1
Щоранку Інна прокидається якомога раніше, збирає дворічного сина Камрана й вирушає на ринок по їжу й питну воду. Довге кучеряве волосся вона ховає під чорний хіджаб, шари тканини вкривають руки й ноги. Шкіра потріскалася від щоденного прання й готування, дихати важко через пил. Пил і пісок тут усюди — це пустеля, без річок і затінку. До ринку йти неблизько — це на іншому кінці наметового містечка, що завбільшки з десять футбольних полів. Тут можна купити фрукти, хліб, якусь кашу. Вибір невеликий, але краще, ніж нічого. Інколи їжу роздають безкоштовно, але Інна не любить стояти в кількагодинних чергах. Додому вона повертається за кілька годин, спітніла і втомлена від спеки. Так вона живе більш як півтора року.
Інна Добровольська в таборі «Аль-Холь».
«Бабель»
Їхній із сином дім — це невеликий намет у таборі «Аль-Холь» на північному сході Сирії. У ньому немає ліжка чи меблів, лише матрац і кілька ковдр. Замість кухні — газова горілка. Готувати на ній треба обережно, бо ненароком можна спалити намет. Улітку температура в наметі підіймається до 70 градусів вище нуля, а в негоду його зносять смерчі. Зараз, у жовтні, ночі стають холоднішими. Опалення немає.
Табір «Аль-Холь». Фото надані Фатімою Бойко.
«Бабель»
У таборі Інна займається, чим доведеться. Щоб заробити, стриже інших жінок та навчає дітей. Над усе любить гратися з найменшими, з ними вона вчить букви й цифри. Формально в таборі є школи й дитячі садочки, по факту це намети без підручників і вчителів. Якщо потрібно, Інна допомагає в польовому госпіталі. У таборі регулярно спалахують епідемії, за останній рік тут були тиф і дизентерія. Люди хворіють і помирають, ліків не вистачає. Тестів на коронавірус у таборі не роблять, тому його тут офіційно немає.
Інна Добровольська з сином Камраном у таборі «Аль-Холь».
«Бабель»
Єдиний зв’язок із зовнішнім світом — телефон з інтернетом. Інна розповідає новини своїй мамі, яка чекає на неї в Черкасах. Вона надсилає їй фото онука й просить за них не хвилюватися. Вони майже не зідзвонюються, бо за це в таборі можуть покарати. Безпечніше переписуватися.
Сусіди Інни та її сина Камрана — ще 16 українок разом зі своїми 43 дітьми. Частина з них — із Криму, є родини з Харкова та Мелітополя. В однієї жінки семеро дітей, також є 62-річна хвора бабуся. Усього в таборі — понад 70 тисяч людей. Вони потрапили сюди на початку 2019 року, коли курди розгромили в Сирії «Ісламську державу». Більшість жінок в «Аль-Холь» — вдови бійців ІД, які загинули під час боїв. Курди взяли їхні родини в полон, бо вважають їх небезпечними. Серед жителів табору — сирійці, іракці та іноземці з 62 країн світу. Українки стверджують, що не причетні до злочинів «Ісламської держави». Вони кажуть, що їхали до Сирії за чоловіками й не знали, що потраплять на війну.
Діти українок, які живуть у таборі «Аль-Холь».
«Бабель»
2
Інні Добровольській 34 роки. Вона народилася і виросла в Черкасах. Любила математику й фізику, вивчала іноземні мови. «Хороша, весела, добра дівчинка», — описує дочку її мама Анжеліка. Після школи Інна вирішила взяти перерву й попрацювати в Німеччині. Там вона жила в родині й доглядала за двома дітьми з інвалідністю. Через півтора року переїхала на схожу роботу в Австрію. Паралельно вчила німецьку й готувалася до вступу — хотіла навчатися в європейському університеті. За словами Анжеліки, в Австрії Інна подружилася з чеченською діаспорою та почала вивчати Коран: «Їй подобалося дискутувати з ними й порівнювати Коран із Біблією. Для неї це був свого роду науковий інтерес».
Інна Добровольська вдома в Черкасах. Їй тут 18 років. Фото надане її матірʼю Анжелікою.
«Бабель»
Інна прожила в Європі сім років, але часто приїжджала до Черкас. У 2011 році повернулася остаточно, вийшла заміж і народила дочку — Камілу. Її чоловіка звали Арсен, він був вихідцем із Нагайського району Дагестану в Росії. Анжеліка розповідає, що Арсен воював у Чеченській війні, але втік із Росії, бо хотів мирного життя. Довгий час він працював у Туреччині на будівництві, поки не приїхав до України й не познайомився з Інною. У Черкасах вони жили три роки, але справи йшли не дуже. Працювати доводилося важко, але грошей постійно не вистачало. «Він казав: я ще ніколи так багато не працював і так мало не заробляв, як в Україні», — згадує Анжеліка. Двоюрідний брат переконав Арсена повернутися на роботу в Туреччину. У 2013 році він зібрав валізу, залишив дружину й дочку в Черкасах і полетів у Стамбул.
Через пів року Арсен оголосив Інні, що їде працювати в Сирію. Він сказав, що йому запропонували роботу в ліцеї для хлопчиків, він мав стати заступником директора. «Він завжди хотів викладати, тому це була дуже хороша пропозиція», — згадує Анжеліка. Арсен запросив дружину переїхати до нього, але на збори дав лише кілька днів. Другого лютого 2014 року Анжеліка посадила Інну й півторарічну онуку Камілу в літак до Туреччини, звідки вони разом з Арсеном мали вирушити до Сирії. «В той день у мене стався перший у житті гіпертонічний криз», — згадує жінка. З того часу вони не бачилися.
У Сирії справи в родини пішли добре, каже Анжеліка. Арсен добре заробляв і невдовзі купив два будинки й машину. Інна розповідала матері, що допомагає чоловікові у ліцеї й задоволена життям. Пара жила у провінції Ракка на півночі Сирії. В той час його центр — місто Ракка — був столицею «Ісламської держави». Арсен загинув під час одного з бомбардувань, імовірно, у 2016 році. Інна залишилася в Сирії сама з маленькою донькою. У мусульманській країні це було важко, каже Анжеліка, тож вона вмовляла дочку повернутися додому: «Я їй казала: донечко, у вас же війна, біженці… А вона мені відповідала: “А у вас, мамо? Теж війна і теж біженці”».
Восени 2017 року Інна втратила дочку, на той час їй було майже п’ять. «Дитина згоріла за два дні, що сталося — ми не знаємо», — каже Анжеліка. Інна написала матері, що не знає, як жити далі. Зв’язок із нею перервався на пів року. Уже згодом Анжеліка дізнається, що вона пережила: голод, спрагу, спеку в пустелі та кілометри дороги пішки. «Три місяці доводилося їсти траву й пити воду з річки, щоб вижити», — переказує жінка. У лютому 2018-го Інна народила сина Камрана від чоловіка, який їй допомагав.
Історія Інни досить типова для іноземок, які опинилися в таборі «Аль-Холь», говорить аналітик Українського інституту майбутнього Ілія Куса, який спеціалізується на подіях на Близькому Сході. Більшість із них так само приїжджали до Сирії через Туреччину, їдучи слідом за своїми чоловіками. У 2012—2013 роках, коли ІД нарощував сили в Іраку й Сирії, Туреччина була головним хабом із вербування іноземців. Турецько-сирійський кордон був дірявий, тож потрапити на війну було нескладно, пояснює аналітик. Він переконаний, що більшість жінок знали, куди їдуть. «Але я допускаю, що частина або не мали вибору, або не одразу зрозуміли, що відбувалося. А коли зрозуміли, виїхати було вже неможливо», — каже він. Сирійська армія розпочала наймасштабніші контрнаступи на ІД наприкінці 2015 року, почалася справжня війна. «Ісламську державу» почали відкидати на схід, м’ясорубка тривала весь 2016 і частково 2017 рік. Це не можна було не помітити».
В «Аль-Холь» Інна, як і тисячі інших жінок, потрапила наприкінці 2018 або на початку 2019 року. Вони здавалися в полон до курдів самі, щоб залишитися живими. Курди, які знищили ІД за підтримки США, вважають захоплених жінок і дітей потенційними терористами.
Kate Geraghty / The Sydney Morning Herald / Fairfax Media via Getty Images
3
Табір «Аль-Холь» лежить посеред пустелі в однойменному місті на північному сході Сирії. Він огороджений сіткою, а периметр цілодобово охороняють курдські військові. У квітні-травні 2019 року тут жили від 73 до 75 тисяч людей, переважно жінки й малолітні діти. Зараз їх трохи менше, але точний облік ніхто не веде.
«Бабель»
«Аль-Холь» існує в Сирії ще з 1991 року. Тоді його створили для біженців з Іраку, які постраждали від війни в Перській затоці. У 2003-му табір знову прийняв іракських біженців — уже після вторгнення Сполучених Штатів до Іраку задля повалення уряду Саддама Хусейна. Тоді «Аль-Холь» був у десятки разів менший і дійсно функціонував як місце порятунку для біженців. Зараз він більше схожий на табір для військовополонених.
Так українки в «Аль-Холь» готують обід. На фото — «млинці» з трави.
«Бабель»
Населення табору «Аль-Холь» у квітні-травні 2019 року становило близько 75 тис. людей. Із них:
40% (≈30 тис.) — громадяни Сирії
41% (≈30,8 тис.) — громадяни Іраку
19% (≈14 тис.) — іноземці з 62 країн світу
«Аль-Холь» розбитий на кілька секторів. Найбільші райони — сирійський та іракський, іноземці живуть окремо. Вони теж розбилися на групи: російськомовні, франкомовні, вихідці з Південно-Східної Азії. Стосунки між різними секторами складаються не дуже. Проблеми виникають через мовний барʼєр, побут і розбіжності в ідейних поглядах. За словами Куси, в таборі залишається багато прихильників «Ісламської держави», які вірять у її відновлення. Поряд із ними живуть і ті, хто розчарувався в ідеології або ніколи її не підтримував — наприклад, жінки, які приїхали до Сирії з чоловіками і не намагалися розібратися в ситуації.
Радикально налаштовані жінки час від часу влаштовують у таборі погроми й тероризують інших жителів. «Найрадикальніші закликають інших не співпрацювати з адміністрацією табору, нічого не розповідати. Є цілі загони жінок, які стежать, щоб інші дотримувалися норм шаріату», — розповідає Ілія Куса. За «порушення» вони підпалюють намети або нападають на інших жінок. Охорона табору не ризикує з цим боротися. «Були десятки випадків, коли такі жінки нападали на охоронців. З каменями, ножами, були вбивства з використанням пістолета з глушником. Де вони брали зброю — це вже інше питання», — каже аналітик. Табір охороняє лише 500 охоронців. Їх вистачає тільки на те, щоб контролювати зовнішній периметр.
Курди бояться відпускати жінок із табору. Вони думають, що ті приєднаються до терористів ІД, які пішли в підпілля. «Хоч що б казав Дональд Трамп, терористи ІД не переможені. За цей рік у північно-східних провінціях щомісяця ставалося від 50 до 200 нападів. Вони підпалюють поля, обстрілюють автомобілі або магазини, тероризуючи місцеве населення», — пояснює Куса.
4
З «Аль-Холь» можна втекти. Допомогти можуть місцеві контрабандисти, які за гроші домовляються з охороною табору. Жінок і дітей садять у металеві бочки, в яких перевозять їх через кордон із Туреччиною. Втеча коштує від 10 тисяч доларів із людини, говорить Ілія Куса. За перевезення родини з малими дітьми беруть до ста тисяч.
Kate Geraghty / The Sydney Morning Herald / Fairfax Media via Getty Images
Так із табору виїхали шість українок, каже Фатіма Бойко — тітка однієї з жінок, яка досі перебуває в «Аль-Холь». Фатіма входить до інтернаціональної групи родичів жінок, які хочуть повернутися додому з Сирії, та представляє в ній Україну. За її словами, втікати з табору самостійно дуже небезпечно. «Гарантій ніяких. Можуть упіймати й повернути в табір, можуть побити й залишити, — говорить Фатіма. — Я знаю жінку, яка змогла виїхати лише з третьої спроби». Українки, які втекли в такий спосіб, досі не вийшли на зв’язок. Найімовірніше, вони переховуються в Туреччині. Фатіма радить їм звертатися в українське посольство та просити про депортацію на батьківщину. Тих, хто досі перебуває в «Аль-Холь», вона просить чекати на офіційну репатріацію.
За майже два роки з табору офіційно забрали не більше 1 200 людей, каже Ілія Куса. Спочатку країни встановлюють особи полонених, перевіряють їхні зв’язки з «Ісламською державою» та ведуть довгі перемовини з курдами. Найуспішнішу операцію з повернення провів Казахстан, забравши майже 600 своїх громадян. Росія забрала з Сирії та Іраку понад 200 жінок і дітей. Австралія забрала лише сиріт. Західні країни часто не хочуть забирати жінок із «Аль-Холь», бо не знають, що з ними робити, каже Куса. Велика Британія навіть позбавила громадянства одну з них — Шаміму Бегум, яка втекла в Сирію у 15 років. Родичі дівчини півтора року боролися за те, щоб повернути її додому. Нещодавно суд визнав, що вона має право повернутися додому, але їй доведеться заново отримувати британське громадянство.
Фатіма Бойко розповідає про утримуваних в «Аль-Холь» українок та показує фотографії з табору.
Юлія Вебер / «Бабель»
Україна вже понад рік обіцяє повернути своїх громадянок і їхніх дітей. Міністерство закордонних справ навіть вело переговори з курдами, каже Фатіма. Наприкінці 2019 року родичам обіцяли, що жінки й діти невдовзі повернуться із Сирії додому, але процес раптово зупинився. «Мені тричі говорили в МЗС, що їхня група вже там, — згадує Анжеліка. — Казали: “Ми вас вітаємо, скоро скажемо час прильоту вашої дочки”». Інна кілька разів пакувала валізи, але її так ніхто й не забрав. За словами Фатіми, домовлятися з курдами надзвичайно складно. Українського посольства в Сирії теж немає, й переговори ведуть через Ірак або Туреччину.
Анжеліка Добровольська, матір Інни. Фатіма Бойко. Фатіма Бойко, Анжеліка Добровольська та сестра ще однієї утримуваної в «Аль-Холь» українки чекають на зустріч із працівниками Міністерства закордонних справ.
Юлія Вебер / «Бабель»
У жовтні 2020 року Фатіма, Анжеліка та ще кілька родичок жінок із «Аль-Холь» збиралися в Києві. Це була їхня перша реальна зустріч, до того вони спілкувалися лише в соцмережах. У Міністерстві закордонних справ їм пообіцяли, що ті зустрінуться зі своїми дочками, онуками, племінницями й сестрами до кінця року. Анжеліка вірить у ці обіцянки з обережністю, але вже планує життя після повернення Інни. «Я вже всіх у гості запросила, ми сядемо в нашому будинку в Черкасах — там такий вид на річку, — каже вона. — Це буде важкий час, але ми їм допоможемо. Аби тільки були вдома».
Юлія Вебер / «Бабель»