До середини ХХ століття вважалося, що культура властива тільки людям, а тварини покладаються виключно на інстинкти. «Якщо визначати культуру як набір моделей поведінки, які передаються між групами за допомогою соціального навчання, то виявиться, що вона вельми поширена у тваринному світі», — каже Ендрю Вайт, психолог і нейробіолог з Університету Сент-Ендрюс у Шотландії. У своїй недавній статті він зібрав передові дослідження, які доводять, що успадкування різних моделей поведінки властиве й тваринам. Причому не тільки близьким до людей приматам, але й китам, птахам і навіть комахам.
Дослідники вважають, що культура — це ще один механізм успадкування, як і гени. Але в культури є очевидні переваги перед ДНК, коли йдеться про темпи та напрямки поширення інформації. Генетична інформація може переміщатися тільки вертикально — від батьків до нащадків, а культурна — і вертикально, і горизонтально: від старих до молодих, від молодих до старих, між однолітками.
Вісімнадцятирічна Джулія стала законодавцем моди серед шимпанзе в заповіднику дикої природи Чімфунші в Замбії. Вона підкорила родичів тим, що почала вставляти довгі жорсткі травинки в одне або обидва вуха. Дуже скоро у неї зʼявилися наслідувачі: спочатку її син, потім дві найближчі подруги, а потім і приятель-самець. Зрештою вісім з десяти шимпанзе під керівництвом ментора Джулії стали вчитися правильно вставляти травинку у вухо.
«За цим було досить кумедно спостерігати. Вони пробували знову і знову, тремтячи всім тілом, але безуспішно», — каже Едвін ван Левен з Університету Антверпена, автор дослідження про культуру тварин. Учений сам спробував і зрозумів, що це не так-то просто зробити. Адже доводиться побороти неприємне відчуття, коли вставляєш травинку у вухо досить глибоко, щоб вона не випала.
Згодом шимпанзе опанували цю техніку. Для них це стало майже ритуалом і приводом похизуватися перед родичами. Джулія померла понад два роки тому, але її звичка вставляти травинку в вухо, яка виникла спонтанно, живе досі та стала, по суті, трендом або мемом серед шимпанзе.
Помічник ветеринара Кріспін Махамба з шимпанзе бонобо в заповіднику в Кіншасі, 21 травня 2000 року.
Цікаву особливість мають шимпанзе бонобо в Конго. Ліран Самуна з Гарвардського університету разом з колегами спостерігали за двома сусідніми групами бонобо. Вони часто перетиналися, доглядали один за одним, разом подорожували і збирали фрукти для їжі.
Але між ними була одна істотна відмінність. Один або два рази на місяць бонобо доповнювали свій вегетаріанський раціон мʼясом. У цей час дві групи розділялися: одні полювали на шипохвостих білок, які трохи нагадують білок-летяг, інші — на карликових антилоп дукерів. Причому ці переваги в полюванні зберігалися, навіть якщо перед цим групи обʼєднувалися. Ліран Самуна вважає, що така спеціалізація на одному виді здобичі зменшує конкуренцію між сусідами та зміцнює почуття командної ідентичності. «Нам усім подобається відчувати себе частиною однієї команди, й у цього почуття давнє коріння», — каже дослідниця.
У 1980 році науковці, які спостерігали за горбатими китами в північноамериканській затоці Мен, уперше помітили незвичайну методику полювання. Кит сильно бив хвостом по поверхні води — так чином він оглушав дрібну рибу, на яку полював. Учені назвали такий мисливський прийом «лобтейлінгом». Ця техніка швидко поширилася серед китів по всьому світу, наче її репостили в соцмережах у тематичних групах для китів.
Горбатий кит полює за допомогою лобтейлінга, 16 червня 2014 року.
Кити також використовували щось на зразок краудсорсингу, щоб перехитрити людей, які на них полювали. Про це пише в новому дослідженні китобійного промислу XIX століття Хел Вайтхед з канадського Університету Делхаузі, який вивчає культуру китів. Спочатку китобої користувалися наївністю китів у північній частині Тихого океану та збирали багату здобич.
Однак через пʼять років успішність полювання знизилася приблизно на 60 відсотків. Усе тому, що кити спільними зусиллями розробили нову стратегію захисту. Хел Вайтхед описує її основні пункти:
- порада № 1: люди з гарпунами не схожі на вашого традиційного ворога, косаток, тому забудьте про стару стратегію захисту — згуртоване коло з дорослих особин з дитинчатами в центрі;
- порада № 2: швидко пливіть проти вітру — люди ненавидять гребти проти вітру в океані, тому вони швидко відмовляться від погоні;
- порада № 3: якщо ситуація екстрена, пробудіть свого внутрішнього Мобі Діка — пірніть глибоко, потім різко підніміться і протараньте китобійне судно.
Пітер Річерсон з Каліфорнійського університету в Дейвісі, який вивчає коеволюцію генів і культури у людей, визнає, що колись він і чути не хотів про культуру тварин. Відтоді він змінив свою думку і вважає, що «сьогодні настала золота доба вивчення культури тварин». Особливо Річерсона вразили недавні дослідження про міграції тварин. У них доводиться, що міграції, які довгий час повʼязували з інстинктами, насправді визначаються культурою.
Сніговий баран, який потрапив у незнайомі місця, спочатку був осілим. Але за кілька десятиліть все змінилося, і культура весняної міграції на високогірні пасовища стала передаватися з покоління в покоління.
Пустельні снігові барани, 1976 рік. Вони пристосувалися до життя в пустелях Північної Америки.
Американські журавлі-кликуни мігрують на далекі відстані. Але коли їхня чисельність стала стрімко скорочуватися, то не залишилося дорослих птахів, які могли б показувати молодим звичні маршрути. Тоді у справу втрутилися захисники природи. У спеціальних костюмах на надлегких літаках вони стали «наставниками» для молодого покоління журавлів. Спроби навчити птахів мігрувати за певними маршрутами увінчалися успіхом і з гусьми.
Молодий американський журавель летить за надлегким літаком, приймаючи його за ватажка, 29 вересня 2001 року.
Навіть одомашнені тварини можуть бути джерелом культурної мудрості. Наприклад, старше покоління корів у стаді допомагає молоді та новачками освоювати пасовище — «пояснює», де водопій, а в які місця краще не лізти. «У голові корови відбувається набагато більше, ніж ви думаєте», — каже Пітер Річерсон.
Культурне поширення технік і навичок характерне й для комах. Такого висновку дійшли дослідники з Лондонського університету королеви Марії.
Бджоли літають на пасіці, побудованій на рапсовому полі, 9 квітня 2008 року.
Дослідники намагалися покроково навчити бджіл смикати за ниточку, щоб отримати доступ до їжі. Спочатку все йшло дуже повільно. Однак тільки-но перші кілька бджіл опанували цю техніку, вони дуже швидко навчили інших. Ця навичка передавалася через кілька поколінь і навіть поширилася на сусідні колонії. Висновок учених такий: мозок бджоли розміром із зернятко, але цього цілком достатньо «для культурного поширення незвичайних навичок».
Нам дуже допоможе ваш донат, особливо якщо він стане щомісячною традицією.