Томмі Едісон народився в місті Бриджпорт неподалік Нью-Йорка й від народження нічого не бачив: його оптичні нерви виявились редукованими. Утім, мати хлопчика від початку ставилася до нього так само, як і до його зрячих старших сестер. Едісон пішов не до спеціальної школи, а в загальний клас. «Томмі розуміє все так само добре, як і інші діти — просто так випало, що він незрячий», ― казала тоді вона.
Едісон із дитинства захоплювався радіо й попросив керівництво місцевої радіостанції взяти його на роботу. Ті погодились, і спершу він був діджеєм, згодом начитував прогнози погоди, а з 1994 по 2013 рік розповідав слухачам про ситуацію на дорогах. Інформацію він збирав, слухаючи розмови дорожніх поліцейських та дзвінки слухачів.
Едісон живе цілком самостійно: готує собі їжу, вдягається, п’є пиво в барах і слухає фільми в кінотеатрах, після чого з гумором розповідає про враження друзям. Один із них, оператор Бен Черчилль, у 2011 році запропонував Томмі вести відеоблог про кіно і про те, як його сприймають незрячі. Той погодився. Перший випуск через хвилювання записували цілу ніч. Вже скоро блог Едісона помітили соцмережі та журналісти, він часто фігурував у місцевих та національних новинах.
«Я сприймаю фільми інакше, ніж ті, хто бачить. Мене не відволікають чарівні пейзажі чи привабливі люди. Я звертаю увагу на сценарій та акторську гру, ― каже він. ― Те, що я незрячий, не має позбавляти мене задоволення від фільму. Історія має бути хорошою, репліки інформативними. Десятки років так і було: фільми розповідали історію. Лише зараз зʼявилося чимало цифрових образів і доводиться частіше підключати уяву, щоб здогадатися, про що йдеться».
У коментарях до відео Едісона часто запитували про його життя: наприклад, як він уявляє кольори, як святкував у дитинстві свята, як орієнтується в часі. Він спершу робив спецвипуски шоу, де відповідав на запитання, а потім започаткував окремий канал «Досвід Томмі Едісона» на YouTube, який, зрештою, виявився в рази популярнішим за канал про кіно. Станом на 4 червня там 699 тисяч підписників, а ще проєкт присутній в Instagram, TikТok, Twitter. На цих відео Едісон розповідає, зокрема, ось про що:
- В дитинстві він святкував Різдво та Гелловін: мати робила для нього спеціальні костюми, де основне було не в кольорах, а в рельєфі чи тому, як вони шелестіли.
- Жінки привабливі для незрячих чоловіків завдяки запахам, ніжності шкіри, тендітним рисам обличчя. «Чоловіки, зазвичай ― це лише тіло й одяг. У жінок це й аксесуари, й губна помада ― вони в цьому плані набагато виразніші», — каже він.
- Він нічого не бачить у снах, натомість активні чотири інші чуття. У снах Едісон може чути звуки, відчувати запахи, дотики, смаки ― і це дуже виразні сни.
- Існують спеціальні кубики Рубіка для незрячих ― із рельєфними позначками замість кольорів. А ще — годинники з рельєфним циферблатом та безліч інших предметів.
- Едісон дуже погано малює й причина не лише в тому, що він не бачить. «Річ у тім, що світ існує для мене лише в тривимірному режимі, ― пояснює він. ― Усе, чого я торкаюсь ― обʼємне. Перенести це на плаский аркуш паперу ― це для мене позбавлене сенсу».
- Одна з переваг того, що Едісон незрячий, на його думку, в тому, що він ніколи не побачить, як його знайомі старіють.
Кілька років тому Едісон з оператором переїхали до Лос-Анджелесу. Там вони розвивають інший етап його карʼєри ― як лектора й захисника прав незрячих. Зокрема, права на роботу й активну залученість у життя суспільства.
«Якщо є пристрасть, ніщо не завадить тобі робити те, що ти хочеш, ― каже з цього приводу він. ― Я знаю незрячих юристів, учителів, психологів, музикантів, письменників, веб-девелоперів. Маю сліпого друга, який працює у продажах. Бухгалтери, секретарі… Власне, я знаю мало незрячих, які живуть на допомогу від держави. Всі працюють, інакше це надто нудне життя. Працювати ― класно. Мало що є приємніше, ніж бути зайнятим і давати щось іншим».
П’ять кіновідгуків Томмі Едісона
«Міцний горішок», 1988
«Персонаж Брюса Вілліса чудовий через те, що все робить щиро. Він дійсно любить свою дружину, відчайдушно бʼється з ворогами, він щирий навіть тоді, коли говорить по рації з колегою... Головний негативний герой Алан Рікман ― теж зовсім не двовимірний персонаж: він грає роль не «поганого хлопця», а того, хто просто має виконати задачу, зробити свою роботу».
«Початок», 2010
«Були в цьому фільмі епізоди, коли я по 20 хвилин не міг здогадатися, що відбувається. Але, думаю, зрячі глядачі також не могли. На щастя, все стає зрозумілим під кінець... Є довгі епізоди, коли просто відбуваються всякі криваві штуки. Я це чую як суміш пострілів, криків, звуків перегонів на автівках. На щастя, після кожної такої сцени завдяки реплікам стає зрозуміло, до чого це все було».
«Бійцівський клуб», 1999
«Добре грає головна героїня Хелена Бонем Картер ― не треба її бачити, щоб зрозуміти, що вона навіжена й до біса сексуальна. Цікавий вибір музики: часом вона прохолодна й «металева», але це те, що допомагає створити атмосферу. Я навіть не думаю, що візуальна частина є головною в цьому фільмі. Мабуть, єдине, що мені хотілося б побачити ― це власне бійки».
«Великий Лебовські», 1998
«Чувак та Волтер ― класна пара. Волтер якраз достатньо стрьомний, щоб хотілося його заспокоїти, але ще не хотілося тікати. З оповідачем теж добре придумали, у нього класний тембр. Чудовий підбір музики: коли персонажі не говорять, пісні наче розповідають, що відбувається у фільмі».
«Секрети домашніх тварин», 2016
«Я жодного разу не помилився, визначаючи, який голос яку тварину представляє ― настільки добре тут вибудувано характери... Для мене мультфільми мало відрізняються від художніх фільмів. Я чую голоси відомих акторів, шуми й музика часто такі ж, що й під час фільму».