«Ми хотіли знайти позитив і не знайшли». Один непростий день з керівником «Суспільного» Зурабом Аласанією

За десять сьома ми, як і домовлялися, чекаємо на Аласанію біля його підʼїзду, на тихій вулиці в центрі Києва. Навколо відреставровані «царські» будинки і «сталінки». Рівно о сьомій з арки виїздить стара Audi A6 — у Зураба вона вже десять років. Ми швидко сідаємо і їдемо до спортзалу. В машині звучить Бах.

Будинок, бізнес, Іноземний легіон, Босх

— Потрібно дуже любити спорт, щоб так рано вставати.
— Згоден, теж ненавиджу ранок, але коли ще? Увечері — справи. Вчора був на премʼєрі нового фільму «Слідство.Інфо» «Король контрабанди» про [Вадима] Альперіна. «Суспільне» його купило — хочемо грошима підтримати якісні розслідування.
— Розслідування «Схем» про поїздку президента в Оман — якісне, у вас немає запитань?
— Звичайно, є. Коли журналістам потрібно видати одну сенсацію на тиждень і обовʼязково зачепити гучне прізвище — це конвеєр, дивлюся, як новини ТСН — «вражає».
— Навіщо тоді показуєте?
— А ви розумієте, який буде шум і тиск, якщо прибрати «Схеми» з каналу? Відразу скажуть, що душать свободу слова.
— Тобто, ви боїтеся?
— Ми хочемо створити альтернативу — зробити свій продакшен розслідувань і дати людям вибір.

За пару хвилин ми підʼїжджаємо до спортзалу «Олімпійський стиль». На тренування за графіком 45 хвилин. Аласанія займається без тренера і називає це «фізкультурою».

Дорогою назад, знову під Баха, я пропоную пройтися по біографії Зураба — в ній багато дивних поворотів.

— У 90-х ви за пару місяців заробили на квартиру в Харкові. Як — невідомо. Чим торгували, наркотиками?
— Не повірите, біжутерією.

Бізнес був простий. У Сухумі заходили кораблі й привозили каталоги з біжутерією. Бізнесмени-стартапери робили прес-форми і штампували сотні видів прикрас за готовими дизайнами. Гальванізоване олово коштувало копійки, розліталося мільйонами. Аласанія, який на той час перебрався до Харкова слідом за братом, відповідав за продажі в Україні.

Цей бізнес, попри вмовляння рідних, Аласанія швидко кинув і поїхав вступати до Французького іноземного легіону.
— Це я так шукав себе. По Харкову тоді висіли оголошення, що за гроші вас влаштують у легіон — вирішив спробувати.

Аласанія незаконно перетнув кордон, пройшов тримісячний відбір, отримав тимчасове імʼя — Михайло, але перед зарахуванням утік без документів — зрозумів, що військова карʼєра і майбутнє дорогого найманця не для нього. Після цього тинявся Європою і пару тижнів бомжував під парканами Монмартра в Парижі. Додому йому допомогли повернутися брати.

Ми повертаємося до будинку Зураба. Він перевдягається в білу сорочку, штани на підтяжках, стильний піджак і запрошує нас зайти, але просить не фотографувати. Квартиру на першому поверсі «сталінки» він орендує. Живе сам. Дружина — у Харкові. Квартира тісна й темна. Одна з кімнат за розмірами схожа на гардероб. У іншій над піаніно Ямаха висить портрет Баха. Після другої за ранок зустрічі з відомим німцем пристрасть «Суспільного» до класичної музики стає зрозумілішою. Аласанія зізнається, що давно думає викупити квартиру, але поки ціною не цікавився.

На стіні висить картина Світлани Фесенко — бальні туфлі на мушлях. Акварель і туш. Зурабу подобається це поєднання.

— У вашій біографії є дивний факт: «малював, картини знаходяться в галереях та приватних колекціях Заходу». Але малювати ви ніде не вчилися. Що за галереї та колекції?
— Нісенітниці. Я ніколи в житті не вмів малювати.

Історію мистецтв і живопис Зураб вивчав за книгами й альбомами художників. Коли спробував малювати, тижнями не виходив з дому. Клієнти, часто іноземці, приходили самі. Зураб копіював Далі й Босха, а потім все кинув і поїхав у Грецію, на батьківщину першої дружини. Там жебракував майже рік. Працював вантажником, каменярем, барменом. Додому повернувся з трьома сотнями доларів.

Ми виходимо на вулицю, де вже чекає службовий чорний позашляховик Мерседес із водієм. Стара машина дісталася Зурабу від попередника.

— А де Гарлі-Девідсон? Усі кажуть, що у Зураба є Гарлі. Ми розраховували покататися.
— Брешуть (сміється). Є мотоцикл Ямаха.
— Шкода, доведеться на Мерседесі.

У машині Зураб сідає на переднє сидіння, але часто обертається. Він говорить дуже швидко і плутається в датах — майже всі спогади 20—30-річної давнини. Один із найяскравіших — повернення з Парижа в московський аеропорт і зустріч з майбутньою дружиною.
— Я на неї подивився і вирішив: все, починаю будувати сімейне життя.

Підʼїжджаючи до офісу «Суспільного», який через форму будівлі називають «олівцем», ми обговорюємо, чому Аласанія не став бізнесменом, художником, барменом. Він каже, що все просто — шукав себе і своє.

— Знайшли? Що ви по-справжньому любите, не на місяць, рік, а надовго?
— Люблю читати. Це ніколи не минеться. Немає дня, коли не читаю. Встаю на годину-півтори раніше і читаю будь-який мотлох.
— А журналістика?
— Це чортів легіон — просто хотів розповісти, що там і як, і почав писати замітки.

У цей момент ми підʼїжджаємо до «олівця». Це 24 поверхи і 97 метрів у висоту. Будинок почали будувати за Радянського Союзу з прицілом на те, що він стане другим найбільшим телецентром СРСР. Але будівництво затяглося на девʼять років — до 1992-го. Тепер будівля виглядає як памʼятник суворому радянському монументалізму. Здається дивним, що людина, яка торгувала біжутерією, копіювала Босха та бомжувала на Монмартрі врешті опинилася тут — на шістнадцятому поверсі, в невеликому кабінеті з видом на місто, телевежу і цвинтар.

«Олівець»

У величезному холі «олівця» прохолодно. Часто жартують: хоч скільки б «Суспільному» виділили грошей, більшу частину все одно віддадуть за комуналку. Всюди на стінах розписані завдання й цінності «Суспільного»: «Довіра важливіша за рейтинги», «Цінності важливіші за фах».

Перші зустрічі Зураба не з журналістами та редакторами. Він перевіряє новий насос у підвалі і як поміняли підсвічування букв UA на фасаді. Зураб уважно слухає звіти про ціни й терміни, але, здається, кількість нових діодів його не займає.

Наступна зустріч стосується планів створити архів на основі матеріалів «Суспільного». Зураб із колегами літав до Японії і там надихнувся суперсучасним архівом місцевого громадського мовника. Але до реалізації ідеї — як від Києва до Токіо. Більшість матеріалів «Суспільного» не оцифровані, а частина плівок такі старі, що оцифрувати їх просто не можна. Картотека з описом тисяч коробок з плівками виглядає, як у СРСР — жовті від старості паперові картки у довгих боксах. Це точно не Японія, але Зураб не здається.

— Давайте подивимося приміщення, де можна зробити архів, — пропонує він колегам. Делегація з шести осіб висувається на вулицю. Проходячи нескінченні довгі коридори «олівця», ловлю себе на думці, що сама назад дороги не знайду. У дворі стоять раритетні автобуси і автомобіль. Здається, тут знімали фільм про 80-ті і забули вивезти частину реквізиту. Приблизно те ж саме можна сказати про сам «олівець». Старий величезний ангар, де думають зробити архів, насправді склад для непотребу. Місця багато, але ремонт обійдеться дорого.

Я щойно збираюся запитати, де шукатимуть гроші, як Зураб трохи нахиляється і неголосно каже:

— Усі рахунки «Суспільного» заарештовані. Ви перша дізналися з журналістів. Зарплату платити нічим.

Про архіви ми більше не згадуємо. Причина арешту рахунків — борг Національної телерадіокомпанії України (НТКУ) перед міжнародним каналом Euronews, який виник ще за влади Віктора Януковича. Зараз це сума на понад 12 мільйонів євро. Euronews у суді довів, що Україна зобовʼязана виплатити всі борги, а Мінʼюст заблокував рахунки «Суспільного», щоб віддати борг (усі деталі цієї історії читайте тут).

— Борг вони з нас спишуть, 308 мільйонів гривень заберуть, а наприкінці року спитають, де рейтинги та проєкти, — сердиться Зураб вже у себе в кабінеті. Разом з членом правління «Суспільного» Миколою Чернотицьким вони намагаються зрозуміти, чи зможе мовник отримати назад гроші, якщо їх спишуть з рахунків. Таке рішення про дофінансування може прийняти Рада, але Чернотицький у це не вірить.

Майже одразу приходить ще одна погана новина: керівників регіональних філій мовника викликають на допити в Держбюро розслідувань. Грошей на адвокатів немає: навіть якби рахунки не заблокували, наймати адвокатів своїм співробітникам «Суспільне» не має права.

— Будемо скидатися, — пропонує Зураб Чернотицькому і члену правління Інні Гребенюк. Спершу мені здається, що він жартує, але, схоже, це серйозно.

У «Суспільного» шістнадцять кримінальних справ, працівників і самого Аласанію постійно викликають на допити (про це більше читайте в нашому інтервʼю), питання не вирішуються роками.

Давній знайомий Арсен Аваков

— Саме час поговорити про вашого «улюбленого» [голову МВС Арсена] Авакова. Але відразу домовимося: я не кажу, що ви людина Авакова, а ви — що не маєте до нього стосунку.
— Домовилися.
— Ви запитували Авакова, чому вас постійно «трясуть» силовики?
— Ні, з особистими проханнями і питаннями до політиків краще не звертатися.
— Добре, тоді що вас повʼязує з ним? Він публічно кілька разів заступався за вас. Зокрема, коли вас знімали останній раз з посади.
— Коли ми познайомилися з Аваковим, він був бізнесменом і почали ми з великої сварки. Арсен зробив ставку на «помаранчевих», а моя журналістка зняла сюжет про те, що він йшов на чолі їх колони. Аваков зробив те, що я ненавиджу — зателефонував власнику нашого каналу Саші Давтяну і влаштував скандал. А той влаштував скандал мені.

Тим не менш, коли Аваков став головою харківської обладміністрації, то покликав Аласанію очолити обласну телерадіокомпанію. Зураб здивувався, але каже, що Аваков шукав фахового місцевого медіаменеджера і вибір був невеликий. У редакційні питання чиновник обіцяв не втручатися. Аласанія визнає, що стовідсотково дотримуватися стандартів виходило не завжди, але колектив він від подібних проблем захищав.
— Я говорив, що, якщо щось треба буде говорити про нього [Авакова], буду робити це своїм ротом.

Після перемоги Євромайдану в 2014 році Зураб переїхав з Харкова до Львова — проросійські настрої в рідному місті його сильно розчарували. Туди йому почали телефонувати колеги і знайомі — ексгендиректор «1 + 1» Олександр Ткаченко, журналіст Роман Скрипін, медіаексперт Наталія Лігачова. Вони пропонували Зурабу подумати про те, щоб очолити НТКУ. Тоді ж Аласанії зателефонував Аваков і попросив терміново прилетіти до Києва на зустріч з премʼєром Арсенієм Яценюком. На цій зустрічі був і Аваков.
— Я зайшов, а Арсеній регоче. Каже: «Вчора до мене приходили всі твої друзі і пропонували призначити головою НТКУ». А у нього на той момент вже лежав указ Кабміну про моє призначення. Ось так я дізнався про нову роботу, постфактум.
— Якщо закінчувати тему Авакова: зараз він вважається токсичним, але в 2014 році він приїхав до Харкова і взяв ОДА. У нього є своя колекція людей: він або ворог, або друг, — каже Зураб майже в дверях.

Ми швидко збираємося і їдемо на зустріч з тоді ще міністром культури і спорту Володимиром Бородянським до ресторану «Китайський привіт».

Обід з (екс) міністром Бородянським

Коли ми зустрічалися востаннє, восени 2019-го, Аласанія хвалив Бородянського і говорив, що той крутий медіаменеджер. Тепер Зураб розраховує, що міністр допоможе вирішити проблеми з фінансуванням «Суспільного» — прискорить виділення грошей, потрібних для розвитку мовника. За планом вони мають прийти тільки на початку літа.

У машині ми говоримо про те, як за пару місяців відомий медійник своїм законом про дезінформацію налаштував проти себе майже всіх журналістів.

— У Бородянського є одна особливість: він став міністром, але продовжує спілкуватися з журналістами так, ніби вони в нього працюють — це багатьом не подобається, — кажу я Зурабу, поки водій паркується. У відповідь він тільки посміхається, і ми під дощем біжимо в ресторан.

Міністр запізнюється. Коли він приходить, офіціант приносить їжу, замовлену асистенткою. Бородянський не дуже задоволений, що за столом журналісти, і спершу погано це приховує. З офіціантом спілкується з інтонацією начальника.

— Ви про цю манеру говорили? — посміхається Зураб, поки Бородянський погоджується спробувати томатний фреш.

Бородянський чує і запитує, про що йдеться.
— Ви спілкуєтеся з людьми як із підлеглими, — пояснюю я. Міністр не сперечається.

Про «Суспільне» він говорить зрозумілі і, здавалося б, правильні речі. Громадський мовник не наздожене комерційні канали. Якщо так, потрібно виділяти більше грошей, тоді він зможе замовляти якісний продукт і дистрибувати його на всіх доступних майданчиках з великим охопленням. У цифрах це приблизно 300 годин українських серіалів, які «несуть український наратив». Потенційні герої цих історій — Леся Українка, Серж Лифар, Анатолій Шапіро.

— Чудові плани, але від початку року «Суспільному» грошей виділяють лише на зарплату. Що робити зараз? — запитую я міністра.
— Ми живемо в країні, яка хворіє і намагається одужати. Моє завдання зараз — наблизити їм фінансування.
— Які шанси?
— Порахуйте нас, будь ласка, — просить Бородянський офіціанта. Під час бесіди його інтонація змінилася. Здається, тема його справді хвилює, але відповіді на останнє питання просто немає.

Аласанія сумнішає на очах. Вони спілкуються один на один ще хвилин десять і прощаються.

Коли Бородянський йде, Аласанія каже, що той не допоможе і доведеться викручуватися самим. Уперше за день він явно засмучений і, здається, розуміє, що міністр скоро піде. Це станеться за тиждень, коли міністерство Бородянського розділять на культуру і спорт і йому залишать лише половину.

Перезапуск телеканалу

Увечері у Зураба нарада на тему перезапуску каналу «UA: Перший», який мав стартувати 1 січня 2020 року. Зі своїх джерел ми отримали презентацію на тему релончу. У ній головні завдання, цільова, нова графіка і проблеми, які потрібно вирішити. Зураб підтверджує, що така презентація була, але до концепції постійно вносять правки, і зараз, на нараді, це зроблять ще раз.

— У вашій презентації немає конкретних KPI за часткою і рейтингом каналу. Незрозуміло, як і чим виміряти ефективність «Суспільного», — цитую я найпопулярнішу претензію до Аласанії.
— Тому що «Суспільне» — це не тільки і не стільки про частку, хоча вона теж важлива, скільки про місію — чесно розповідати про важливі для суспільства теми.
— Але якщо програми про важливі теми ніхто не дивиться, місія недосяжна. Ви для себе можете визначитися: ви з розумними або з красивими? Ви про місії чи про цифри?
— Ні, чорт забирай! Тому що тридцятий повтор Оксани Пекун дасть частку вище середньоканальної, а програма до дати окупації Криму дасть нуль, але я не можу не показати цю програму.
— Вдень будете показувати «Роксолану», а вночі концерт з Віденської опери?
— Приблизно так і буде. Ми повинні бути кращими за нашого глядача і давати йому більше, ніж він хоче — це я про концерт з Віденської опери.
— Останнім виховувало і робило людей кращими радянське телебачення.
— Так, але мене посадили на цю розтяжку, і я буду працювати для всього народу України.

На цьому ми перериваємося і йдемо на зустріч про релонч, на який поки немає грошей. Зураб попереджає, що учасникам не дуже сподобалася ідея обговорювати перезапуск у присутності сторонніх, тому вони просять попередньо погодити те, що піде в матеріал.

— На цій зустрічі має трапитися щось хороше, в тексті потрібен позитивний поворот, — кажу я.
— Я б не дуже розраховував, — посміхається Зураб, заходячи в переговорної.

На нараді, крім Зураба, ще девʼять топменеджерів. Головний спікер — керівник ТБ-напрямку Ярослав Лодигін. Він же один з авторів презентації, яка потрапила до нас. Коли Лодигіна, режисера відомого українського фільму «Дике поле», брали на канал, його завданням було підвищити частку перегляду. На нараді він головний адвокат перезапуску.

Релонч каналу — це «Суспільна студія», нова графіка, закуплений і власний контент, орієнтований на більш молоду аудиторію, нова назва «Суспільне ТБ».

Нічого, що кардинально суперечило б концепції нинішнього каналу, Лодигін не пропонує, але топи починають сперечатися. Чи не злякають зміни лояльну аудиторію, чи зможе канал привернути нову, чи не впадуть після перезапуску рейтинги? При цьому про необхідність запускати «Студію» ніхто не сперечається, йдеться тільки про графіку і нову назву каналу. Зураб модерує дискусію так, що не дуже зрозуміло, за кого він. Зустріч триває приблизно годину. Лодигін поволі сумнішає. Ближче до кінця зʼявляється пропозиція краще розібратися з цільовою і провести ще одне дослідження.
— Ми хотіли знайти позитив і не знайшли, — каже Зураб, закінчуючи нараду. Питань стало більше.

Ми повертаємося до нього в кабінет.

— Вам не здається, що зміни не такі масштабні, щоб так довго їх обговорювати і серйозно боятися, — питаю я.
— Так, одні переоцінюють можливий профіт, а інші — масштаб втрат, — відповідає він.

Аласанія міг сказати це на зустрічі, але це не в його стилі. За обідом з міністром він прямо назвав його закон про дезінформацію «хернею», але зі своєю командою він такого не дозволяє. Він щиро засмучується, якщо хтось їх критикує. Іноді здається, що команда «виляє Зурабом», але частіше — що він їх дуже опікає.

На годиннику 18:00. Останній захід на сьогодні — виступ друга Зураба, ексвокаліста гурту «Мертвий півень» Міська Барбари в барі на Хрещатику. Ми домовляємося зустрітися там через півтори години. Зураб залишається в кабінеті розбирати пошту. У його приймальні раді, що ми вже йдемо: за день накопичилося багато паперів і їх вже готові нести на підпис.

Концерт Міська Барбари

Коли ми приходимо в бар, Зураб вже спілкується з Міськом. Вони познайомилися «сто років тому» і не дуже памʼятають як саме. Весь день, коли сипалися погані новини, Зураб непогано тримався і намагався жартувати, але в барі з Міськом це у нього виходить органічніше.

— У вас контракт із «Суспільним» до травня 2021 року. Продовжувати будете? — запитую я.
— Один шанс зі ста. Я чекаю цього, як дембеля.
— А наступника готуєте?
— Я не можу залишити наступника — його мають обрати, але так, готую людину. Чому посміхаєтесь? — посміхаючись у відповідь, запитує Зураб.
— Ви схожі на бабусю, якій 95 років і у неї є хороший будинок — усі родичі чекають, коли ж? Щоправда, ваш будинок не дуже хороший. Не назвете імʼя?
— Ні, під запис не можу.
— Сьогодні був важкий день. Що вас зазвичай радує?
— Сьогодні нічого, а зазвичай те, що робить команда.

У цей момент Місько починає співати, і його дружина кличе нас за стіл біля сцени. Зураб слухає, аплодує і, здається, беззвучно підспівує. Ми на ногах вже 15 годин. Очевидно, що сьогодні вже нічого поганого не станеться, але я ніяк не можу попрощатися й піти. Ми розходимося на символічній пісні про журналістів, яких, здається, ніхто не любить.

«Знову, курва, радіо,
Телебачення, курва, преса.
Влада собі як влада —
Суцільні, курва, бандити».