108 років тому помер Іван Франко. Згадуємо найяскравіші цитати письменника, який став першим українським політиком — про секс-роботу, моду на «козацтво» та казенний патріотизм

Автор:
Яна Собецька
Редактор:
Дмитро Раєвський
Дата:
108 років тому помер Іван Франко. Згадуємо найяскравіші цитати письменника, який став першим українським політиком — про секс-роботу, моду на «козацтво» та казенний патріотизм

Кароліна Ускакович / «Бабель»

108 років тому, 28 травня 1916 року, помер український письменник, громадський діяч та політик Іван Франко. Він був засновником РУРП — першої української партії. Друкувався у багатьох виданнях — серед них газета «Діло», журнал «Зоря». Редагував «Літературно-науковий вістник». Франко написав кілька тисяч творів, у яких виклав свої погляди на тогочасну культуру, політику та українське суспільство. «Бабель» публікує найяскравіші цитати Івана Франка — про Галичину, москвофільство, політичні свободи та патріотизм.

Про себе. «Певне, я здався Вам нудним, замкнутим, нещирим, інакше кажучи, нецікавим мовчуном, але поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав я й батьківської ласки; чужий та одинокий поміж чужих людей — ось так я зростав. Я не мав товариства, не знав нічого, крім своїх книг. Світ лишався для мене невідомим, а велика школа товариства зачинена. І тільки торік, коли я познайомився з Вашим братом, перед моїми очима відкрився широкий світ і стало світліше переді мною».

Про галицьке москвофільство. «Але є ще инше, питоме галицко руске москвофільство, на котре Поляки єще в 1848 р. почали нарікати, а котре від р. 1848 до тепер взмогло ся і то не без вини польских кругів, пануючих в Галичинї з одної сторони, а з другої польских кругів, називаючих себе демократичними, голосних словами а слабих і дволичних в дїлах. [...] Ті москвофіли зітхають до Россії, котрої не знають, до язика российского, котрого не уміють, навіть до православія, не маючи понятя о тім, чим є тепер казенне православіє россійске. Годї добачати в тій сектї москвофільскій щось користного для розвою Руси».

Поштова марка з зображенням Івана Франка. Випущена 2006 року.

Wikimedia

Про літературну мову. «Кожда лїтературна мова доти жива і здібна до житя, доки має можність з одного боку всисати в себе всї культурні елєменти сучасности, значить, збогачувати ся новими термінами та висловами відповідними до проґресу сучасної цівілїзації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жарґон якоїсь спеціяльної верстви чи купи людий, а з другого боку доки має тенденцію збогачувати ся чимраз новими елементами з питомого народного житя і з відмін та діялєктів народного говору».

Про теорію Карла Маркса. «Певна річ, історична черга економічних порядків: феодалізму, капіталізму і соціялізму — є фактом. Але сего ані наука, ані ніхто тямущий не сказав, що феодалізм усюди був однаковий, капіталізм є однаковий і соціялізм мусить бути однаковий; противно, ми знаємо, що кождий економічний порядок в ріжних краях виливався в ріжні форми і розвивався неоднаково. Маркс прослідив розвій англійского капіталізму. Але думати, що се іменно був розвій «нормальний» і що так мусить розвиватися капіталізм в інших краях, є цілковита нісенітниця».

Що треба знати про Івана Франка

  • Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (тепер — Львівська область). Його батько був сільським ковалем. Мати походила зі збіднілого шляхетського роду. Ще до того, як Івану виповнилося 16 років, його батьки померли.

  • Франко отримав хорошу освіту. У 1875 році закінчив Дрогобицьку реальну гімназію ім. Франца-Йосифа. Згодом вступив на філософський факультет Львівського університету. Під час навчання почав друкуватися в студентському часописі. У 1877 році письменника заарештувала австрійська влада, яка розцінила деякі твори як соціалістичну пропаганду. Тоді він провів у в’язниці понад вісім місяців. Потім Франка заарештовували ще тричі.

  • Попри це він завершив навчання в університеті й продовжив займатися журналістикою. Видавав журнали та альманахи. Співпрацював з газетою «Діло», журналами «Правда» та «Зоря» та іншими виданнями. Був редактором журналу «Літературно-науковий вістник».

  • Франко написав понад 100 томів творів українською, польською, німецькою, російською, білоруською та чеською мовами. У них викладав свої погляди на культуру, політику та тогочасне українське суспільство. У 1890 році Франко став співзасновником Русько-Української радикальної партії, а в 1899-му приєднався до Української національно-демократичної партії. Зрештою Франко відійшов від політичної діяльності. Він вступив до Наукового товариства ім. Шевченка і присвятив себе літературі.

Про критику. «Я принципіальний ворог всяких компліментів і ворог тих, що говорять компліменти [... ] між поетами, повинна панувати тепла, сердечна, але безоглядна щирість, далека від всякої пересади і всякої гіпокризії. Я принаймні поклав собі таке поступування за засаду, від котрої не відступлю: скільки мені воно досі з’єднало явних чи скритих ворогів — се мене не обходить: то тільки знаю, що таким поступуванням я здобув собі приязнь кількох людей, дорожчу і важнішу для мене від вражди цілого легіону людей безхарактерних».

Про політичні свободи. «...Галичина має стосунково мало людей на становищах, а дуже мало на незалежних становищах, т. є. на таких, де би чоловік міг сказати сміло і явно: держуся таких і таких поглядів політичних, належу до такої партії, і хто мені що зробить. На що вже польська суспільність багатша від руської, а й вона не може досі здобутися на зорганізовану партію демократичну головно задля того, що брак їй людей на незалежних становищах. [...] наша молодіж ішла і йде досі переважно в попи (становище про око незалежне, на ділі ж дуже залежне), в педагоги (становище просто рабське) або в урядники (судові, адміністраційні і т. і., становище також дуже залежне)».

Про секс-роботу. «Звісно, хто стоїть, того й підносити не треба. Для жінок, що живуть в достатку, питання жіноче існує більше як питання полове, чим жіноче. Властиве ж жіноче питання — то частина питання робітницького, частина великих ран людськості: взаємного визиску, вбожества і нерівноправності. У жінок одною з прояв тої суспільної хороби є також проституція і підносити «індивідуа», впавші в ту погану яму, а властиво йти до того, щоби і самої тої ями не було, се ж діяльність, справді гідна радикалів. Коли б їм тільки задля неї сили і знаття! А гордо відвертати лице від тої ями, закривати собі очі плащиком «морального» обурення — значить зовсім не розуміти жіночої справи, за котру нібито борешся».

Учасники з'їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу «Енеїди» Івана Котляревського. Іван Франко пʼятий зліва у другому ряду.

Wikimedia

Про патріотизм. «Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. [...] Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ? Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку».

Про Галичину у складі Австро-Угорської імперії. «Не брак національної ідеї, а брак власної адміністрації є причиною нашої національної слабості. В міру того, як ми можемо мати хоч найменший вплив на адміністрацію краю, ми робимося політичним чинником, росте й наша політична ідея, котра й не є нічим іншим, як тільки свідомістю своєї політичної сили. Сього почуття сили не заступить абстрактне розуміння ніяких ідей при фактичному безсиллі».

Про моду на «козацтво». «Винайдено було так званий козацький одяг, тобто люди, які в дійсності ніколи не бачили справжніх козаків, скопіювали ліврею панських лакеїв, здавна переодягуваних за козаків, і мимоволі взяли цю відзнаку шляхетського «балагульства» за «національний український одяг». З цих уявних козаків скопійовано також хвацькі міни, задерикуватий, а нерідко грубуватий тон і дуже часте пиття горілки. Мода на «козацтво», започаткована у Львові, як епідемія, ширилася по всій Галичині [...] збиралися там, декламували вірші Шевченка, фантазували про Україну, нарікали у найзагальнішій формі на «ворогів» і «тиранів», під якими розуміли всіх — від ляха і москаля до професора, котрий вчора поставив двійку замріяному декламаторові».

Хочете більше цікавих добірок про визначних українців? Закиньте донат «Бабелю»: 🔸 Buy Me a Coffee, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: [email protected].