент став наймасовішим у світі забоєм китоподібних за всю історію спостережень. Згідно зі статистикою уряду островів, щороку мисливці забивають близько 600 чорних дельфінів, білобоких убивають менше — 35 тварин торік. Отже, нинішнє полювання перевищує річну норму у понад два рази.

Представник островів у парламенті Данії стверджує, що полювання пройшло гуманно, його санкціонувала місцева влада, а китобої не порушили жодних законів.

Зоозахисники із Sea Shepherd з ним не згодні. Вони кажуть, що багато учасників не мали мисливської ліцензії. На Фарерах її видають після навчання користуватись тим самим спеціальним гарпуном.

«Також фотографії демонструють, що деякі дельфіни отримали поранення від гребних гвинтів моторних човнів, тому вмирали повільно і болісно», — кажуть в організації.

Не тільки фарерці зберігають такі традиції полювання. Жителі маленького японського міста Тайдзі полюють на китів понад 400 років. Зображення моторошної різанини дельфінів в оскароносному фільмі 2009 року «Бухта» викликало загальний осуд цієї невеликої та згуртованої спільноти. Людей шокували кадри, де рибалки заганяють тварин на мілководдя і вбивають списами. При цьому вся бухта стає червоною від крові.

«У нас тут немає ніяких виробництв, а доступна земля обмежена. За таких обставин у нас немає іншого виходу, крім як заробляти на життя в морі», — говорив журналістам The Washington Post старший виконавчий директор Асоціації рибальства Тайдзі.

Продають в Тайдзі й живих дельфінів. Афаліна — вид, який найлегше дресувати — коштує від 8 до 10 тисяч доларів, а після навчання — понад 40 тисяч доларів. Живих дельфінів відправляють переважно до Китаю, де процвітає індустрія морських парків. До 2015 року дельфінів із Тайдзі закуповували навіть ВМС США для виявлення морських мін.

У самій Японії мʼясо китів було головним продуктом харчування після Другої світової війни та навіть входило у шкільні обіди. У 60-ті роки минулого століття японці щороку зʼїдали до 200 тисяч тонн китового мʼяса. Останніми роками його споживання знизилося до пʼяти тисяч тонн. Китове мʼясо перетворилося на нішевий продукт — споживачі шукають його у спеціалізованих ресторанах і супермаркетах. Але у 2019 році Японія вийшла з Міжнародної комісії з промислу китів і відновила комерційний вилов. Прихильники такого рішення сподіваються, що китове мʼясо знову набуде колишньої популярності.

Японський китобійний промисел критикують не тільки серед зоозахисників, але й в масовій культурі. Наприклад, в одній із серій мультсеріалу «Південний парк» агресивні японці, озброєні гарпунами, несподівано атакують дельфінарій в американському Денвері та вбивають усіх тварин. Напади японців відбуваються і в інших океанаріумах, а також під час гри в американський футбол, де вони вбивають усіх членів команди «Маямі Долфінс».

Але критику Заходу щодо харчових звичок країни багато японців вважають лицемірною, враховуючи жорстокість будь-якого промислового сільського господарства.

Традиційне полювання на китів, тюленів, моржів і оленів тисячі років годує корінні народи Півночі двома способами: воно дає мʼясо — як людям, так і їздовим собакам, а також хутро, яке можна продати, щоб купити необхідні речі й продукти: бензин, патрони, одяг, запчастини для снігоходів, борошно, сіль, чай або каву.

Чукчі обробляють моржів прямо в морі, а ненці, ханти та комі їдять сиру оленину і пʼють свіжу кров для профілактики цинги. Інших джерел вітаміну С, доступних у тундрі цілий рік, практично немає.

На тюленів ескімоси полюють, коли ті підпливають до отворів в льоду подихати. Тварини кігтями проламують лід, а мисливці ставлять на лунки сигнальні пастки, які повідомляють про те, що тюлень пливе за повітрям, і після спрацьовування пастки бʼють тюленів гарпуном.

У минулому чукчі переслідували моржів на зшитих з тюленячих шкур байдарах, гарпунили і добивали списами. Сьогодні замість списів частіше стріляють з рушниць.

Заборони на полювання зазвичай збільшують популяцію тварин, однак водночас призводять до занепаду й асиміляції корінних народів, як це сталося з нганасанами — нащадками мисливців на дикого північного оленя. З приходом радянської влади багатовіковий кочовий спосіб життя скасували — нганасанів переселили в селища, де ті поступово стали забувати мову і звичаї. Із фактичною забороною полювання за часів СРСР нганасани перестали стежити за маршрутами диких стад, що призвело до зникнення оленярства на Таймирі.

Міжнародна екологічна організація «Грінпіс» у 2014 році вибачилася перед інуїтами Північної Америки та Гренландії за свою роль у забороні полювання на тюленів в Європі. Хоч для корінних народів і зробили виняток — вони й далі мали право ловити тюленів, інуїти вже не могли продати здобич через зниження суспільного схвалення. У період з 1983 до 1985 року, коли заборона набула чинності, середній річний дохід інуїтських мисливців на тюленів у затоці Резольют впав з 54 тисяч канадських доларів до тисячі. За оцінками уряду, 18 із 20 сіл інуїтів втратили майже 60 відсотків доходу своїх громад. І життя в цих місцях відтоді не стало кращим: тут найвищий рівень безробіття в Канаді та найвищий рівень самогубств у світі.

Проблема обмежувальних заходів, спрямованих проти комерційного полювання, полягає в тому, що корінні народи не просто харчуються мʼясом тюленів, китів і оленів, але й продають жир, шкури та одяг з них. При цьому інших джерел доходу вони не мають.

А для того, щоб підтримати «Бабель», ні на кого не потрібно полювати. Достатньо просто допомогти донатом.