Фільм анонсують як байопік, хоча насправді це не байопік, а скоріше фантазія на тему сходження поп-зірки. Оскільки творцям фільму не дозволили використовувати пісні, їм довелось вигадати історію про те, що Боуї не отримав робочу візу та не міг виступати. Мені здається, що автори до останнього сподівались отримати ці права. Але після сцен, де Девід нюхає «доріжки», займається сексом із незнайомою дівчиною та (інколи) поводиться як егоцентричний мудак, це стало неможливим.
Звичайно, фільм втратив через те, що в ньому не було оригінальних пісень. Він зовсім по-іншому сприймався, якби, наприклад, на титрах звучала та сама Space Oddity. Однак, я взагалі не пригадую, щоб сім’я Боуї хоч комусь дала дозвіл на використання музики. Фільм міг би бути кращим, якби в ньому звучала оригінальна музика, але мені сподобалось, як творці вийшли з цієї ситуації.
Величезна армія фанатів Девіда Боуї, мабуть, просто зараз виставляє цьому фільму одиниці в рейтингах на всіх ресурсах, адже музикант вийшов дуже суперечливим. Канонічний образ Боуї — хамелеон рок-музики, і фанатам не дуже подобається, коли від нього відступають. А тут нам показують поневіряння та невдалий тур молодого музиканта, ще й не дуже ідеального. Але поп-зірки — це особливі люди, у яких бувають інші моральні орієнтири.
Arthouse Traffic
Мені особисто фільм сподобався. У ньому точно є та особлива атмосфера road movie, за яку ми й любимо кіно. Ми бачимо те, що зазвичай залишається за кадром шоу-бізнесу, — необрамлену поп-зірку. Хоча не слід забувати, що на час, показаний у фільмі, Боуї вже мав за плечима багаторічну кар’єру, тому навряд був таким недосвідченим, як це змальовано у стрічці.
Насправді актор не грає Девіда Боуї. Він більше показує узагальнений образ артиста, який з усіх сил прагне стати зіркою. Ми бачимо, що до Америки приїжджає боязкий, сором’язливий та не дуже впевнений у собі музикант, хоча Space Oddity уже вийшла. Однак, у контексті шоу-бізнесу Лондон на той час був певною мірою провінцією, тому всі майбутні великі британські зірки — Led Zeppelin, Black Sabbath, The Who та решта — їхали досягати успіху за океан. Наприклад, The Beatles були дуже популярні в Європі, але суперзірками вони стали тільки після поїздки до Штатів.
Arthouse Traffic
Оскільки я був усередині цієї шоубізнесової кухні, я часто ловив себе на думці, що бачив подібні історії тут — звісно, на локальному, нижчому рівні. Мені довелося спостерігати десятки виконавців із різноманітних містечок, які приїжджали до Києва в пошуках слави. І 99 відсотків цю славу так і не знайшли. До того ж пам’ятаєте, як у нас раніше було? Місцеві артисти, щоб стати суперзірками, мали поїхати до Москви, а коли їх «підтверджували» там, поверталися вже у статусі зірок.
В історії будь-якого музиканта є два найважливіші періоди — коли він ще не став зіркою і коли аудиторія вже від нього фанатіє. Перший етап, який нам і показали у фільмі, дуже інтенсивний та напружений. Артист «всмоктує» у себе дуже багато інформації, він експериментує зі стилями, змінює якісь елементи, створює образи та згодом їх тиражує. У цей період в артиста з’являється його власний меседж і закладається «образний всесвіт», який він використовує протягом усієї кар’єри. Боуї за час становлення накопичив дуже багато образів і потім вміло ними жонглював.
На інтерв’ю, які Девіду влаштовує піарник, музикант поводиться епатажно та з викликом. Йому важко було грати ось цю суперартистичну відвертість, тому всі інтерв’ю, які він дав, були абсолютними фейлами. Він взагалі думав, що приїхав у концертний тур, а виходить, що наполовину — в інформаційний. Але без цього ніяк: людям цікаво почути, що ти говориш, і тоді вони починають слухати, що ти співаєш. Успіх, принаймні наполовину, залежить від впізнаваного образу.
Arthouse Traffic
Боуї, без сумніву, талановитий, але не найгеніальніший співак у світі. Він багато в чому був новатором, але конкретно у його музиці якихось особливих винаходів не було. Наприклад, якщо порівняти альбоми Марка Болана і Девіда Боуї за 1972 рік, то альбом Болана значно більш інноваційний і футуристичний.
Зате він справді новатор у маркетингу, який тоді навіть так не називався. Наприкінці фільму ми бачимо, як Девід починає експериментувати з образами, складати докупи різні стилі, поєднувати деталі. Пізніше, перед кожним новим альбомом він «набирав» декілька візуальних образів, поєднував їх, думав, що саме може спрацювати, — і майже ніколи не помилявся. Це найбільша інновація Боуї — хід з імперсонованою рок-зіркою.
Крім того, музикант добре відчував дух часу. Якби Боуї разом з «павуками» вийшов на сцену у своїх рожевих і золотих костюмах трохи раніше, то його б просто закидали гнилими помідорами. Зіггі Стардаст «прийшов» у дуже влучний час — саме стала популярна наукова фантастика та зʼявився глем-рок. Можливо, його становлення відбулось більшою мірою завдяки інтелекту, ніж суто артистичним здібностям.
У фільмі два головні герої — сам Боуї та його піарник Рон Оберман. Мене це дуже потішило, бо зазвичай ми залишаємось за кадром. Але тут саме Оберман зіграв ключову роль в історії, адже підказав Боуї відповідь на запитання, хто він як артист. Саме Оберман запропонував йому бути «ким завгодно, адже публіці насправді байдуже, який ти насправді».
Arthouse Traffic
Рон Оберман — це майже єдина людина в Америці, яка побачила талант Девіда. Він організовує йому кімнату у власному домі, бо грошей на готель немає, возить його на своїй машині під час турне, влаштовує інтерв’ю, які Девід потім зриває, і виступи на другосортних корпоративах.
Молоді артисти часто епатують, у цьому немає нічого незвичайного, але талант продюсера власне й полягає в тому, щоб визначити — перед тобою новатор і талант чи просто божевільний. Особливих критеріїв немає, це завжди інтуїтивно. У своїй кар’єрі в шоу-бізнесі я два рази передбачав, що виконавці-початківці стануть справжніми зірками — і вони ними стали. А один раз я думав, що у виконавця геть немає шансів, і повністю помилився — він став суперзіркою.
Просування артиста тоді й зараз суттєво відрізняються. У фільмі нам показали той романтичний період, коли ще можна було «розкрутитися» завдяки пісням та їхнім авторам, коли окремі функціонери рекордингових компаній вирішували долю артиста. Однак зараз технології змінилися, і маркетинг превалює. Музику і текст рідко пише одна й та сама людина. Над повноцінною композицією, іміджем артиста та його образом у соціальних мережах працюють декілька людей, які складають його з багатьох елементів, наче пазл.
Arthouse Traffic