Гра для темних часів. The Last of Us Part II посварила всіх і стала головним релізом PlayStation — і ось чому

Перша частина The Last of Us вийшла сім років тому, ще на PS3, і давно стала культовим твором — чимось на кшталт роману «Дорога» Кормака Маккарті у світі відеоігор. Сиквел починається там, де закінчився оригінал: Джоел, головний герой першої гри, врятував дівчинку Еллі — потенційну рятівницю людства. Разом вони залягли на дно в мирній комуні у Вайомінгу. У місцевих жителів свої містечкові драми: хтось дав комусь по пиці, хтось напився і лихословить, хтось розпускає руки.

Еллі, яку ми востаннє бачили 14-річною, тепер девʼятнадцять — з усім, що з цього випливає. Вона не ладнає з Джоелом і намагається розібратися у своїй сексуальності. У якийсь момент минуле (дуже жорстко) нагадує про себе, і Еллі вирушає в путь з єдиним бажанням — убивати.

Перша половина гри виглядає як акуратний апгрейд оригіналу. Пейзажі стали масштабніші, зʼявилася сила-силенна бічних квестів — можна краще вивчити світ або отримати нову зброю (а можна і не вивчати). Гру можна проходити в режимі стелс, але що вища складність, то частіше TLOU2 підштовхує тебе користуватися іншими інструментами: кидати пляшки на ворогів, стрибати на них зверху, залишати за собою дезорієнтуючі міни, врешті-решт — просто тікати, якщо розклад не на твою користь.

У травні цього року у студії Naughty Dog стався витік сюжету, після чого дистрибʼютор вирішив випускати гру швидше і заборонив розкривати деталі сюжету в рецензіях. Це не допомогло, навпаки — спровокувало хвилю спекуляцій, домислів про сценарій і навіть теорій змови.

За тиждень до релізу критики оцінили гру дуже високо. Рейтинг гри на агрегаторі Metacritic досягав 96 балів — видатний результат, таким може похвалитися не кожний тайтл. У день виходу на Metacritic посипалися також відгуки користувачів. Щось пішло не так — гру «замінусували» до 3 балів з 10.

Що так розлютило гравців? Якщо вірити відгукам — жахливий сюжет і зраджені сподівання фанатів оригіналу. Більшість негативних рецензій прямо або побічно згадують лесбійські стосунки Еллі та її напарниці, а також персонажа-трансгендера. Невдоволені гравці пишуть про те, що чекали на «справжній сиквел», а не «SJW-повістку й історію помсти лесбіянки». У будь-якому разі TLOU2 продається швидше за будь-який інший ексклюзив в історії PlayStation.

Чому ж її так високо оцінили критики? Справа в її переконливості: у драматургії, роботі з жанром, в емоціях, які від неї отримуєш. The Last of Us веселою не назвеш. Але краще за все вона розкривається саме тоді, коли тебе вивертає назовні. Вона не першою в історії консольних ігор переосмислює тему насильства (це робили і Hotline Miami, і Spec Ops: The Line). Але TLOU, на відміну від інших, змушує переживати за ворогів. Немов дивишся «Догвілль» фон Трієра — спершу ти дуже хочеш мститися разом з головною героїнею, але в якийсь момент помста приводить тебе не туди, куди ти очікував.

Тобі стає моторошно, коли Еллі всаджує ніж у горло хлопчині, а його напарник виявив пропажу й кличе його по імені. Ти відчуваєш серйозність того, що відбувається, коли підстрелений супротивник не просто вмирає, а верещить, тримаючись за обрубок ноги. Вся ця гра — про наслідки твоїх вчинків. А вони, як відомо, бувають несподіваними.

Але що робить The Last of Us по-справжньому великою — це режисура. Вже в перших сценах ти раптом усвідомлюєш, що персонажі розмовляють пошепки, немов у якомусь фестивальному кіно. Світ рясніє деталями та обривками історій різного ступеня помітності — ось якийсь перехожий в поселенні вчить дитину ходити, а ось — лист Санті в покинутому будинку. Тиша тут здатна бити так само сильно, як і супротивник, який почув хрускіт скла під твоїм черевиком.

У світі The Last of Us 2 (як і в світі навколо неї) люди часто не можуть зрозуміти одне одного. А коли намагаються, буває вже пізно. Це одна з тих подорожей, де ти в якомусь сенсі чекаєш на кінець шляху. Тому що тобі, як і Еллі, час відпочити. А таке в іграх трапляється дуже нечасто.