Михайло Костров, художній керівник школи-студії акторської майстерності «Чорний квадрат»
Більшість наших викладачів працюють з українською мовою. Ті, хто викладають російською, просто перейдуть на українську. Ми всі вільно нею володіємо, викладачі грають вистави в [нашому] театрі українською, проблеми в цьому немає. Якщо, припустимо, у нас буде учень з Росії, який чогось не зрозуміє — тоді викладач пояснить матеріал російською.
Данило Кулик, глава відділу маркетингу бізнес-школи Unit School Of Business
Сайт і соціальні мережі ми й так ведемо українською, як і робочі зошити та навчальні матеріали. Частина наших лекторів розмовляє російською, частина — українською. Проте більшість наших клієнтів — російськомовні. Ми — клієнтоорієнтована компанія, підлаштовуємося під клієнта, а всі запити на обслуговування українською мовою виконуємо вже давно й без закону. Далі будемо щось змінювати, виходячи із запитів клієнтів, тому що саме вони і формують ринок.
Ірина Омельченко, стандарт-менеджер мережі шкіл англійської мови Green Forest
Усі розмови і консультації з клієнтами у нас завжди були українською мовою, тому ми були готовими до нових норм. Викладачі на уроках говорять тільки англійською, щоб студенти могли зануритися в середовище. А закон про мову — це ще один крок у шанобливому ставленні до української мови та до своєї країни.
Артем Биковець, agile-тренер та організаційний консультант
Я викладаю трьома мовами — англійською, українською та російською, і можу швидко перемикатися між ними. Щоправда, мої презентації та роздаткові матеріали — англомовні. Тож якщо це буде викликати проблеми, то їх доведеться перекладати українською, а це займе багато часу.
У мене є свій тренінговий центр, у ньому кілька викладачів, кожен викладає так, як йому зручно. Студенти в групі можуть розмовляти як українською, так і російською. Викладачі відповідали на питання мовою, якою ставили питання — ще до того, як цього почав вимагати закон. Викладач перед лекцією запитує студентів, якою мовою їм зручніше слухати матеріал.
Представник автошколи «Київ» (на умовах анонімності)
Лекції у школі проходять українською мовою, оскільки теоретичні іспити в сервісних центрах МВС відбуваються українською. Проте Конституція не забороняє спілкуватися російською, і якщо учень звернеться до викладача цією мовою, то він відповість так само російською.
Лектор приватної бізнес-школи (на умовах анонімності)
Російськомовний лектор, швидше за все, втратить частину матеріалу. Щось не перекладається або не звучить. Щось не встигне сказати тому, що швидкість подачі матеріалу іншою мовою менша. Щось лектор посоромиться сказати через недосконалу вимову, граматику, і т. д. Він витратить більше зусиль на підготовку (і, ймовірно, запросить більший гонорар за цей час і зусилля), а слухач, швидше за все, отримає меншу концентрацію або нижчу якість матеріалу, ніж якби лектор викладав тією мовою, якою він думає.
Школи змушені будуть іти на додаткові витрати (синхронний або письмовий переклад, зміна гонорару лектора, поділ програм на російськомовні та україномовні). Як наслідок, або вони стануть ще менш прибутковим бізнесом (і без того не купаючись у золоті), або піднімуть ціни (зробивши освіту трохи менш доступною). Крім того, швидше за все буде більше негативу з обох сторін: і в тих, хто хоче отримувати інформацію українською (за помилки перекладів, граматики, вимови), і в тих, хто хоче отримувати по-російськи (бо покупець послуг платить гроші й хоче, щоб було зручно). Насильницькі зміни, ймовірно, породять опір і ще більшу неприязнь серед громадян один до одного. Це дуже прикро, адже має бути мова для людей, а не люди — для мови.
Українська мова, безумовно, частина української культури, яку варто було б реанімувати. Але не можна змусити людей щось любити. Насильницьке насадження — чого завгодно, не тільки мови — по-перше, зрівнює українську владу з тією ж російською, польською та угорськими властями, які також насаджували свою мову. По-друге, на жаль, не можна змусити людей любити мову й користуватися нею із задоволенням. Якщо робити це «батогом», то на мову чекає сумна доля: відчуття казенності, неприязні у людей, і, як наслідок, опору.
Вихід — робити це «пряником». Заохочувати використання мови, робити це вигідним (наприклад, з податкового, статусного або будь-якого іншого погляду), фінансувати цікаві проєкти в культурній сфері (замість давати право академічним муміям ветувати молодіжне кіно), створювати розважальні, творчі, соціальні проєкти про мову, що працюють із естетикою та здоровим глуздом, а не: «Ох, усе життя зрадонька, всю дорогу нас гнобили, але ми не підкорилися». Ми самі — нащадки тих самих впертих людей, впертістю нікого в цій країні не переконати.
Особисто я буду приймати рішення [переходити на українську мову чи ні], радячись із керівництвом своєї школи. Так діятимуть не всі лектори, багато хто просто скине проблему на школу й залишиться при своєму. Але я хочу, щоб якісна бізнес-освіта, як і раніше, була доступною (бо, на відміну від української влади, я працюю на благо людей), тому буду шукати компромісні варіанти. У мову потрібно закохувати, а не карати нею, але, здається, грошей на «пряники» не залишилося, тільки на «батоги». Це проблема злодіїв у владі, а не громадян. І хочеться вірити, що громадяни, перш ніж вести бої між собою, подумають про те, кому це вигідно.