Зарубіжних політиків оцінюють не так, як вітчизняних. Їхня популярність часто залежить від того, як ставляться до лідера у його власній країні. У 2005 році ми проводили опитування — хто найпопулярніший лідер країн СНД. Найнижчий показник був у президента Киргизстану Аскара Акаєва — 7,7 відсотка. Здавалося б, що українці знають про лідера Киргизстану? Нічого. Але там саме відбувалася революція, тому респонденти мислили так — якщо до нього погано ставляться в його країні, то й ми будемо ставитися так само. Президент Грузії Михеїл Саакашвілі, який теж прийшов до влади на хвилі революції, у 2005 році був дуже популярний в Україні — до нього позитивно ставилися 34,6 відсотка. Але вже в 2009 кількість симпатиків Саакашвілі впала до 10,8 відсотка. В цей час Саакашвілі вже втрачав популярність у Грузії і це позначилося на його популярності в Україні. До Ангели Меркель ставилися тоді в удвічі краще, ніж до [президента Франції в 2009 році Ніколя] Саркозі. Хоча для України ці два лідери не відрізнялися, у Франції рейтинг Саркозі був нижче за рейтинг Меркель у Німеччині.
У Лукашенка в 2005 році був високий відсоток підтримки, але й високий антирейтинг — 19 відсотків. Саме тому, що він диктатор. Цікава ситуація з Путіним. У 2005 році до нього негативно ставилися 10 відсотків респондентів, а в 2009 — вже 15 відсотків. При цьому антирейтинг Лукашенка становив лише чотири відсотки. Вплинула війна в Грузії в 2008 році, Путіна частково почали сприймати як загарбника. Лукашенко ж, навпаки, ні на кого не нападав і навіть теоретично не погрожував нашій країні.
Українці не хочуть віддавати всю владу одній людині. Майже однакова кількість респондентів виступає як за парламентську, так і за президентсько-парламентську чи парламентсько-президентську республіку. Формулювання питання може впливати на відповіді, але це відбувається тоді, коли у респондентів немає чіткої позиції. За диктатуру як форму державного правління в 2017 році виступало лише чотири відсотки, майже стільки ж підтримували президентську республіку. Загалом людей влаштовує нинішня ситуація — парламентсько-президентська форма правління.
Час безумовних очікувань від влади в Україні минув. Так було в 90-ті роки і в нульові, коли до влади прийшов [Віктор] Ющенко. Ми вивчали [настрої людей] під час виборчої кампанії 2004 року. Тоді Ющенка ідеалізували. Ми запитували, якими якостями володіє Ющенко, то йому приписували все, що тільки можна. Зокрема й пунктуальність, хоча всі, хто з ним працював, знали, що він постійно спізнюється. Дистанція між Ющенком і абсолютним ідеалом була дуже маленька. Вже після перемоги [Петра] Порошенка від нього не чекали так багато. Активізувалося громадянське суспільство, була надія на те, що люди самі все зроблять. Від [Володимира] Зеленського чекають, що він буде йти в ногу із суспільством, але це не можна назвати безумовними очікуваннями. Йому довіряють, але ця довіра ніяк не повʼязана з вирішенням усіх проблем.
В Україні погано ставляться як до Гітлера, так і до Сталіна. Причому до Сталіна за 15 років ставлення погіршилося, на відміну від Росії, де кількість його прихильників зростає. Це свідчить про ставлення до такого типу правителя — авторитарного диктатора у нас не дуже хочуть. Багато в чому це повʼязано з національними міфами. Для України ідеал держави — козацтво, напіванархічна та демократична структура. А в Росії завжди було імперське мислення. Впливає ще розмір території. Що повʼязує умовний Сибір і Москву, між якими тисячі кілометрів? Тільки спільна влада. І тому вона має бути сильною.
Петро І в радянській і російській ідеології — ідеальний правитель. У 2004 році цей стереотип зберігся і в Україні. По телевізору часто показували історичні фільми про нього, все це формувало позитивний образ Петра. В 2019 році, коли цих чинників не стало, його популярність впала удвічі. Удвічі впала і популярність [Леоніда] Брежнєва. У 2004 році було багато людей, які добре памʼятали його період. Тому його популярність — це скоріше популярність того часу, а не особисто Брежнєва. У 2019 році кількість таких людей зменшилася.
Змінюється і ставлення до Степана Бандери. Важливо, що кількість його супротивників майже не змінилася, а от число симпатиків зростає. При цьому навряд чи воно буде рости нескінченно — Степан Бандера все ж неоднозначна особистість. Наприклад, до Романа Шухевича негативно ставляться 21,5 відсотка респондентів, хоч його особистість ще більш спірна. Але Шухевич не такий відомий і менше використовувався радянською пропагандою.
Українці вважають, що потрібно постійно протестувати, але ніколи не планують акції протесту. Революції неможливо передбачити соціологією. У травні 2013 року лише 7,5 відсотка вважали, що масові акції протесту можливі. Люди не планують таку поведінку — вони планують ходити на роботу, займатися своїм життям. Але коли на вуличні протести збирається досить багато людей, багато хто змінює свої плани і йде мітингувати.
Є міф, що на масові протести виходять тільки коли «нестерпно». У 2018 році 65,5 відсотка сказали, що готові протестувати через високі тарифи на комунальні послуги. При цьому менше одного відсотка відповіли, що брали участь у таких акціях. Такі протести не переростають у революцію, залишаються локальними. У 2004 і 2013 роках економічна ситуація не була критичною. Люди виходять на революції, коли розуміють, що можуть щось змінити.
Опитування Центру Разумкова у 2018 році про ставлення до самосуду
46,1% — самосуд неприйнятний
33,4% — загалом неприйнятний, але в деяких випадках його можна виправдати
12,8% — за наших умов самосуд — єдиний спосіб покарати злочинців
Свобода і цивільні права важливіші за матеріальний достаток. Під час опитування в 2019 році 45,3 відсотка відповіли, що заради особистої свободи вони можуть, умовно кажучи, «потерпіти». Тих, хто ставить вище матеріальне благополуччя, майже удвічі менше. Виміряти матеріальне благополуччя складно. У 2019 році тих, хто оцінював його як задовільне, було удвічі більше, ніж у 2018 році. Хоча обʼєктивно за рік майже нічого не змінилося. Відповідаючи на такі запитання, люди оцінюють не так своє особисте благополуччя, як загалом ситуацію в країні. У 2019 році зʼявилося відчуття, що вона покращилася.
Старим політикам більше не вірять. У квітні 2019 року, в розпал передвиборної кампанії, майже 60 відсотків були впевнені, що політики старого покоління вже не зможуть змінитися і стати кращими. При цьому 43 відсотки погоджувалися, що недосвідчений політик може стати маріонеткою. Але недовіра до старих політиків перемогла. До Зеленського зараз ставляться краще, ніж до його політичного оточення. Але його не асоціюють з оточенням так сильно, як усіх попередніх президентів.
Опитування Центру Разумкова у 2018 році про політичний устрій країни
56,3% — демократія
18% — у певних ситуаціях авторитарний режим краще за демократичний
13,8% — мені байдуже
11,9% — важко сказати
Український лідер має бути гнучким. Приблизно однакова кількість респондентів — близько 48 відсотків — вважають, що лідеру потрібно постійно змінювати свій курс і дослухатися до думки суспільства. Усім громадянам потрібно забезпечити участь у вирішенні питань залежно від їхньої компетенції. Це опитування проводилося в 2017 році і воно підтверджує попередні опитування, в яких українці називають демократію єдиним можливим політичним ладом в Україні. При цьому 32 відсотки вважають, що лідер може піти всупереч думці громадян, якщо він упевнений, що його ідея правильна. Це доведе, що у лідера є стрижень. Його професійні якості не такі важливі, як особисті. Майже 60 відсотків респондентів у 2019 році відповіли, що чесність і висока моральність — головне для політика. І тільки 22,8 відсотка сказали, що професійні якості важливіші.