09:15 аеропорт «Бориспіль»
На концерт до Львова Саша летить з «Борисполя», каже, що на квитки була акція. Інші учасники групи поїхали поїздом о шостій ранку. Літак Київ — Львів вилітає о 10:30, о девʼятій Саша вже в аеропорту. Зустрічаємося біля стійки реєстрації. На Саші зручні штани, кофта і пуховик. Швидко проходимо контроль і потрапляємо в зону duty free. Саша бачить кафе. Беремо каву, кілька кексів і сендвічі. Розмовляємо про концерти й останні музичні новини. Саша згадує:
— Сьогодні вранці збиралася і знайшла мило з «Ліверпулю»...
— О, «Ліверпуль» — легендарне місце в Донецьку, клуб з памʼятником The Beatles.
— Так, ми якось давно, до війни, там грали кілька разів. Уперше, у 2007-му, нас взагалі налякали, що в Донецьку битимуть за українську мову. Ми вирішили, ну що ж, бʼють, так бʼють. Коротше, після концерту сидимо. Їсти хочеться, а там навпроти був гастроном. Ми туди швидко забігли, купили їжі та назад в номер. Як ціла місія була. Зараз смішно.
Близько десятої ранку починається посадка на рейс, літак повний. Сідаємо на свої місця, пристібаємося, у проході зʼявляється стюардеса з ременем і рятувальним жилетом. Саша розмотує навушники:
— Я це називаю «танець смерті».
Групу Саша зібрала в кінці 1990-х. У Wiki написано, що вона «вдома грала пісні на двох струнах». Питаю, що це означає і як вона вирішила писати пісні.
— У мене було кілька касет із західною музикою, з російською музикою. Й одна чи дві «Плач Єремії» — я знала про їхнє існування, і «Мертвий півень». Напевно, це були єдині українські гурти, які я знала. І в мене була гітара, я ходила до рок-школи, може у 18 років. Чи мені було 16? Удома, з гітарою, з магнітофоном ставиш касету. Придумуєш якийсь хід для цієї пісні, яку на двох струнах і граєш.
Це була пісня «Скоро буду поруч», пізніше вона вийшла в першому альбомі «Крихітки Цахес». Саша шукала її оригінал, щоб випустити на вінілі, перша назву треку — Magic eye. Кольцова не з самого початку писала тексти українською. Спочатку вони були англійською та російською. Саша виросла в російськомовній родині. Пізніше вирішила, що писатиме українською. Доводилося перевіряти тексти зі словниками.
— Для всіх це був виклик, тому що у нас вдома українською майже ніхто не розмовляв. У нас були два брати — басист і барабанщик — у них в сімʼї тільки тато говорив українською, решта батьків у всіх російськомовні.
11:30 Аеропорт — готель
Літак сідає у Львові. У Кольцової з собою лише одна валіза на колесах і сумка-бананка. Перед виходом у зал прильоту Саша дістає з сумки темні окуляри, вдягає їх і сміється:
— Дивись, як має виглядати рок-зірка.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Біля аеропорту чекає таксі. Саша ставить валізу в багажник, сідає на заднє сидіння і намагається пристебнутися. Таксист рушає.
— У нас тут по місту можна не пристібатися...
— Ага, у мене так друг помер. Не пристебнувся і вилетів на трасу через лобове скло. А у нас ще сьогодні ввечері концерт.
— А ви якісь артисти? Одразу помітно.
— Так, група «Крихітка».
Таксист знизує плечима і включає радіо. Саша каже, що у Львові, на відміну від Києва, солдауту не буде. Промоутер Святослав, який організовував концерт, забив на рекламу. Довелося за три дні до концерту наймати промоутерів самій, вони організували ефіри.
— Щось цього разу в нього пішло не так. Раніше він усе робив класно, а зараз втомився, мабуть. Сказав, що продали всього 400 квитків. Сітілайтів не було, реклами особливо теж. Тільки в транспорті. Піду тепер на радіо, розповім про наш новий трек.
Питаю, чи отримує група гроші за те, що трек потрапив на радіо.
— Ми ж не в Британії! Це там ти потрапив в ротацію — і вже відчутні гроші. А у нас копійки. Не привчилися в нашій країні до такого поняття, як авторські права та відрахування. Усім цим займаються якісь мутні фірми. Кілька років тому намагалися змінити цю схему, але не вийшло. Навіть у Росії працює, там РАС — монополіст і монстр. Ось тому музиканти та композитори й працюють на російський ринок. Там ти за хіт можеш отримати 20 тисяч доларів на квартал з відрахувань, а в нас на тому ж — 20 тисяч гривень. Ті, для кого війна неважлива, спокійно їдуть до Росії заробляти.
Група «Крихітка» в Росію давно не їздить. Саша каже, що раніше запрошували на фестивалі та навіть на корпоративи. Вони принципово грали пісні українською.
— Ми вирішили, що якщо люди хочуть нас слухати, нехай слухають нашою мовою. А зараз навіть поставили геоблокування на новий сингл — він у Росії недоступний. Хоча якісь переходи від них я бачила. Це дуже дивно.
До готелю їхати хвилин тридцять. Інші учасники групи вже на місці. Таксист зупиняється біля входу. Саша дістає валізу.
— Хлопці мене зареєстрували в готелі як Олександр Кольцов. Мої котики. Зараз буду на рецепції говорити, що я Олександра.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Сашин номер на четвертому поверсі, хлопці живуть на першому. У номері кілька стільців в стилі колишнього генпрокурора-втікача Віктора Пшонки, тумба із дзеркалом і велике ліжко. На ліжку подушки з написом «Королева». Саша знімає окуляри, бере в руку подушку і з розбігу стрибає на ліжко. Від басиста Стаса Галана в Telegram приходить повідомлення. Саша встає з ліжка.
— Йдемо знайомитися з хлопцями?
Ми спускаємося в номер басиста. Стас відкриває двері, на ньому піжамні штани та футболка. У номері два ліжка. Одне розстелене, інше заправлене. Барабанщик Артур Михайленко сидить на підлозі. Стас вказує на застелене ліжко:
— Я Артура туди не пускаю, а то прийдуть групіз, а у нас бардак в номері. Тому в нього коворкінг на підлозі.
Саша сміється:
— Я думала, групіз вже у вас в номері, і ви їх просто ховаєте за шторами.
Кольцова, Михайленко і Галан обговорюють розпорядок дня. О 14:00 у Саші перший ефір на радіо «Галичина», потім ще один ефір на радіо «Вголос», далі спільний обід з групою і о 17:00 саундчек. Концерт має розпочатися о 19:30.
— Я зараз швидко в душ і перевдягнуся, потім на радіо. А за обідом можемо обговорити трек-лист. Ми попередньо обговорювали, але можемо ще раз по ньому пройтися.
14:00 Радіо
Редакція радіо «Галичина» у Львові розташована на Соборній площі. Від готелю хвилин пʼятнадцять на таксі. Саша виходить у тому самому одязі, з легким макіяжем і шапці, схожій на хіджаб. Валізу з концертним вбранням одразу бере із собою, щоб не повертатися до готелю. У місті пішов сніг, і рух став. Таксі стоїть у заторі. Кажу Саші, що справді не видно реклами. У центрі Києва афішами з «Крихіткою» були заклеєні всі стіни та паркани.
— Ти чула, є така співачка Ірина Федишин. Її афіші навіть у карпатських горах можна побачити. Я думав, що це чиясь дружина, яка захотіла співати.
— Ти що! Вона дуже популярна, збирає повні зали.
— Це жіночий Олег Вінник?
— Слухай, ну хтось повинен займати цю нішу. Якщо люди хочуть слухати про «малесенькі долоньки», хтось це має співати.
На ефір ми запізнюємося на десять хвилин, Саша заходить, знімає куртку та відразу йде в студію, на ходу запитує у режисера, чи прислали йому на пошту нову пісню «Бурштин». Режисер киває і каже, що пісню ніхто не надсилав. Сингл хотіли поставити в ефір, але запустити його з Google music не вдається, а скачати пісню просто так ніде. Нарешті Саша знаходить десь піратську версію пісні та намагається скинути її режисерові ефіру в Telegram. У цей час в ефірі грає старий хіт групи «На першому місці». Пісня закінчується, ведучий представляє гостю.
— У нас в ефірі Каша Сальцова, група «Крихітка». І відразу скажу: ласкаво просимо до Львова. Він вас зустрічає снігом. До речі, скільки ви тут не були?
— Ну, у Львові-то я буваю, а ось останній концерт був три з половиною роки тому. До речі, в тому ж клубі, що й сьогодні, але він тоді інакше називався.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Кольцова розповідає про останні пару років групи та про концерт. Режисер ефіру так і не зміг поставити «Бурштин». Наступний ефір — на радіо «Вголос». У Львові затори, тому Саша вирішує іти пішки. Кольцова замотується в пуховик і натягує шапку-хіджаб.
— Мені так подобається назва «Крихітка», вона в мене асоціюється з усім маленьким і дитячим. Я купую всілякі смішні кофти, з дитячими принтами, а тепер ще й цю шапку.
На вулиці сніг, Саша тягне валізу та намагається обходити калюжі. Питаю її, навіщо вона три роки тому вирішила піти працювати на «Суспільне» і стала членкинею правління компанії.
— Хотіла зробити культурне середовище кращим. Звичайно, хотіла, щоб українська музика розвивалася. Мріяла підтримувати українських авторів чесними роялті від суспільного мовника, до речі. Здається, такого ренесансу, як в останні роки, в українській музиці вже не буде. Це справжній розквіт, який, на жаль, скінчився. Найприкріше, що мало хто усвідомив, що це був ренесанс. Напевно, залишаться квоти і все те, що допомагало, але все одно відчувається, що все відкочується назад. Росія знову заходить на наш ринок. Усі ці «Мумій тролі» та «Звірі», вони ж сюди їдуть на концерти не тому, що можна заробити. У них заробітки в Росії більше в десятки разів, їм наші гонорари — копійки. Вони їдуть помітити територію, позначити, що цей ринок — їхній. І це сумно.
На «Суспільному» Кольцова відповідала за розважальний напрям. Вона і досі є членкинею правління, але зараз у відпустці та, здається, розчарувалася в реформі.
— Насправді виявилося все не так, як я собі уявляла. Декларації одні, а наміри інші. І там ідеї явно були не на першому місці. Розумію, що перші роки реформ дуже важкі. Але це точно не про творчість, не про ідеї, які хотілося б реалізувати. Я після цієї роботи вперше за багато років пішла до психотерапевта. Коли я написала заяву про відпустку, зрозуміла, що мені так важко все це спостерігати було: на кого перетворюються люди, як вони борються за місце під сонцем. Але незалежний суспільний мовник вкрай необхідний Україні. Якщо українське суспільство і політики будуть готові до того, що є величезний медіахолдинг, яким не зможуть крутити політики й олігархи, «Суспільне» рано чи пізно стане таким, яким воно має бути.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
На годиннику десять хвилин на четверту. Ми підходимо до будівлі, де розташована редакція радіо «Вголос», — ані таблички, ані вказівника не видно. За кілька хвилин з дверей виходить дівчина і запрошує до студії, ліфт не працює, тому старими крутими сходами ще австро-угорського будинку доводиться йти пішки на четвертий поверх. Саша тягне валізу.
У студії зʼясовується, що й сюди не прислали трек «Бурштин». Саша перекидає його через Telegram, ведучий намагається завантажити, але не може. Саша сміється:
— Я знаю, чому так — його нарешті завантажили на радіо «Галичина».
Ефір на радіо «Вголос», як каже сам ведучий, «просто щоб поговорити». Він запитує, чим група займалася останні пару років, як Саші у Львові та чого вона чекає від концерту. Поки трек намагаються завести в ефір, Саша пропонує заспівати пісню Ірини Федишин і починає: «Малесенькі долонькииии, синаааа чи донькииии». Зрештою режисер ставить в ефір новий сингл.
16:30 «Кумпель»
До саундчеку залишається зовсім мало часу, тому особливо вибирати, куди йти на обід, не доводиться. Поруч із клубом, де буде концерт, є ресторан «Кумпель». Саша вирішує йти їсти туди, між чеком і концертом ще треба встигнути на мейкап. На обід Саша бере банош і капусту, вона вже багато років не їсть мʼясо та не пʼє алкоголь.
— Можу іноді ковток вина зробити, але це тільки коли друзі привезуть пляшку чогось з-за кордону і кажуть: «Та ти просто спробуй! Це ж неймовірно!» А так зовсім не пʼю. Не знаю, напевно, мені подобається відчуття безпеки, алкоголь позбавляє його. А ще він робить людей агресивними, а я не люблю агресію.
Поки ми їмо, група вже настроює апаратуру та перевіряє звук. Ефіри на радіо трохи затягнулися, і Саша не встигає на макіяж, вона намагається домовитися з салоном, щоб візажист прийшов прямо в клуб, але салон таких послуг не надає. Стає зрозуміло, що чекатися доведеться в прискореному режимі. За 13 років існування «Крихітка» пройшли шлях від гранжу й альтернативи до якісної поп-музики. Питаю, як це сталося.
— Мені здається, найкращу поп-музику роблять рокери. Подивися на «Димну суміш». Ну реально, щоб робити поп-музику, треба мати серйозний музичний бекграунд. У нас була спроба грати зовсім важку музику, і ми не стали, умовно, групою Jinjer просто тому, що тоді не було такого попиту — це раз, а по-друге, у нас не було такої інструментальної потужності. Тоді й сцени такої важкої не було. Якщо подивитися якісь ранні виступи «Крихітки Цахес» — там дівчина в джинсах, кросівках, кепці та футболці Straight Edge. А потім змінився склад, від раку мозку помер наш гітарист Михайло Гічан, і в нас теж була пауза, потім ми зібралися, і почало виходити те, що вийшло.
— Вийшла поп-музика...
— Не знаю, мені здається, якщо ти пишеш пісні, тобі все одно в якому жанрі. Я зараз хочу спробувати себе як сонграйтер, поекспериментувати, писати пісні для когось, щоб скіли прокачати. Я можу пісню зібрати досить легко і в будь-якому жанрі, мені просто потрібен хтось, хто відповідатиме за інструментальну частину. Візьмемо нас, основна робота в мене — з текстом і мелодією. Чому ми стали поп-групою, хоча всі слухаємо не поп-музику? Не знаю, я думаю, це нормально.
За деякий час після смерті гітариста група змінила назву з «Крихітка Цахес» на просто «Крихітка». Кольцова згадує, як група судилася з лейблом і виграла права на альбом «Рецепт».
— Лейбл називається Comp music. Вони чомусь вирішили, що можуть, нічого не вклавши, нас випускати та заробляти. У нас була розмова, після якої я сказала, що ми з ними не будемо працювати щодо нового релізу, а нам відповіли: «Ну, напевно, побачимося в суді». Окей. Побачилися, виграли.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Кольцова каже, що в Україні проблема з авторськими винагородами й поки вона не вирішується.
— У нас провалено абсолютно все на цьому полі. Люди, які генерують український контент, не мають з цього тупо нічого в порівнянні з іншими ринками. Якщо, скажімо, умовний Успенський на Чебурашці встиг заробити собі капітал, то в нас адекватних механізмів для відрахувань з авторських прав не існує, немає прозорих реєстрів, що кому належить, і грошей теж немає, тому що всі — ЗМІ та HoReCa — хочуть економити на купівлі прав.
Саша доїдає банош і капусту, розплачується та одягається. Її музиканти вже на саундчеку в клубі «Малевич».
17:30—19:30 «Малевич» — салон краси — «Малевич»
Усі музиканти на сцені, крім басиста Стаса — він стоїть біля барної стійки та пʼє Red Bull. Питаю, з горілкою чи звичайний.
— Це у 20 років з горілкою, а зараз і серце може стати.
Кольцова знімає куртку й котить валізу кудись за сцену, потім повертається, вставляє у вухо навушник і теж забирається на сцену. За спинами музикантів величезний екран з візуалізацією — яскраві абстрактні картинки та відеоряд за темою пісень. Група починає грати: спочатку старі треки, а потім і новий «Бурштин». Саундчек триває сорок хвилин. До того як у клуб почнуть пускати перших відвідувачів, залишається менше години. До зали заходить організатор концерту Свят, у нього дуже сумний вираз обличчя. Саша перестає співати.
— Свят, усе нормально?
— Ясна річ, усе нормально. А що може бути ненормально? Чому ти запитуєш? Усе чудово.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Саундчек закінчено, Кольцовій час на мейкап, салон краси поруч із клубом. Ідемо туди пішки, на вулицях ще більші затори. Саша міркує про концерт:
— Свят сказав, що продали 400 квитків, але щось мені здається, він трохи прикрасив результат. Дуже шкода, у Львові мегапубліка. Взагалі, я казала, що такого підйому української музики не буде, напевно. Але я вирішила не паритися. Є нові пісні? Просто запишемо та викладемо. У мене немає ніяких особливих надій, що ми знову увійдемо до десятки кращих груп. Я вмію писати пісні, пацани вміють грати. Ми дали кілька концертів, нам весело. Ми на лайті. Мені здається, що найкращі речі так і виходять. Ти просто робиш те, що тебе пре, робиш сильно, впираєшся, і воно якось виходить.
— А як ви взагалі знаходите організаторів?
— Зі Святом ми давно знайомі, але взагалі різне бувало. Наприклад, один раз хлопець захотів організувати весь концерт, щоб прямо під час нього освідчитися своїй дівчині. У підсумку вони розлучилися, і на концерт вона прийшла з іншим.
У салоні великі скляні двері. Саша запізнилася, її попереджають. що після неї весь час розписаний, тому «скільки встигнуть, стільки й встигнуть». Вона сідає в крісло перед дзеркалом.
— А тепер дивись, як жінка за 15 хвилин перетворюється на красиву жінку.
На годиннику 19:00, до клубу вже пускають людей. Саша каже, що з нового матеріалу буде лише пару пісень, тому що їх запишуть із залу, а звучать вони поки не так, як могли б у студійному записі. Останніми місяцями група напрацьовувала матеріал для нового альбому. Щоб краще думалося, Кольцова ходила в Макдональдс.
— Я казала: «У мене є час з десятої вечора до першої ночі, коли мене ніхто не чіпає і я займаюся тим, чим я займаюся». Я о 22:00 виходила з дому з плеєром. Сиділа в Макдональдсі через дорогу від будинку. Я не знаю, що таке асортимент в Макдональдсі, тому що я не знаю, що там дають їсти. Багато років не їла мʼяса і в Макдональдсі я брала кілька разів салати. Я не знаю, як називаються ці біг-маки, меню, і це була просто ржака. Це, напевно, виглядало ніби я звалилася з космосу. Я підходжу до них: «А що у вас є?» А вони дивляться як на іншопланетянку.
— Упізнавали тебе?
— Ну так. Люди підходили, фоткались. Це було мило. Взагалі, важливо, щоб тебе ніхто не відволікав. Натхнення — це для лінивих. Тому що ти можеш одну ідею записати, а потім опрацьовувати. По-хорошому, це ще купа часу, щоб вона сама себе розвивала. Для цього потрібно ще принаймні дві години. Ти шукаєш ноту, ти підспівуєш собі щось. Усе може помінятися. У нас так було з однією з пісень з нового альбому. Я знала, яким буде приспів. Сказала хлопцям: «Пацани, пісня називається «Так». Льоха, запиши мені гітару на диктофон». Він мені награв. І тут я в якийсь момент приходжу з репетиції і думаю: «Зараз додому не піду». Я зрозуміла, що все: до побачення, старий текст, старі ідеї, пісня буде зовсім іншою. Творчий процес — це так само круто, як і на сцені стояти.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Візажисти закінчують з макіяжем і зачіскою, Саша поспішає до клубу, ще потрібно вдягнути костюм. Одяг у тій валізі, яку вона тягала за собою весь день. У ній же зберігається предмет гордості — легендарні лосини.
— Мені дуже потрібні були конкретні лосини, і я замовила їх під один з концертів з Фінляндії. Заплатила за термінову доставку 30 євро. А вони йшли 23 дні. Я 23 дні чекала на ці довбані лосини. Тепер в них і буду виступати.
Дощ закінчився, по дорозі назад до клубу Сашу впізнає молода пара, яка теж йде на концерт. Хлопець жартує, що його приставили охороняти співачку, і просить не затягувати початок виступу. Саша перекидається з ним кількома фразами й обіцяє побачитися на концерті. Ми заходимо в клуб через вхід для виконавців. Крізь фіранки видно, що в залі багато людей. Кольцова біжить у гримерку переодягатися.
20:00 Концерт
У маленькій кімнаті вся група та ще кілька людей з команди: віджей, організатор, представник клубу. На столі овочі та фрукти, мінеральна вода і маленька пляшка віскі. Басист Стас Галан бере її в руки й одразу ставить на місце.
— Якщо я зараз випʼю, то засну, ніякого концерту.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Барабанщик Артур Михайленко сидить на великій синій кулі та бʼє по ній паличками. Синій фітбол зʼявився в райдері групи не відразу, спочатку в списку були лакричні цукерки. Як говорить Кольцова, якщо запитують, що таке фітбол, значить, дочитали райдер до кінця. «А ще на ньому зручно сидіти», — говорить Артур і продовжує відбивати тріолі. Він у групі з 2015 року. Музиканти кажуть, що швидко зрозуміли: Артур — свій. Він зміг вивчити 17 пісень за три репетиції. Саша вдягає концертне вбрання, музиканти стають у коло та беруться за плечі. Група готова до виходу на сцену.
Зал клубу «Малевич» забитий людьми. Хтось стоїть біля барної стійки, хтось сидить за столиками біля стіни, більшість людей стоять прямо під сценою. Спочатку виходять усі музиканти, за пів хвилини і сама Кольцова. Люди в залі аплодують. Група грає кілька старих пісень, одна з них Lumipallo. Після треку Саша жартує зі сцени:
— Ця пісня, в якій багато тексту, крок у бік Alyona Alyona. Але до неї мені ще читати й читати, а це так — протореп. Да ладно, жартую я, який там в дупу реп.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
На годиннику 21:00, група йде зі сцени— ніби зовсім, але насправді переодягатися. У залі тиша. Люди не розходяться і плескають. Через пару хвилин Саша повертається в рожевому платті, з нею гітарист, клавішник і барабанщик. Басист залишився за лаштунками. Музиканти грають кілька акустичних пісень. Перша «Може бути», а за нею відразу перевірений хіт «Деталь». Люди в залі кричать і хором підспівують. Після колективного караоке на сцену повертається басист, Саша сміється і нахиляє до нього голову:
— Стас, дихни, що ти робив увесь цей час за сценою?
Група починає другу частину концерту з пісні «Без імені». Цей сингл вийшов чотири роки тому, і тоді Саша називала його «піснею з майбутнього альбому». Пісня про стосунки волонтерів і військових, які ніколи не бачили один одного, але при цьому наче друзі. Альбом відтоді так і не вийшов. Саша закінчує співати й каже: «Крим — наш, Донбас — наш». Люди знов аплодують. Група виступає ще годину, ближче до 22:00 Кольцова говорить у мікрофон, що час закруглятися, люди в залі не відпускають.
— Слухайте, а може нам професійно зайнятися музикою? Але є проблема, у понеділок усім в офіс.
Натовп кричить: «Даааа». Саша продовжує:
— Скоро почнуться фестивалі, і ми сподіваємося, нас на них запросять, тому що старий кінь борозни не зіпсує. Що ви кажете? Старий товстий кінь? Просто борозна стала вужчою.
Саша і група йдуть зі сцени в гримерку. Вони дуже задоволені та нагадують учасників молодої групи після першого концерту, які в захваті від глядачів. У гримерці всі обговорюють шоу, Саша переодягається. Група так і не зіграла суперхіт «На першому місці». Питаю чому, усі хором відповідають:
— Та скільки ж можна?
Михайло Мельниченко / «Бабель»