Це мав бути просто дрібний підробіток. «Халтура» на вечір: кілька годин поспівати в барі й забрати свої кілька сотень доларів. На основній роботі Людмили Уракової в парку розваг у китайському місті Гуанчжоу платили непогано ― але ж копійка зайвою не буває, особливо якщо врахувати, що скоро вже рейс в Україну. Гурт Людмили швидко провів саундчек і почав шоу-програму.
Раптом посеред виступу ― поліція. «Є дозвіл на концерт? Звідки родом? Нелегально співаєте?» На Людмилу й інших музикантів надягли наручники, повезли до поліцейського відділку, сфотографували біля стінки — як у фільмах фотографують особливо небезпечних злочинців.
— Кожного з нас оштрафували на 10 тисяч юанів, тоді ми стільки заробляли на місяць, ― розповідає Людмила «Бабелю». ― І ще довелося відсидіти 28 діб у китайській тюрмі.
Людмилу Уракову в рідному Запоріжжі знають як солістку місцевої філармонії. Карʼєра її влаштовувала, хоч для нормальних заробітків доводилося також вести корпоративи та співати у джаз-банді. Поїздка до Гуанчжоу у 2015-му була просто авантюрою, і отримати ще й тюремний досвід було для Уракової занадто.
— Їдучи звідти, я спалила всі мости. Казала: «Більше до Китаю ні ногою!» ― згадує вона. — Поновилась у філармонії… А через три місяці почала шукати способи повернутись.
Таких українців-заробітчан, як Людмила, в Китаї тоді були тисячі. Далеко не всі співали на такому ж рівні, дехто взагалі не мав поставленого голосу. Це нікого не стримувало: головну рису, яка приваблювала власників місцевих клубів, барів, ресторанів та парків розваг, українці й так мали. При чому з народження.
Людмила Уракова виступає в парку розваг у Гуанчжоу. Фото з її особистого архіву.
Що таке чабудо?
— Чому китайцям так подобається європейська зовнішність? Мабуть, частково через стандарти краси: тут здавна ходили під парасольками, намагаючись зберегти свою шкіру якомога білішою. А в нас вона й так біла, ― розповідає київський барабанщик Микола Куранда. Він заробляв у Китаї грою в кавер-банді три місяці. ― Можливо, справа також у зрості, який у нас зазвичай вищий, ніж у китайців. І ще, певно, вплинули старі голлівудські фільми, де позитивний герой ― біла людина.
— Коли ми з дружиною вчили китайську в місцевому університеті, назви кольорів нам пояснювали на прикладі шкіри студентів. Викладачка казала: «Білий колір ― це як у Михайла та Ярослави. Чорний ― як он у тієї дівчини за третьою партою. Жовтий — це як у мене». Спокійно, без жодного негативу чи позитиву говорила, ― розповідає «Бабелю» Михайло Гайдейчук, який зараз грає на гітарі в китайському місті Лючжоу
— Все так, ― додає дружина Гайдейчука Ярослава Танько. ― Тільки, перерахувавши всі кольори, викладачка додала: «Але найбільше ми в Китаї любимо білий».
Що це означає для українців? Що тут вони ― «люди із Заходу», точно такі ж, як американці чи німці. Й щойно країна розбагатіла достатньо, щоб «дозволяти» собі іноземців, китайські заклади почали платити вже просто за те, щоб такі люди до них заходили ― адже це істотно підіймає престиж місця. Цим підробляла українка Анна Бровченко, яка у 2017-му працювала в Китаї моделлю.
— Хоч без макіяжу, хоч просто у джинсах заходиш до бару чи клубу на три-чотири години — і байдуже, що ти там робиш, хоч у телефоні «сиди». Потім просто підходиш до менеджера й береш свої гроші. 250 юанів, якщо ти дівчина, 200 — якщо хлопець, — розповідає вона.
У середині 2010-х люди із західною зовнішністю могли без проблем влаштуватись викладачами англійської — навіть якщо знали цю мову дуже приблизно. Серед місцевих українців ходить байка про «викладача», який хотів зарплату в 14 тисяч юанів на місяць, але під час розмови із клієнтом згадав лише, як англійською буде «дванадцять». Довелось отримувати еквівалент 48 тисяч гривень замість 56.
Є байка і про музикантів. Був, кажуть, гурт, у якому шнур від електрогітари вмикали не в підсилювач, а в іншу електрогітару. Звуку жодного — але фонограмі байдуже, а місцевим зайшло.
— Є таке слово в китайців — «чабудо». Це значить «і так гаразд буде», «майже як домовлялись», «десь приблизно», — всміхається Гайдейчук. — Наприклад, пішла дружина недавно фарбувати волосся. Хотіла русявий колір, навіть фарбу потрібну їм принесла. А пофарбували її в чорний, такий прямо китайський чорний. Ярослава мало не плаче: «Ну як так?» Вони їй: «Ну але ж чабудо?» Так і з артистами. Нас інколи просили вивчити нову пісню за кілька днів. І коли я казав, що на таке треба тиждень, відповідали: «так нам не треба прямо дуже добре, хай буде приблизно!»
Михайло Гайдейчук (ліворуч) та Ярослава Танько (на передньому плані) під час виступу в китайському місті Наньнін. Життя в Києві їх цілком влаштовувало: Михайло працював банкетним менеджером у готелі Hyatt, Ярослава співала в кавер-гурті Donʼt Touch Band, заробіток пари був вищим середнього. За словами Михайла, провівши Революцію Гідності на Майдані Незалежності, він розчарувався обранням президентом Петра Порошенка. І вирішив пожити якийсь час в іншій країні. Так зʼявилась ідея поїхати до Китаю. Фото з особистого архіву Гайдейчука.
Холод, перець, карантин
Що ж привабило на цьому невибагливому ринку академічну співачку Людмилу Уракову?
— Знаєте, як в Україні: бачиш іноземця й думаєш ― «о, фірмач пішов!» А в Китаї ми всі фірмачі, ― сміється вона. ― І коли кажеш, що ти з України, вони захоплено вигукують: «Там же всі красуні, всі красунчики!» Одразу твій номер телефону хочуть. Це підкуповує. Ну а ще… В Запоріжжі мене вже трохи призабули, усе видалося млявим, рутинним. Це вже був не той кайф. А робота в Китаї — як наркотик: щоденна зайнятість і нормальний заробіток.
Невдовзі Людмила знайшла новий контракт і вирушила на роботу в китайське місто Яньчен. Іще не знаючи, що там, на півночі Китаю, все трохи складніше. Яньчен ― приморський курорт. А північ Китаю означає серйозні холоди.
— Місцеві звикли, вони просто в куфайках сплять. А ми хоч як не заклеювали вікна, хоч як не вмикали кондиціонер на обігрів ― не допомагало. Все одно постійно холодно було, ― ділиться Людмила.
Бар, у якому довелось виступати цього разу, був невеликим ― таким, де памʼятають імена більшості гостей. І де заведено, щоб артисти з ними випивали.
— Це не було примусовим, але китайці люблять, коли ти на знак респекту приділяєш їм увагу, — каже жінка.
Людмила Уракова під час одного з виступів. Фото з її особистого архіву.
Іще одним ускладненням було те, що в барі чекали виконання не лише західних, а й китайських пісень. Уракова ж тоді китайською могла сказати лише «добрий день», «скільки коштує?» та «я не розумію».
— Але як колись ми, не знаючи англійської, вчили з «Титаніка» оце «Еврі найт ін май дрімз ай сі ю» ― так і тут. Усе на слух, ― всміхається співачка.
Втім, коли випала нагода переїхати в місто Чунцин — більше за розміром і в центральній частині Китаю, Людмила з рішенням не зволікала. Хоча й знала, що це — один із найбільш «гострих» кулінарних регіонів країни.
З часом Людмила впоралася з цією проблемою. Знайшла кілька кафе зі словʼянською кухнею, звикла їздити в гіпермаркет на інший кінець міста за сиром і замовляти в онлайн-маркетплейсі TaoBao буряк. Аж ось довелося зіткнутись з іншим викликом. Точніше, аж із трьома.
Коли в Китаї почалася епідемія коронавірусу, у країні зачинили всі заклади. Так Людмилі довелось кілька місяців пожити без роботи і, відповідно, без зарплати.
— Працедавці по-різному виходили з ситуації. Хтось просто закривався. Десь платили людям по 50—100 юанів на день — суто на їжу. Десь залишали половину обумовленої в контракті суми. Але ніхто не знав, коли й чим завершиться цей період. Тому багато українців поїхали додому, — розповідає Уракова.
Коли ж захворюваність у Китаї пішла на спад, а в решті світу, навпаки, зростала в геометричній прогресії, місцеві почали вбачати в іноземцях загрозу: мовляв, вони розносять віруси. Це було психологічно тяжко, якось Людмилу навіть не впустили в підʼїзд її будинку — ті ж консьєржі, які щодня її бачили.
Минуло й це. От тільки ті українці, які виїхали з Китаю, розраховуючи скоро повернутися, зробити цього досі не змогли. Із санітарних міркувань офіційний Пекін тривалий час не пускав у країну взагалі нікого, потім — лише іноземців, які мають у Китаї сімʼю. До працівників розважальної сфери, припускає Уракова, черга цього року може й не дійти.
Сама вона залишилася в Китаї й уже два роки не бачила своїх українських рідних. А гурт, із яким Людмила виступала до пандемії, втратив половину учасників. Довелося збирати новий — із таких же уламків інших колективів.
Зрештою, все більш-менш повернулось до норми — і навіть конкуренція знизилась. От тільки гонорари не зросли й навряд чи вже зростуть. Золота епоха західних облич у Китаї добігає кінця. Початок кінця навіть має точну дату — 1 жовтня 2019 року.
Як (можна було) стати співаком у Китаї
Зареєструйтесь у WeChat. Цей китайський додаток об'єднує функціонал чату, соцмережі, платіжної системи, медичної картки й ще багато чого, а головне — там є групи, де артисти «із Заходу» спілкуються з китайськими агентами. Також у WeChat є автоматичний перекладач, який дозволяє порозумітися з китайцями без знання мови. Зараз для реєстрації в системі потрібно чимало документів — подібно до українського додатку «Дія».
Зберіть гурт. Здебільшого співаки чи танцюристи їздять до Китаю групами з 3-5 людей. Приєднатись до колективу можна у тому ж WeChat.
Створіть бренд проєкту. Так легше отримати кращий контракт, навіть якщо образ вигадано «на колінці». Наприклад, Дана Волошина, у 2015-му ще студентка Київського національного університету культури та мистецтв, вирішила поїхати до Китаю з двома подружками. Назву гурту склали з перших літер своїх імен: DiViNe Girls, «Божественні дівчата». Все вийшло, гурт їздив на заробітки до Китаю вже кілька разів.
Зважте, що агенти можуть надурити. «Контракт слабкого не захистить, а сильного не зупинить», — каже Михайло Гайдейчук. Новачкам не щастить частіше: затримки зарплат чи погані житлові умови — звична історія. Тож, як мінімум, уважно читайте договори з китайською стороною.
Будьте готові до гострої їжі. «Для нас першою вивченою китайською фразою стала «бу ла», «негостра страва», ― згадує Гайдейчук. ― Не завжди це допомагало: часом у страві п’ять видів перцю, а нам кладуть три й кажуть, що то вже негостре. Шлунок пече, ми буквально їли й плакали. Але за кілька місяців звикли — навіть гастрит, який мучив мене в Україні, минув». Є варіанти харчуватись у «західних» мережах фастфуду чи шукати звичні продукти, але перше — дорого, а друге — довго.
Китайці звикли до західних облич
Першого жовтня китайці святкують річницю створення держави — Китайської Народної Республіки. У 2019-му їй виповнилось 70 років — і ювілейна церемонія вийшла особливо гучною. З великим парадом військової техніки та знаковими промовами.
― В цих промовах ішлося, що настав час китайцям бути гордими за свою економіку, за свою армію. І якщо раніше вони прагнули стати найкращими, то зараз впевнені, що вони вже найкращі. Прапорів китайських тепер море всюди — ніколи раніше цього не було, — каже Михайло Гайдейчук.
У китайців росте відчуття власної національної гордості. Відповідно, йде на спад зачарування іноземцями: у великих містах до західних облич уже звикли. Попит росте хіба що на вчителів англійської: якщо кілька років тому середня зарплатня викладачів, для яких англійська не рідна мова, становила $2 тисячі на місяць, то через дефіцит кадрів тепер вона може сягати $4 тисяч. Плюс додатково оплачують житло й харчування.
— А щодо артистів… Минули часи, коли можна було вийти на сцену непідготовленим, у джинсах і якійсь м’ятій футболці. Китайці вже не наївні. Тепер ти або дійсно пропонуєш якісь свої таланти, або надовго не затримуєшся. Є ще аматори, які тут через якісь старі свої зв’язки. Але, зрештою, все перетвориться на звичайний жорсткий ринок без суперзаробітків, — підсумовує Михайло.
Що робити? Є три способи. Перший — залишати Китай. Другий — як зі сміхом каже Гайдейчук, «їхати по селах». Тобто по тих невеликих за китайськими мірками мільйонниках, де європейці — досі екзотика.
— Якось у нас був контракт на виступи в барі у такому «селі», і власник закладу возив нас по вулицях у своїй машині, просто щоб похизуватись. Невдовзі він продав бар: схоже, ми допомогли підняти ціну, — пригадує Гайдейчук.
Третій шлях вдається одиницям, і це — стати відомим на національному рівні. Так, як це вийшло в Андрія Шамрая. Колись хлопець брав участь в українських пісенних конкурсах, а зараз уже п’ятий рік навчається в Інституті мистецтв Гуансі. Нещодавно Шамрай взяв участь у китайському пісенному телешоу CHUANG. Там заспівав українську пісню «Двічі в одну річку не ввійдеш».
CHUANG стало в Китаї найпопулярнішим музичним телешоу сезону. І хоч до фіналу Андрій не дійшов, для нього тепер відчинені багато дверей. За словами співрозмовників «Бабеля», гонорар за один виступ учасника подібного шоу може сягати $100 тисяч. У Китаї величезна заможна аудиторія.
Михайло з Ярославою планують через якийсь час залишити Китай. Вони легкі на підйом: колись кілька років жили у Канаді, хочуть нових вражень. А от Людмила Уракова планує залишитись. Зараз вона відкладає частину з кожної зарплатні на депозит, необхідний для отримання в Китаї посвідки на проживання. Цей документ, який місцеві називають «зеленою картою», дозволить їй не продовжувати постійно візу й не переживати через підробітки. Ризик поліцейських облав відійде в минуле. От тільки навряд чи Людмила зароблятиме як артистка.
— Мені вже майже 40 років, співати ще недовго так буду. Тому вже вивчаю дизайн, роблю 3D-візуалізації. Сподіваюсь невдовзі заробляти цим, — каже вона.
Причина такої любові до Китаю проста: Людмила вже заміжня за місцевим. Чоловік познайомився з нею в барі, де Уракова виступала. Він соромʼязливо підійшов до сцени й сказав: «Ви так схожі на Селін Діон. Можете заспівати якусь її пісню?» За кілька місяців вони побралися.
Людмила Уракова з чоловіком. Фото з її особистого архіву.
Еврі найт ін ітс дрімз колектив «Бабеля» планує ще більше цікавих історій — і ваші донати допоможуть їх розказати!