Світлана Дрюк воювала за «ДНР», стала прототипом фільму «Ополченочка», а тепер живе в Чернівцях і співпрацює із СБУ. Велике інтервʼю у двох частинах — частина перша

Автор:
Євген Спірін
Редактор:
Гліб Гусєв
Дата:

До 2019 року про уродженку Донецька Світлану Дрюк багато розповідали російські журналісти. Кореспонденти «Росія 24» і LifeNews знімали передачі про «героїчну жінку-танкіста» з позивним «Вєтєрок». У 2018 році в окупованому Луганську навіть почали знімати повнометражний фільм «Ополченочка» — про те, як Світлана пройшла шлях від санітарки до командира танка і боролася «з українськими фашистами». Дрюк дійсно воювала за «ДНР», у 2015 році брала участь у боях за Дебальцеве, а потім стала командиром танка. Але два роки тому, в січні 2019-го, співробітники Служби безпеки України (СБУ) вивезли Світлану з Донецька в Чернівці. Виявилося, що іще перед Дебальцівською операцією Світлану Дрюк завербувала СБУ. За словами агентів, вона передавала Україні списки російських військових і техніки, здавала командирів і обіцяла свідчити проти Росії в Гаазькому суді. Світлана розповіла ТСН, що погодилася співпрацювати з СБУ, тому що там у неї є «друг». У грудні 2019-го Світлану Дрюк засудили до пʼяти років умовно — за участь у терористичній організації. У Чернівцях вона влаштувалася працювати у сферу послуг. Головний редактор «Бабеля» Євген Спірін зустрівся зі Світланою і говорив з нею більше пʼяти годин. У першій частині інтервʼю вона розповідає, як позбулася будинку, як командувала «Градами», які обстрілювали Дебальцеве і чому перейшла на бік України.

Зустріч у Чернівцях призначили на 29 грудня. Нічний потяг із Києва приїздить до Чернівців о десятій ранку. Вранці 29-го на вокзалі мене зустрічає співробітник СБУ Сергій [імʼя змінене] і пропонує піти поснідати, тому що Світлана до опівдня зайнята. Ми заходимо в одне з центральних кафе, Сергій замовляє каву і коротко розповідає, про що краще не питати в Дрюк і про те, як СБУ працює з агентурою. Ще за годину Сергій пропонує прогулятися містом і перейти в інше кафе — пивну, щоб там і зустрітися зі Світланою. Ми перетинаємо площу, йдемо повз церкву по центральній вулиці, заходимо в паб. Ще через 40 хвилин приходить Світлана. Жінка невисокого зросту, із яскравим макіяжем і чорнявим волоссям. Вона вітається і замовляє пляшку води.

— Щось я збиралася довго, ТіkТоk робила, — каже Світлана, — і простягає свій телефон.

Там — її сторінка в TikTok із короткими відео під музику або рекламою манікюрного салону, де вона тепер працює.

— TikTok мені подобається, а Facebook тугенько йде, — говорить Свєта.

Вона випиває стакан води, СБУшник сміється і каже, що вчора був тяжкий празник — День контррозвідки.

— Ну, питайте, — каже Світлана, — ну або я сама розповім.

Училище / Будівництво / Прораб

Світлані 43 роки, вона народилася та виросла в Донецьку. У школі, на курсах профорієнтації, вибрала медичну підготовку, тому що дуже хотіла вступати до медичного і навіть склала іспити, але від її батька зажадали хабаря. Вона розсердилася і вирішила вступати до швейного училища на Текстильнику. Поруч на перукаря навчалася її сестра. А через залізницю була військова частина № 4111, де служила тітка.

— Навчалася на швачку і водночас пропадала у тітки в частині. Готувалася служити в армії за контрактом, — згадує Дрюк. — Тітка була моїм кумиром: 25 років армії, але вище капітана так і не піднялася. В українській армії взагалі для жінки межею мрій було звання майора.

На останньому курсі училища Свєта проходила медкомісію перед службою в армії і дізналася, що на третьому місяці вагітності. Тітка її відмовила робити аборт. Так народився спочатку син Діма, а потім і дочка Наталя.

— З їхнім батьком у мене не склалося, послала куди подалі і пішла ученицею на будівництво, — розповідає Дрюк, — це був 1998 рік. Перепробувала багато професій, зупинилася на будівництві, тому що мене виховували як пацана. Так і вийшло, що до 2014 року допрацювала до прораба.

Весь час, поки Свєта працювала на будівництві, знімала квартиру в Донецьку і збирала на свій будинок у Старомихайлівці — в селищі жили її батько й бабуся. На початку 2014 року Світлана зробила ремонт і переїхала у свій будинок.

Майдан у Києві Світлана не помітила, каже, що постійно працювала і на будівництвах у Донецьку було дуже багато замовлень. Телевізора в родині не було, політикою вона не цікавилася.

На всю будівельну фірму, де працювала Дрюк, знайшлося всього кілька активісток — жінки в лютому 2014-го сказали, що будуть ходити на проукраїнські мітинги та іноді пропускати роботу. Свєту це зачепило.

— Кажуть: «Свєта, ми завтра не вийдемо на роботу. Збираємося біля обладміністрації, ти йдеш?» Я кажу: «Здрастуйте, а обʼєкт мені хто буде здавати? Завтра із замовником зустрічатися». Так вони на мітинг, а я — працювати: шпаклювати, фарбувати, стелити.

За все життя до війни Світлана ніколи не виїжджала за межі області, якщо не брати до уваги поїздки на море ще в СРСР, єдину поїздку на екскурсію до Києва в девʼятому класі і поїздку до Харкова в кінці 90-х. Можливості і бажання побачити Україну, і тим більше Європу, у неї не було — потрібно було думати про заробіток. Тому вона не зрозуміла цілей Євромайдану і навіть пропустила втечу з країни Віктора Януковича. Вперше зрозуміла, що щось відбувається в місті вже в березні 2014-го, після анексії Росією Криму.

— Я їхала в автобусі, там був телевізор, показували мітинг. Потім дізналася від колег, що приїхали хлопці з усієї України, зібралися на площі Леніна, а одного з них убили. Решту, хто був з українськими прапорами, били і принижували. Тоді тільки звернула увагу на те, що відбувається.

Референдум / Війна / Медзагін

У той час Світлана жила зі своїм хлопцем. Він їздив разом із тітушками на Майдан до Києва, але за словами Дрюк, їй нічого не розповідав, а вона не надто й питала.

У середині квітня в місті Словʼянськ Донецької області вже почалася війна, але Свєта все ще працювала прорабом — до самого початку травня. А потім замовлення різко закінчилися і співробітники фірми почали виїжджати в Росію.

На 11 травня окупаційна влада призначила «референдум про незалежність Донецької народної республіки». Свєта говорить, що «голосувати не пішла», а шукала підробіток. Сама вирішила з міста не виїжджати — боялася змін і не хотіла кидати рідних.

— У середині травня я вчергове поїхала на пошуки роботи, дітей віддала бабусі. Повертаємося через кілька днів — а в будинок прилетів снаряд. Новий будинок, згорів на мотлох, — розповідає Світлана, — документи, гроші, речі, все згоріло.

Світлана Дрюк і екіпаж танка.

До кінця травня вже почалися бої за Донецький аеропорт. Світлана зрозуміла, що без документів виїхати на підконтрольну Україні територію, скоріш за все, не зможе. До Росії, за її словами, їхати не захотіла. Замість цього пішла в захоплену бойовиками обладміністрацію запитати, чи немає там для неї гуманітарної допомоги, роботи і житла. Їй запропонували разом із дітьми поселитися в гуртожитку на вулиці Рози Люксембург.

— Сказала, що я санітарка і в школі всі обласні нагороди з санітарної підготовки були мої. Працювати взяли за їжу: мене і дітей годували, і ночували ми там, у адміністрації. Та ще й бомбосховище хороше. Першим моїм начальником у санчастині був росіянин Льоша — лікар із купою дипломів. На початку червня почали привозити поранених з Саур-Могили. Льоша випадково побачив, як я перевʼязую поранених, і вирішив, що мені треба на підвищення.

Світлану Дрюк відправили в медичний загін, де вона пройшла прискорені курси медсестри, щоб працювати на передовій. Там вона і отримала свій позивний — згадала, як у дитинстві її називала тітка.

— Тітка за спритність називала мене «Вєтєрок». У медзагоні сказали придумати позивний. Баби навколо відразу почали називатися Багірами і Пантерами, а я вирішила: буду Вєтєрок.

Світлана Дрюк на позиціях.

Рота охорони / Стрілець

У середині червня 2014 року Світлана Дрюк потрапила в роту охорони: вона дуже любила зброю, «ось і попросилася». Там вона пройшла перепідготовку на стрільця і почала проситися на фронт. У роті було багато росіян.

— Російські офіцери тоді ще не афішували нічого. Добровольці. З усіх регіонів їхали. Якось у частину зайшов командир взводу Батя і говорить: «Вєтєрочєк, а ти не хочеш до нас? Нам медик не завадив би, а ти і зі зброєю можеш вправлятися, ми б тебе навчили, як «Утесом» володіти». Я зрозуміла, що це мій шанс потрапити на передову, для мене це вже був бзик. Мені треба було туди.
На передову просилися? — питаю я. — Вбивати?
— Ні, щоб займатися справою. Я, може, нікого не вбивала. Але я себе не виправдовую. Я зрозуміла, що сидіти в штабі — це не моє. Мені треба щось робити. Вирішила, що будемо з пацанами окопи копати.

Світлана віднесла заяву в штаб, розташований у тому ж гуртожитку на вулиці Рози Люксембург, куди селили потерпілих від обстрілів. На той час там квартирувався так званий комендантський полк. Її діти все ще жили в гуртожитку, вона вирішила їх забрати.

— Там таке кодло було в цьому гуртожитку. Робили, все що хотіли. Приміром, створили дитячі загони нібито для охорони. Змушували дітей патрулювати зі зброєю в руках. Є на «Миротворці» і мій малий на фото, з «калашем» у руках.

Фото сина Світлани Дрюк, зроблене в гуртожитку в окупованому Донецьку.

До серпня Світлану направили воювати під Марʼїнку стрільцем-санінструктором. За кілька тижнів вона стала командиром взводу. Ще через тиждень на позиції приїхали люди з «армійського корпусу ДНР», запропонували підписувати «контракт» і формувати штатні списки бойовиків.

— Раніше ніхто списків [воюючих бойовиків] не складав. Тут треба було з прізвищами, іменами, хто чим займається. У бійців істерика: «Я не дам ні імені, ні по батькові, ні прізвища. Про що ви говорите? Ні». Я така: «Пацани, треба, нікому не зіллють». Я вірила, що нікуди не зіллють. Потім мені вже в Чернівцях хлопці [із СБУ] показали списки, які я складала, з усіма прізвищами.

Тоді ж, у серпні, вона отримала перші гроші за те, що воювала на боці «ДНР» — 300 доларів місячної платні.

— Отримувала в званні капітана 300 доларів. Мені вистачало і ще залишалося. Зарплату в рублях почали давати вже в березні 2015-го, готівкою. Гроші отримували так: щомісяця пʼятого або сьомого числа [з Донецька] від [ «армійського] корпусу [ДНР» ] їхав росіянин, з охороною на спецтехніці. Забирав гроші з Росії. Потім, 11 числа, начфіни частин, підрозділів їдуть до Донецька в штаб [корпусу] і забирають гроші. Потім везуть по своїх частинах і там видають. Все готівкою.

До кінця служби у бойовиків Світлана отримувала 35 000 рублів на місяць (близько 13 400 гривень) і надбавку в один відсоток від окладу за «бойові дії» — близько 350 рублів (130 гривень) на день.

— Це була хороша зарплата, — каже Світлана, — а потім мене покликали в реактивний дивізіон.

Реактивний дивізіон / СБУ

До жовтня 2014 року в «ДНР» вирішили сформувати окремий дивізіон з РЗСО «Град». Дрюк запропонували очолити штаб дивізіону, стати замполітом. Під її командуванням опинилися майже 200 бойовиків. З листопада Дрюк офіційно стала начальником штабу 7-ї бригади реактивного артилерійського дивізіону.

— Я весь час хотіла, щоб мені дали танк. А мені дали «Град».

Дрюк вважає, що так швидко «дослужилася» до командира, тому що мала авторитет у бойовиків. За її словами, вона прикрила «кілька каналів постачання наркоти з Росії», особисто перевіряла позиції і карала бойовиків за пʼянки. Окремо Дрюк згадує «роботів» — цивільних і «військових», яких вона «перевиховувала», змушуючи копати окопи.

— Нас обстрілювали під Красногорівкою з міномета. Бачу — бігають двоє хлопʼят, близько двох років, і дівчинка семирічна за ними біжить. Ми з хлопцями їх [відвели] в найближчий підвал, а це виявився їхній будинок. Запитала, де батьки. А мама їхня пішла в Красногорівку квасити. Вона так кожен день йшла бухати. Сходить, бухне, прийде, дітей відлупцює. Якогось дня їх мати просто кинула, сказала: «Йди до ополчух, вони тобі зараз собаку зарубають і нагодують».
У сенсі, ви мали зарубати собаку і нагодувати дітей ? — перепитую я.
— Ну так, — відповідає Світлана, — я дітей відвезла в інтернат. Потім матуся приїжджала, але з нею так і не розібралися. А ось з бухарями-мужиками питання швидко вирішували.
Били до смерті? Багато відео є, де цивільних забивають батогами.
— У мене не забивали. Так, привозили «роботів» — окопи копати. Але їхні дружини і матері самі просили. Приходили на позиції і говорили: «Син бухає, наркоман, мене п*здить, зробіть щось із ним». Приїжджали наші пацани, забирали прямо з дому, навчали розуму. Бувало, що такі перевиховувалися і залишалися воювати в підрозділі.
Не вбили і на тому спасибі.
— По-різному було, — відповідає Світлана, — я ходила по позиціях, і там, де хтось забухав, задрімав — то відразу мав. Якщо не на підвал, то роздягала до трусів і в льох крижаний. Перевиховання. Навіть кума свого одного разу так. Він не ображався, розумів, що так треба.

Дебальцеве / «Чебурашка»

Свєта говорить, що почала співпрацювати з СБУ вже перед захопленням Дебальцевого в січні 2015-го: «Хотіла раніше, але не знала, як звʼязатися». Агент СБУ, який був на зустрічі зі Свєтою стверджує, що вона вийшла на звʼязок на початку 2015 року. За словами Дрюк, вона не змогла змиритися з тим, що робили бойовики «ДНР» з цивільними людьми.

— Вони ввели 21 «розстрільну» статтю. Люди зникають і вдень, і вночі, і потім навіть згадувати про них не можна. Як так можна жити?

Світлана Дрюк у нижньому ряду.

Світлана стверджує, що командування бойовиків не попередило її підрозділ про те, що планується операція по захопленню Дебальцевого. Техніку нову теж довго не привозили. Але в січні сказали вирушати на позиції в село Грабове.

Коли стало зрозуміло, що почнеться захоплення Дебальцевого?
— Коли нам почали давати бойові цілі. Ми до середини січня просто наводились [на позиції ЗСУ] і давали [артилеристам] координати, а потім [нам] наказали стріляти. Ми тоді подивилися по координатах і зрозуміли, куди стріляємо. Прямо туди [по позиціях української армії]. На позиціях нас вчили і координували «туристи».
«Туристи» — це росіяни?
— Так, «гуманітарка». Їх перевозили в КАМАЗах гуманітарної допомоги. Схема там цікава. Росіянам роблять такі ж паспорти, як і у місцевих вояк. Коли потрібно зайти російським військовим, вони заходять за підробленими паспортами місцевих. Виходить, що це не росіяни воюють, а ніби місцеві. Ось, якщо взяти селище Сєдове, то там велика частина росіян перебуває. Заїхали і квартируються.
А хто краще воював, — питаю я, — росіяни чи місцеві?
— Як гарматне мʼясо — наші, — відповідає Світлана, — тому що піхота. Вони реально як гарматне мʼясо. Це війна артилерії і розвідки, але ніяк не піхоти.

До кінця січня для дивізіону Світлани Дрюк на складах у Сніжному приготували 12 500 снарядів для реактивних систем «Град». Її дивізіон прикривав російські підрозділи. Дивізіон Дрюк працював за 20 км від лінії фронту — обстрілював посадки і пристрілювався до позицій української армії. Потім по цих позиціях стріляли росіяни.

Світлана вважає, що інформація, яку вона вже тоді передавала в СБУ, була важливішою за будь що.

— Мені кажуть: «Ти ж убивала людей, так?» Я про це мріяла. Ні, не вбивати, а бути військовою. На керівній посаді. Адреналінчик, якого бракувало. Мене цінують, поважають, я — честь, батьківщина, обовʼязок.
Людина, яка віддає наказ стріляти, повинна розуміти, що це вбивство.
— Ні, не розуміє. Я розуміла, що мені треба виконати наказ. Мені треба було докладати зусиль, щоб мене не розсекретили. Хоч-не-хоч — будеш виконувати накази. Взагалі, в артилерії ти знаходишся далеко [від лінії зіткнення] і не розумієш все до кінця. Не розумієш, скільки там загинуло [людей]. Коли ти побуваєш у реальній дупі під обстрілом РЗСО — тоді приходить розуміння.
Розуміння того, що гинуть люди так і не прийшло?
— Прийшло. Їхала в Дебальцеве, у штаб, з боку Чорнухиного. Потрапила під обстріл. Кров, відірвані ноги, руки. Заїжджаємо — а там вже козачки попрацювали, піхота. Тіла валяються, українці. І тут я подумала: «Як командири українські могли кинути людей, звалити? А пацани ще два місяці бігали по округах, по околицях, поки їх не зловили. Як ви могли?» Кинули людей там на загибель, на тортури.
Чи не сняться вбивства людей в Дебальцевому?
— Ні. Я дуже ностальгую за тим життям, коли ти можеш відчути, що біля тебе люди, за яких ти відповідаєш, і які за тебе відповідають. У нас зараз в житті дуже не вистачає ось цього братства. Не важить — та сторона або ця. Ну, та сторона [«ДНР»] — це окремий випадок взагалі. Навіть тут [в Україні] зараз люди дуже жорстокі до інших людей.
І думок про тих, хто загинув з вашої вини немає?
— Чесно кажучи, немає. Так можна саму себе закопати і збожеволіти. Я засунула це далеко-далеко. Якщо через мене загинули люди, то це не лише моя провина. Але свою провину я не заперечую. Я виконувала накази, щоб Україні дати ту інформацію, яку треба було дати. Інакше мене б давно на яму закинули, а тут ніхто ні про що не дізнався б. Росія б і далі розповідала, що немає там російських військових, немає там російської техніки. Нічого нема. Але ж вони є, і я передавала цю інформацію.

Світлана розповідає, що всю техніку потрібно було переганяти з Росії самотужки. Штаб наказував «укомплектувати» в певний термін, а далі всередині підрозділу призначали людей — водіїв-механіків, які і їхали по російську техніку.

— [Водії] з мого дивізіону постійно ганяли по техніку, тому що водити її вміли. Переганяли танки, «бехи», САУшки, все підряд. Возили все вночі. Вранці подаю [в штаб] список людей, які поїдуть. У них з собою ні паспортів, нічого. Тільки пайок на кілька діб. Увечері їх відводжу в штаб бригади. У ніч вони їдуть. Переходять кордон, без всяких розпізнавальних знаків і документів — там все домовлено [з російськими прикордонниками]. Їдуть в Ростовську область. Там у якійсь військовій частині вибирають [техніку] з г*вна, беруть краще з гіршого. І привозять в «ДНР». А потім пацани з дивізіону половину зарплати в цю техніку вкидають — вічно все ламається.
А ця вся нова техніка, «Буратіни», «Півонії», «Гіацинти»?
— Це все для парадів. В інших підрозділах були, певно. У мене не було. У мене в батальйоні був танк — Т72Б3, який на електроніці вже. Його пригнали і обкатували.

Російський танк Т72Б3 на підʼїзді до Луганського аеропорту.

У січні 2015 року в «ДНР» створили «республіканську гвардію», яка безпосередньо підпорядковувалася Олександру Захарченку. Туди увійшов один із підрозділів — «Чебурашка», до нього потрапила Світлана.

Хто взагалі ці назви придумує? «Пʼятнашка», «Чебурашка»...
— Комбат із позивним «Веселий», — відповідає Світлана. — Він прийшов якось і каже: «Так, там «Пʼятнашка», там «Легіон», у нас теж має бути назва. Даю тиждень на роздуми». Приходить через тиждень: «Придумали? Не придумали. Будете «Чебурашка». Веселий носив футболку, на ній Чебурашка у військовій формі і підпис «Вбивця кіборгів». Так і стала бригада називатися «Чебурашкою».

Бригада «Чебурашка» була четвертою в структурі «республіканської гвардії ДНР». У «ДНР» гвардію називали елітою армії. У ній були батальйони «Оплот», Російська Православна Армія, загін «Пʼятнашка», «Булат», «Патріот», танковий батальйон, комендантська рота «Варяг». Трохи менше ніж за півтора року «Чебурашка» розвалилася.

Шеврон підрозділу «Чебурашка».

— У Веселого почалися терки з Захаром [Олександр Захарченко], — згадує Світлана, — тому що і Гіві, і Моторола дуже сильно постаралися. У них із Веселим дільба почалася, по віджиманню бізнесу і торгівлі зброєю. Під Веселого бабу підклали, одну з коханок Гіві. У підсумку він потрапив у немилість до Захарченка — той перестав його підпускати до себе і взагалі ігнорував. У травні 2016 року Веселий розпустив весь підрозділ, «Чебурашка» розвалилася, а я почала шукати, куди приткнутися. І тут нагодилося — в 11-му батальйоні нас вишикував командир Алтаєць і каже: «Ну що, пані, хто хоче взяти участь у танковому біатлоні?»

Кінець першої частини