Фільм анонсують як байопік, хоча насправді це не байопік, а скоріше фантазія на тему сходження поп-зірки. Оскільки творцям фільму не дозволили
Звичайно, фільм втратив через те, що в ньому не було оригінальних пісень. Він зовсім по-іншому сприймався, якби, наприклад, на титрах звучала та сама Space Oddity. Однак, я взагалі не пригадую, щоб сім’я Боуї хоч комусь дала дозвіл на використання музики. Фільм міг би бути кращим, якби в ньому звучала оригінальна музика, але мені сподобалось, як творці вийшли з цієї ситуації.
Величезна армія фанатів Девіда Боуї, мабуть, просто зараз виставляє цьому фільму одиниці в рейтингах на всіх ресурсах, адже музикант вийшов дуже суперечливим. Канонічний образ Боуї — хамелеон рок-музики, і фанатам не дуже подобається, коли від нього відступають. А тут нам показують поневіряння та невдалий тур молодого музиканта, ще й не дуже ідеального. Але поп-зірки — це особливі люди, у яких бувають інші моральні орієнтири.
Arthouse Traffic
Мені особисто фільм сподобався. У ньому точно є та особлива атмосфера road movie, за яку ми й любимо кіно. Ми бачимо те, що зазвичай залишається за кадром шоу-бізнесу, — необрамлену поп-зірку. Хоча не слід забувати, що на час, показаний у фільмі, Боуї вже мав за плечима багаторічну кар’єру, тому навряд був таким недосвідченим, як це змальовано у стрічці.
Насправді актор не грає Девіда Боуї. Він більше показує узагальнений образ артиста, який з усіх сил прагне стати зіркою. Ми бачимо, що до Америки приїжджає боязкий, сором’язливий та не дуже впевнений у собі музикант, хоча Space Oddity уже вийшла. Однак, у контексті шоу-бізнесу Лондон на той час був певною мірою провінцією, тому всі майбутні великі британські зірки — Led Zeppelin, Black Sabbath, The Who та решта — їхали досягати успіху за океан. Наприклад, The Beatles були дуже популярні в Європі, але суперзірками вони стали тільки після поїздки до Штатів.
Arthouse Traffic
Оскільки я був усередині цієї шоубізнесової кухні, я часто ловив себе на думці, що бачив подібні історії тут — звісно, на локальному, нижчому рівні. Мені довелося спостерігати десятки виконавців із різноманітних містечок, які приїжджали до Києва в пошуках слави. І 99 відсотків цю славу так і не знайшли. До того ж пам’ятаєте, як у нас раніше було? Місцеві артисти, щоб стати суперзірками, мали поїхати до Москви, а коли їх «підтверджували» там, поверталися вже у статусі зірок.
В історії будь-якого музиканта є два найважливіші періоди — коли він ще не став зіркою і коли аудиторія вже від нього фанатіє. Перший етап, який нам і показали у фільмі, дуже інтенсивний та напружений. Артист «всмоктує» у себе дуже багато інформації, він експериментує зі стилями, змінює якісь елементи, створює образи та згодом їх тиражує. У цей період в артиста з’являється його власний меседж і закладається «образний всесвіт», який він використовує протягом усієї кар’єри. Боуї за час становлення накопичив дуже багато образів і потім вміло ними жонглював.
На інтерв’ю, які Девіду влаштовує піарник, музикант поводиться епатажно та з викликом. Йому важко було грати ось цю суперартистичну відвертість, тому всі інтерв’ю, які він дав, були абсолютними фейлами. Він взагалі думав, що приїхав у концертний тур, а виходить, що наполовину — в інформаційний. Але без цього ніяк: людям цікаво почути, що ти говориш, і тоді вони починають слухати, що ти співаєш. Успіх, принаймні наполовину, залежить від впізнаваного образу.
Arthouse Traffic
Боуї, без сумніву, талановитий, але не найгеніальніший співак у світі. Він багато в чому був новатором, але конкретно у його музиці якихось особливих винаходів не було. Наприклад, якщо порівняти альбоми Марка Болана і Девіда Боуї за 1972 рік, то альбом Болана значно більш інноваційний і футуристичний.
Зате він справді новатор у маркетингу, який тоді навіть так не називався. Наприкінці фільму ми бачимо, як Девід починає експериментувати з образами, складати докупи різні стилі, поєднувати деталі. Пізніше, перед кожним новим альбомом він «набирав» декілька візуальних образів, поєднував їх, думав, що саме може спрацювати, — і майже ніколи не помилявся. Це найбільша інновація Боуї — хід з імперсонованою рок-зіркою.
Крім того, музикант добре відчував дух часу. Якби Боуї разом з «павуками
У фільмі два головні герої — сам Боуї та його піарник Рон Оберман. Мене це дуже потішило, бо зазвичай ми залишаємось за кадром. Але тут саме Оберман зіграв ключову роль в історії, адже підказав Боуї відповідь на запитання, хто він як артист. Саме Оберман запропонував йому бути «ким завгодно, адже публіці насправді байдуже, який ти насправді».
Arthouse Traffic
Рон Оберман — це майже єдина людина в Америці, яка побачила талант Девіда. Він організовує йому кімнату у власному домі, бо грошей на готель немає, возить його на своїй машині під час турне, влаштовує інтерв’ю, які Девід потім зриває, і виступи на другосортних корпоративах.
Молоді артисти часто епатують, у цьому немає нічого незвичайного, але талант продюсера власне й полягає в тому, щоб визначити — перед тобою новатор і талант чи просто божевільний. Особливих критеріїв немає, це завжди інтуїтивно. У своїй кар’єрі в шоу-бізнесі я два рази передбачав, що виконавці-початківці стануть справжніми зірками — і вони ними стали. А один раз я думав, що у виконавця геть немає шансів, і повністю помилився — він став суперзіркою.
Просування артиста тоді й зараз суттєво відрізняються. У фільмі нам показали той романтичний період, коли ще можна було «розкрутитися» завдяки пісням та їхнім авторам, коли окремі функціонери рекордингових компаній вирішували долю артиста. Однак зараз технології змінилися, і маркетинг превалює. Музику і текст рідко пише одна й та сама людина. Над повноцінною композицією, іміджем артиста та його образом у соціальних мережах працюють декілька людей, які складають його з багатьох елементів, наче пазл.
Arthouse Traffic