Нідерландський історик Рутгер Брегман тривалий час цікавився, що сталося б у реальному житті, якби група дітей опинилася на безлюдному острові. У дитинстві він прочитав роман «Володар мух», однак не погоджувався з баченням Голдінга і відчайдушно намагався знайти приклад подібної пригоди.
Схожу історію вдалося відшукати у одному блозі: «Одного дня 1977 року шестеро хлопців вирушили з королівства Тонга на рибальському човні. Потрапивши у шторм, вони опинилися на безлюдному острові».
У статті, однак, не наводилося жодних посилань, тож Брегман звернувся до архівів. З’ясувалося, що 1977 рік виявився опискою — насправді маловідома історія трапилася на 12 років раніше.
Публікація про шістьох учнів, яких знайшли на скелястому острові на південь від Тонги, вийшла у австралійському виданні The Age 6 жовтня 1966 року. На острові вони провели більш як рік, поки зрештою їх не врятував австралійський капітан. Пів століття потому Брегман зустрівся з героями публікації — капітаном Петером Ворнером та одним з врятованих — Мано.
Історія, що перегукується з твором «Володар мух» Вільяма Голдінга, розпочалася влітку 1965 року. Головні герої — Сіон, Стівен, Коло, Девід, Лука і Мано — навчалися у католицькій школі-інтернаті у столиці Королівства Тонга Нукуалофі. У школі були суворі порядки, тож хлопцям було неймовірно нудно, і зрештою вони вирішили втекти на Фіджі або до Нової Зеландії. Найстаршому з них було шістнадцять років. Наймолодшому — тринадцять.
Щоби втілити свої плани у життя, діти вкрали човен у місцевого рибалки. У дорогу взяли дві зв’язки бананів, кілька кокосів та невелику газову лампу. Жодному не спало на думку прихопити мапу, не кажучи вже про компас. Під прикриттям ночі діти непомітно покинули порт. Уночі вони заснули, однак прокинулися від шторму. Хлопці підняли вітрило — вітер швидко пошматував його. Згодом зламався і штурвал. «Ми дрейфували протягом восьми днів. Без їжі. Без води», — пригадує один з хлопців, Мано, якому тоді було 15, а зараз майже 70 років.
Щоб вижити, діти намагалися рибалити. В уламки від кокоса збирали дощову воду — кожен міг зробити один ковток вранці і ще один увечері. На восьмий день плавання пошкоджене судно, у якому пливли хлопці, віднесло до острова Ату. Острів був безлюдним, його мешканців ще у 1860-х викрали работорговці.
Човен розбився об скелі, і хлопці опинилися самі на острові. Вони розподілили обов’язки — по двоє працювали у саду, куховарили та охороняли табір. Зранку та ввечері вони співали та молилися. Один з хлопців, Коло, зробив гітару зі шматка корча та половинки від кокоса, а замість струн використав шість сталевих дротів від зруйнованого човна. Іноді хлопці сварилися, але всі суперечки вирішували мирно.
Спершу діти харчувалися рибою, кокосами, а також м’ясом і яйцями диких птахів. Пізніше вони знайшли у вулканічному кратері поселення давніх мешканців острова. Там відшукали таро, банани, а також здичавілих курей, що розплодилися за час відсутності людей.
Діти будують укриття. Сцена з кінострічки «Володар мух» 1990 року.
United Artists / Getty Images
Жити на острові було непросто — літо було спекотним і діти часто страждали від спраги. Одного разу вони спробували побудувати пліт для того, щоб вибратися з Ату, але потужні хвилі його зруйнували. Один з хлопців, Стівен, під час перебування на острові послизнувся, впав зі скелі та зламав ногу. Друзі допомогли йому закріпити кінцівку за допомогою палиць та листя.
«Не переймайся. Ми виконуватимемо твою роботу, поки ти лежатимеш тут, як сам король Тонги Тауфаахау Тупу», — пожартував Сіон.
На острові діти провели близько п’ятнадцяти місяців. До того часу, коли їх 11 вересня 1966 року віднайшов капітан Петер Ворнер, вони облаштували цілу «острівну комуну».
«У них був фруктовий сад, ємності, виготовлені зі стовбурів дерев, у яких зберігалася дощова вода, гімнастичний зал з чудернацькими гантелями, корт для бадмінтону, курятники та постійний вогонь. Все це було створено ручною працею, старим ножем та великою рішучістю», — пише Ворнер у своїх мемуарах Ocean of Light.
Кадр з фільму «Володар мух» 1990 року.
United Artists / Getty Images
Сам капітан помітив дітей випадково — коли пропливав повз острів на своєму судні, то побачив у бінокль на зелених скелях темні плями від вогню. У тропічних лісах пожежі рідко бувають спонтанними, тож це здалося йому підозрілим. Згодом мореплавець помітив оголеного хлопчика з довгим волоссям, який стрибнув у воду і поплив до човна. Він кричав англійською, що його звуть Стівен, і що він та його п’ятеро друзів були на острові майже 15 місяців.
Слідом за ним пливли і його друзі. Піднявшись на борт судна, хлопці розповіли, що є учнями школи у Нукуалофі. Петер зв’язався з містом за допомогою радіо. Оператор здивувався — хлопців давно вважали мертвими.
Петер Ворнер разом зі своїм екіпажем, серед яких врятовані ним Стівен, Коло та Мано. 6 січня 1968 року.
John Raymond Elliott / Fairfax Media / Getty Images
Дітей оглянув місцевий лікар — він відзначив, що вони добре виглядали, а нога Стівена гарно зрослася. Однак на цьому пригоди дітей не завершилися. Власник вкраденого ними човна був досі незадоволений і вирішив пред’явити звинувачення. Поліція заарештувала дітей та кинула їх до в’язниці.
Щоб допомогти дітям, Петер заплатив власнику човна 150 фунтів стерлінгів за розбите судно. Він мав зв’язки на телебаченні, тож сконтактував з медійниками австралійського «7 каналу», щоб ті зняли сюжет про дітей і розповіли про пригоду світові. Хлопців звільнили за умови, що вони співпрацюватимуть з журналістами. Зрештою цей матеріал залишився в архівах.
Вже невдовзі хлопці повернулися до своїх сімей на один з островів Тонги, Хаафера. Їх зустрічали близько 900 людей — ледь не все населення острова. Австралійського капітана Петера Ворнера оголосили національним героєм. Король Тонги Тауфаахау Тупу IV навіть запросив його на аудієнцію, де особисто подякував за порятунок своїх підданих. За свої заслуги Петер отримав дозвіл провадити бізнес у водах королівства. А після цього запросив врятованих дітей працювати на його судні у складі екіпажу.
Ця історія не отримала такої популярності, як твір Голдінга. Автор книги Humankind A Hopeful History Рутгер Брегман, однак, зазначає, що настав час розповісти про пригоду, яка демонструє, «наскільки сильнішими люди є, коли покладаються один на одного», а не навпаки.