88 років тому Сталіну доповіли про «шпигунську змову» геїв, і він оголосив їх поза законом. Згадуємо, як в СРСР гомосексуалів «лікували» у психлікарнях, а за «мужолозтво» судили дисидентів і чекістів

У Російській імперії кримінальне покарання за гомосексуальні взаємини зʼявилося в 1835 році. Новий російський кримінальний закон слідував пруссько-австрійській каральній практиці, на противагу ліберальному французькому законодавству, яке декриміналізувало одностатеві стосунки. За цим законом винні позбавлялися всіх прав, підлягали покаранню батогами і засланню на поселення або каторгу в Сибір. Згодом до статті додали «обовʼязкове церковне покаяння».

Однак на практиці статтю застосовували не дуже часто — з 1874 до 1904 року за нею засудили 440 людей. У Російській імперії не було гучних кримінальних процесів на кшталт суду над Оскаром Вайльдом у Великій Британії. На початку 1900-х років у Росії активно обговорювали скасування кримінальної статті про мужолозтво у звʼязку з підготовкою нового Кримінального уложення. Ініціював скасування юрист і політик Володимир Набоков. Але обговорення ні до чого не призвели — статтю не скасували.

У 1917 році більшовики, захопивши владу, скасували всі царські закони, зокрема й статтю про гомосексуальні стосунки. У 1922 році цю статтю вирішили не включати до першого радянського Кримінального кодексу під приводом рівності прав. Деякі радянські міністри називали скасування цієї статті «частиною сексуальної революції і вірним кроком на шляху емансипації, на який потрібно рівнятися пролетаріям інших країн». І багато представників ЛГБТ-спільноти сприйняли це з ентузіазмом. Вони сподівалися, що нова влада ставитиметься до них як до законних учасників соціалістичного проєкту, оскільки, як писав у середині 1920-х один з представників спільноти, «більшість з нас боролися за цей уряд з перших митей його існування».

Згідно низці джерел, у тодішньому радянському керівництві справді було чимало геїв і бісексуалів. Особливо це стосувалося Наркомату закордонних справ. Стверджувалося, що його глава Георгій Чичерін був фактично відкритим геєм і за часів його керівництва, з 1918 до 1930 року, на дипломатичну роботу вступали його довірені особи, деякі з яких теж були гомосексуалами.

За відомостями істориків, на початку 1930-х років усередині радянської спецслужби ОДПУ було чимало гомосексуалів. На початку 1930-х років радянська розвідка завербувала у Великій Британії низку агентів. Деякі з них були геями, і ліберальне ставлення до гомосексуалів у СРСР полегшило їхнє вербування.

У 1920-х Петроград став негласною столицею ЛГБТ-культури. Ще з царських часів у місті збереглися тематичні заклади гомосексуальної субкультури — лазні, готелі, ресторани. І саме геї проявляли себе активніше і креативніше. Вони влаштовували художні та літературні салони, проводили вечірки, писали листи та щоденники, робили фото на памʼять.

При цьому навіть за нової влади геї продовжували ділитися на стани: «аристократи» і «прості» — фактично на дві спільноти, представники яких майже не спілкувалися між собою. До першої належали представники творчої інтелігенції, дворяни, чиновники, офіцери царської армії та флоту. Другу складали солдати, матроси, конторники — усі ті, для кого вхід у світські салони був закритий і до 1917 року.

Лесбійська спільнота, навпаки, була дуже закритою. Вони рідко афішували своє особисте життя, тому повʼязані з ними документи і фото — справжні раритети.

Представники стану «простих» однієї з петроградських гей-спільнот. Фото середини 1920-х років.

Wikimedia

Лесбійська пара в Петрограді, фото 1916—1917 років.

Wikimedia

У 1920-х у гей-спільноті Петрограда в моду увійшли чоловічі костюмовані весілля. Найбільш відомим стало постановочне весілля, яке в січні 1921 року організував молодий партієць, матрос Балтійського флоту Афанасій Шаур. Насправді він хотів вислужитися і просунутися партійними сходами. А для цього в той час найкращим засобом було викрити «контрреволюційну змову». Шаур закрутив цілу інтригу, придумавши, нібито запрошені — це колишні військові, які насправді контрреволюціонери й хочуть «розбещити молоду Червону армію зсередини, впливаючи на її моральні підвалини, залучаючи молодь до розпусти». Зрештою усіх заарештували за його доносом, але швидко відпустили, а справу закрили.

Попри гучні заяви про рівноправʼя, ставлення радянської влади до представників ЛГБТ не було толерантним. Чекісти встановлювали за гей-салонами приховане спостереження, деяких за лекалами Шаура притягували за статтями про контрреволюційну змову. Із приходом до влади Сталіна все стало ще гірше. У 1930-ті роки з його подачі більшість ліберальних експериментів згорнули, наприклад, ускладнили процес розлучень, заборонили аборти та всерйоз заговорили про те, щоб повернути роздільне навчання хлопчиків і дівчаток.

На початку 1930-х партійна верхівка оголосила боротьбу з «класово чужими елементами», «залишками буржуазії», серед яких опинилися й представники різних субкультур. З подачі ідеологів гомосексуальність потрапила до категорії «злочинний соціальний порок» і стала сприйматися як політична загроза. Усе це посилило атмосферу загальної підозрілості, шпигуноманії та пошуку цапів-відбувайлів.

Пʼятнадцятого вересня 1933 року заступник голови ОДПУ Генріх Ягода доповів Йосипу Сталіну про розкриття змови «спільноти гомосексуалістів» в Москві та Ленінграді. Як зазначав Ягода в пояснювальній записці, «змовники займалися створенням мережі салонів, осередків, притонів, груп та інших організованих формувань з подальшим перетворенням цих обʼєднань на прямі шпигунські осередки».

Згодом для широкого загалу зʼявився анонімний лист «старого більшовика», в якому розповідалося «про перший випадок успішної війни ОДПУ за статеве здоровʼя радянського народу і водночас із контрреволюцією». У цьому листі, якщо коротко, йшлося про наступне: помічник німецького військового аташе зумів проникнути в кола гомосексуалів у Москві та Ленінграді й під прикриттям їхньої «організації» створив широку мережу для пропаганди націонал-соціалістичних, тобто нацистських або фашистських ідей. Філії цієї «організації» зʼявилися в Харкові, який на той час був столицею радянської України, у Києві та в інших містах у різних республіках.

У травні 1934 року Максим Горький на перших шпальтах головних партійних газет «Правда» і «Известия» писав, що «у країні, де мужньо й успішно господарює пролетаріат, гомосексуалізм, що розбещує молодь, визнаний соціально злочинним і таким, що підлягає покаранню... Уже склалася саркастична приказка: “Знищіть гомосексуалістів — фашизм зникне”».

Сталін доручив «показово покарати покидьків, а до законодавства внести відповідну керівну постанову». На першому етапі заарештували близько 130 людей, які під тортурами, звісно ж, дали потрібні зізнання. Із законодавством теж затягувати не стали — 17 грудня 1933 року Президіум Центрального виконавчого комітету СРСР ухвалив поширити кримінальну відповідальність на мужолозтво. Статтю додали до Карного кодексу РРФСР 1 квітня 1934 року в розділ «статеві злочини» під номером 154-а. За «добровільний» статевий акт між двома чоловіками засуджували на термін від трьох до пʼяти років таборів, а за мужолозтво із застосуванням насильства — від пʼяти до восьми. Покарання за одностатеві стосунки між жінками в ньому не прописувалися. Хоча лесбійська любов не вважалася чимось злочинним, однак ця тема, звісно, була табуйована.

Подібна стаття зʼявилася і в інших союзних республіках. Першою поправки до КК внесла Українська РСР. А в деяких республіках статтю трохи змінили через «національні особливості». Наприклад, в Азербайджані кримінально переслідувався анальний секс, зокрема між чоловіком і жінкою. А в Таджицькій та Узбецькій РСР термін «мужолозтво» замінили на «бачебазство» і помістили до розділу про «пережитки старого побуту». Бача-базі — вид сексуального рабства і проституції підлітків у деяких країнах Середньої Азії, коли хлопчики в жіночому одязі виконують еротичні танці перед дорослими чоловіками, які можуть їх «купити» для сексуальних утіх.

Першим широко відомим репресованим гомосексуалом в СРСР став поет Микола Клюєв. Його здав редактор літературного журналу «Новий світ», куди Клюєв прислав свою любовну лірику, яка «була написана від чоловічої особи до чоловічої особи». Клюєва заарештували в 1934 році та відправили на заслання, а в 1937 році розстріляли як контрреволюціонера. У 1934 році, після гучної «справи Флоринського», під репресії потрапили дипломати, призначені в Наркомат закордонних справ за часів Георгія Чичеріна. Головного фігуранта — завідувача протокольного відділу відомства Дмитра Флоринського — спочатку засудили до пʼяти років «за мужолозтво», а в 1937 році розстріляли за шпигунство.

Гомофобна політика далася взнаки її ініціаторам і виконавцям. Ще в 1935 році Генріх Ягода став першим радянським Генеральним комісаром держбезпеки. Але вже у вересні 1936 року його зняли з посади наркома внутрішніх справ, а в 1937-му заарештували за звинуваченням у підготовці замаху на Сталіна та державного перевороту. Під час обшуку в нього знайшли «порнографічні матеріали і гумовий фалоімітатор», що послужило додатковим мотивом для звинувачень. Після катувань він у всьому зізнався, і в березні 1938 його розстріляли.

Наступним потрапив під роздачу наступник Ягоди на посаді глави НКВС і організатор великого терору 1937—1938 років Микола Єжов. Завдяки його робочому принципу «краще постраждають десять невинних, ніж вислизне один шпигун» під репресії потрапили сотні тисяч людей, зокрема й в підконтрольних йому органах держбезпеки. Наприкінці 1938 року Єжова за активної участі його заступника на посаді глави НКВС Лаврентія Берії зняли з посади, на початку 1939-го заарештували, а через рік розстріляли. Крім підготовки держперевороту, Єжова звинуватили й за статтею про мужолозтво. В обвинувальному висновку йшлося, що Єжов «здійснював акти мужолозтва, діючи в антирадянських і корисливих цілях».

Після смерті Сталіна в 1953 році антигомосексуальна політика держави не змінилася. За часів хрущовської відлиги провели реформу законодавства. У новому Кримінальному кодексі РРФСР 1960 року стаття «про мужолозтво» отримала номер 121. Покарання за добровільні гомосексуальні взаємини залишилося, скасували тільки нижню межу покарання, що дозволяло судам виносити мʼякші вироки. Але разом з тим у 1960—1970 роках кількість вироків за цією статтею зросла приблизно на 40 відсотків.

За часів брежнєвського застою поширеною стала практика примусового медикаментозного і психіатричного «лікування» лесбійок і геїв. Зʼявилося навіть кілька «авторських практик» терапії. Наприклад, жінок змушували приймати седативний засіб аміназин, який пригнічував лібідо, а потім застосовували гіпноз. Чоловікам давали апоморфин, який викликає блювоту, а потім показували фотографії їхніх партнерів.

Найчастіше представників ЛГБТ-спільноти піддавали каральній психіатрії, що практикувалася для всіх інакомислячих. Протягом двох-трьох місяців їм давали психотропні препарати, після виходу з лікарень ставили на облік як душевнохворих, згодом примушували проходити обстеження. Такі «діагнози» не дозволяли їм обіймати певні посади та навіть отримувати водійські права. Практикувалися й інші способи тиску на зразок «товариських судів» — по суті публічного осуду і приниження з боку колег по роботі.

Статтю «про мужолозтво» продовжували застосовувати проти політично неугодних. Вирок за цією статтею часто означав прямий шлях до найнижчої касти в ієрархії тюремної субкультури, з якої вже неможливо було вийти. Такі люди зазнавали систематичного приниження і насильства, серед них був високий відсоток самогубств.

Популярного у 1930—1950-х радянського естрадного співака Вадима Козіна двічі судили «за мужолозтво», перший раз після сварки з главою радянських спецслужб Лаврентієм Берією. Під статтю потрапили піаніст Наум Штаркман, поет-дисидент Геннадій Трифонов, археолог Лев Клейн, театральний режисер Зіновій Корогодський.

Учасника дисидентського руху, українського і вірменського кінорежисера Сергія Параджанова теж двічі судили за статтею «про мужолозтво». Після другого арешту в 1973 році Параджанову, крім «розбещення чоловіків» і «організації кубла розпусти», висунули звинувачення «за спекуляцію» і «за український націоналізм» — він отримав пʼять років колонії суворого режиму. Арешт режисера вилився у міжнародний скандал. Кампанію зі звільнення Параджанова підтримали правозахисники Amnesty International, режисери Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Луїс Бунюель, Бернардо Бертолуччі, актори Роберт де Ніро і Берт Ланкастер, письменник Джон Апдайк та багато інших. Параджанова випустили за рік до закінчення терміну — у грудні 1977 року. Йому було заборонено жити в Москві, Києві, Ленінграді, Єревані, і він залишався під наглядом правоохоронних органів.

Крім судового переслідування, міліція і КДБ складали списки відомих і підозрюваних гомосексуалів, їх часто шантажували і змушували доносити на інших геїв. Іноді правоохоронці негласно підтримували так званий ремонт — хуліганські напади на представників ЛГБТ-спільноти. Знайомитися один з одним геям доводилося таємно — на набережних, пляжах, у парках і навіть у громадських туалетах та на задніх площадках тролейбусів чи автобусів. За відсутності гей-клубів збиралися у квартирах. На випадок облави щоразу вигадували нову легенду — день народження, успішно складений іспит, державне свято тощо.

Одного разу «політична неграмотність» зіграла злий жарт із партійним чиновником. У 1978 році секретар ЦК КПРС Іван Капітонов після відрядження до Західного Берліну запросив до Москви гей-активістів, переплутавши їх з комуністами. Тільки після приїзду німців зʼясувалося, що назва їхньої організації HAW означає Homosexuelle Aktion Westberlin — «Гомосексуальний рух Західного Берліну». І приїхавши, вони насамперед попросили відвести їх до радянського гей-клубу, щоб відчути всю повноту обіцяного соціалістичного рівноправʼя. Зрештою від партійної верхівки приховали, кого саме запросив товариш Капітонов. Гостям пояснили, що ніяких гей-клубів в СРСР немає, а людина не може оголосити себе геєм, не потрапивши під кримінальну статтю. Їм показали московські памʼятки, почитали лекції про радянські молодіжні організації та освоєння цілини й відправили додому.

Кримінальна стаття «за мужолозтво» зберігалася в КК до самого розпаду СРСР. З 1970-х деякі юристи і лікарі стали виступати за декриміналізацію. Вони говорили, що «порушення правил соціалістичної моральності не може служити підставою для кримінальної відповідальності». Нагадували про те, що з усіх країн соцтабору, крім СРСР, подібна кримінальна стаття була тільки в Румунії. Але дискусії ні до чого не призвели.

Арешти за статтею «мужолозтво» відбувались в усіх республіках. Точна кількість засуджених за нею невідома. Історики припускають, що за майже 60 років існування статті за нею засудили близько 60 тисяч людей. Пік обвинувальних вироків припадає на 1970—1980-ті роки. Після розвалу СРСР Україна першою з колишніх республік скасувала цю статтю — у грудні 1991 року. У Російській Федерації в першому півріччі 1992 року за нею засудили 227 людей. Декриміналізували добровільні одностатеві стосунки в РФ тільки в 1993 році. При цьому, попри скасування статті, засуджених за нею раніше не звільнили.

«Бабель» проти будь-яких видів дискримінації. Підтримайте нас донатом, щоб ми й надалі могли відстоювати рівність прав і можливостей.