ГЛІБ ГУСЄВ. В усіх претензіях до Сергія Лещенка мене бентежить, що дружина, виявляється, ніби підпорядкована чоловікові. Позбавлена субʼєктності. Хоча вона є цілком самостійною жінкою, яка все може вирішити за себе. А чоловік захищає дружину. Як може. Це зрозуміла, людяна реакція. От якби Сергій засуджував дружину — у мене виникли б запитання.
КАТЕРИНА КОБЕРНИК. Політики і чиновники відповідають за членів сімʼї. Це світова практика, не українська.
ГЛІБ. Мені ця практика завжди здавалася дивною. Вона виглядає рудиментом минулого століття.
КАТЯ. Ну ні. На тому, що сімʼї чиновників і політиків верхнього ешелону дотримуються етичних норм, стоїть цивілізоване суспільство. Якщо дитина політика «кидає зіги» — це поганий приклад для інших. Якщо дружина українського чиновника порушує закон, багато хто думає — чому мені так не можна? Це зручне запитання.
У випадку з Лещенком — це просто цинічно. Сергій любить копирсатися в «гріхах» — наприклад, «гріхах» дітей Ющенка, Порошенка, Ахметова — на чому вони їздять, де навчаються, які вілли купують. А тепер сам ховається від запитань про дружину. Вілли дітей олігархів в Європі — для багатьох не більший гріх, ніж виступати в московському клубі під час війни, але саме Лещенко називає перше гріхом.
Мені подобається, що на Заході політики йдуть у відставку і просять вибачення за порівняно дрібні, на наш погляд, проступки, зокрема й за проколи членів сімʼї. Відповідати за свою сімʼю перед суспільством — це нормально. Адже мова тільки про найближче коло — чоловіків, дружин, дітей. Людей, з якими ти поділяєш спільні цінності і живеш разом, в одному домі.
ГЛІБ. Я згоден, якщо ми говоримо про традиційне суспільство. Але з іншого боку — світогляд прогресивної частини суспільства за останні 20—30 років зрушив у бік уявлень про автономність кожної окремої особистості. Чоловік і дружина — це більше не єдиний організм, а самостійні партнери. Батьки не відповідають за дітей старше 18 років. І все це з цілком логічної причини: дорослі люди зрозуміли, що вони не відповідають за життя інших дорослих людей.
На умовному Заході багато політиків справді йдуть у відставку і просять вибачення, але за останні десять років ця практика стала жахливо лицемірною. Велика частка цих вибачень — це не про усвідомлення помилок і щире каяття, це голий PR-хід, розрахований на те, що публіка любить публічні каяття і любить прощати. За два-три роки, коли пристрасті вщухають, ці політики повертаються — щоб узятися за старе. Згадай історію конгресмена Ентоні Вінера і його дружини Хуми Абедін.
КАТЯ. Мова не про інститут шлюбу і розподіл ролей у сімʼї. Політики — це носії цінностей. На етапі виборчих кампаній вони не виробляють якісь товари або послуги. Вони продають виборцям цінності. Хто продав дорожче — отримав владу. Щоб владу не втратити — потрібно цим цінностям слідувати. Якщо носій цінностей не може або, що ймовірніше, не хоче культивувати їх у себе вдома, очевидно, що він продав фейк і є банальним шахраєм. Виборці такого не люблять і справедливо вимагають покарати обманщика.
Важливо, що цей підхід і така категоричність працює тільки з політиками, чиновниками, активістами. Тими, хто робить карʼєру на цінностях і натомість отримує різні блага.
ГЛІБ. Я дивлюся на виборчі кампанії політиків, і у мене давно немає відчуття, що вони обіцяють мені цінність із назвою «Я відповідатиму за свою сімʼю так, немов надворі 1770 рік і моя дружина належить мені юридично». Я точно від них такого не чекаю і навіть сказав би, що таку обіцянку розцінив би як нездорову. Я чекаю на економічні реформи. Досить мені цінностей, я хочу, щоби хтось, нарешті, реформував Пенсійний фонд.
Звичайно, якась «традиційна» частина суспільства саме так політиків і сприймає — мовляв, він відповідальний за дружину. Але в усьому озиратися на очікування традиційної частини українського суспільства — це слизький шлях.
КАТЯ. Ти утрируєш. Дружина — це не власність. Але якщо політик рве на собі сорочку за рівність усіх перед законом, а його дружина збиває людину і відбувається хабарем, то політик повинен публічно її засудити. Він же саме до цього й закликає, йому довіряють тисячі людей. Цінності, хоч як би банально це звучало, лежать в основі всього. І основоположні цінності — члени сімʼї поділяють.
ГЛІБ. Але Настя Топольська не порушила закон. Йдеться про мораль. Це куди більш складна територія, з безліччю напівтонів.
КАТЯ. Саме так! Лещенко роками доводив, що моральні норми — це важливо. Він порушував теми, які багато хто вважав украй спірними. Теми, де, якщо ти сам не Христос, можна було пройти повз. Він розповів багато важливих речей, але водночас розхвилював і розлютив частину суспільства. І тепер воно з усім пролетарським гнівом вдарило по ньому. Я не хочу оцінювати, наскільки це правильно, але розумію мотивацію і аргументи.
ГЛІБ. Тут ми прийшли до питання, про яке знімають фільми і пишуть книги. Припустімо, політик опинився перед вибором: сімʼя або цінності. Чи маємо ми право стояти у нього за плечем і вимагати від нього обрати цінності, а відтак відвернутися від сімʼї? Адже ми й самі не Ісуси. То нехай зробить свій вибір сам, у тиші. Я не хочу приєднуватися до хору тих, хто засуджує, і взагалі не хочу думати категоріями «бумеранга».
КАТЯ. Думаю, виборці мають право вимагати. Вони голосують виключно за цінності. Не дотримуєшся їх — живи щасливо, з дружиною, чоловіком, але не на цій посаді і не з цими привілеями та зарплатою. Це справедливо. Це прагматична відповідь прагматичним політикам. Вони часто цинічно торгують цінностями. Виборці жорстко (почасти недоречно) вимагають виконання обіцянок. Звичайно, Лещенко — не політик і не обіймає виборну посаду. У нього вже давно немає виборців, але ж глобально ця суперечка не про нього, а про реакцію суспільства. Суспільство може не помічати подвійних стандартів, але якщо вже помітило, то мало не видасться.