Вісімдесят років тому, у 1940-му, американець Джессі Вільямс відшукав на території індіанської резервації Навахо-Нейшен у штаті Аризона рештки динозавра. Він показав скам’янілості палеонтологам Каліфорнійського університету Берклі. Група дослідників на чолі з Семюелем Веллсом встановила, що рештки належать доти невідомому динозавру — дилофозавру.
Палеонтологи вирішили реконструювати вигляд тварини. Але значної частини кісток бракувало, тож їх замінили гіпсовими елементами, щоб скелет виглядав завершеним. У результаті динозавр вийшов схожим на іншого хижака Юрського періоду — алозавра. Той пересувався на двох ногах і міг сягати 6 метрів заввишки і 12 — у довжину.
У 1954 році палеонтологи, які вивчали першого дилофозавра, опублікували наукову працю за результатами дослідження. У ній вони не уточнили, які елементи реконструкції були справжніми скам’янілостями, а які — виготовленими з гіпсу. Ні слова про це не було і в наступній праці, яку та ж команда учених випустила ще через тридцять років.
Наукова спільнота розділилася на два табори. Одні палеонтологи додержувалися думки, що дилофозавр був подібним до великих динозаврів, як-от цератозаври та алозаври. А інші вважали, що дилофозаври були схожими на маленьких целофізисів і мали такий самий зріст, як індики.
У низці ранніх досліджень дилофозаврів описували як тварин, що мали слабкі щелепи та вразливий «гребінець». За цим описом створили дилофозавра з культової стрічки «Парк Юрського періоду». У фільмі 1993 року цей динозавр невеликий за розміром, вміє розправляти складки на шиї і має гребінець на голові. А ще плюється отрутою і в такий спосіб убиває одного з героїв кінострічки.
До 2020 року ніхто достеменно не знав, як дилофозаври виглядали та еволюціонували. Адам Марш, палеонтолог з Техаського університету в Остіні, сім років вивчав п’ять найбільш повних скелетів дилофозаврів, знайдених у США. Деякі з них зберігалися у Каліфорнійському університеті Берклі. Інші відшукав колега Марша Тімоті Роу. Серед недосліджених раніше скам’янілостей були задня лапа дилофозавра, череп та таз. У липні Марш та Роу опублікували результати спільного дослідження у Journal of Paleontology. Палеонтологи з’ясували, що дилофозаври були зовсім не такими, якими їх уявляли творці «Парку Юрського періоду».
Насправді тварини мали міцні щелепи з потужними м’язами, у довжину сягали 6 метрів, а важили три чверті тонни. На думку Адама Марша, дилофозаври були «макрохижаками» і могли з легкістю вполювати навіть велику здобич: «Це велика за розміром тварина, створена для того, щоб їсти інших тварин».
Жодне наукове дослідження не знайшло доказів того, що дилофозаври були отруйними. Однак у чомусь творці стрічки «Парк Юрського періоду» мали рацію. Дилофозаври справді мали на голові подвійний гребінь — від ніздрів до очниць. Дослідники припускають, що цей гребінь був яскравого кольору і допомагав дилофозаврам залякувати суперників та залицятися до потенційних партнерів, як це роблять павичі за допомогою своїх хвостів.
Гребінь дилофозаврів мав специфічну конструкцію. Кістки, що його формували, були тонкими. Однак містили мережу «бульбашок» з повітрям, яка їх зміцнювала та захищала. Подібні «бульбашки» учені відшукали й у інших частинах скелету. Марш та Роу припускають, що ця еволюційна перевага допомогла динозаврам стати вищими на зріст і не набрати зайвої ваги, яка б зробила їх повільними та неповороткими.
На думку учених, дилофозаври були першими великими динозаврами-м’ясоїдами в Північній Америці. Хижаки проіснували кілька десятків мільйонів років. Згодом їх витіснили інші види, зокрема цератозаври та алозаври.