У центрі Києва під землю цілком пішло перехрестя з автомобілем. Чому це сталося та як це виправити — пояснює економіст Гліб Буряк

Щороку київський міський бюджет виділяє на капітальні ремонти близько півтора мільярда гривень — це стільки ж, скільки місто витрачає на культуру: музеї, бібліотеки, концертні зали. Левова частка цих грошей іде на те, щоб ремонтувати тепломережі — тобто труби, які йдуть від ТЕЦ до будинків. Довжина тепломереж у Києві — дві тисячі кілометрів, тобто в чотири рази більша, ніж відстань від Києва до Одеси. Вони зношені до аварійного стану.

Опалюються будинки в Києві «централізовано» — гарячою водою. Кілька разів на рік комунальні служби Києва перекривають гарячу воду та системи опалення в будинках, щоб зрозуміти, чи є розриви в тепломережах. Для цього вони подають воду в труби під високим тиском. Технологія виявлення розривів виглядає так: працівники комунальних підприємств обходять вулиці пішки й виглядають свіжі калюжі на асфальті. Якщо асфальт мокрий — отже, труба не витримала.

Схожа картина відбувається під час аварій. Якщо ви бачите пар, який піднімається над асфальтом, або якщо ви бачите, що взимку, в мінусову погоду на тротуарі дивом тане сніг — це означає, що трубу прорвало, що просто зараз гаряча вода вимиває ґрунт із-під асфальту, і машину там краще не паркувати.

Розмитий ґрунт іде з-під асфальту в каналізацію чи в підземні річки. Закінчується це тим, що вулиця провалюється, несучи за собою випадкові автомобілі та вологі мрії молодих урбаністів жити «як у Берліні». Такі феномени регулярно можна спостерігати в Києві, наприклад, на вулицях Академіка Єфремова (колишній Уборевича), Антоновича (колишня Горького) або на місці недавньої аварії — на розі вулиць Саксаганського та Шота Руставелі.

Технологію централізованого водяного опалення придумали в XIX столітті. У Києві централізовану систему почали будувати ще в середині 1930-х років. Вона давно морально застаріла. Сучасні міста перейшли на газове та електричне опалення. Але система котелень, індустрія ремонту теплоцентралей і гарячого водопостачання — це сформована економічна галузь в Україні, у яку щороку закопують мільярди гривень.

Як це можна змінити системно? Перейти на електричне опалення — це найочевидніше рішення з погляду економіки та фізики. По-перше, передавати електроенергію істотно дешевше та простіше, ніж гарячу воду по трубах. Воду в котельнях нагрівають до 90—100 градусів (тобто майже кипʼятять), до житлових будинків доходить 30—40 градусів — тобто половина грошей, які кияни платять за опалення, ідуть на те, щоб гріти вулиці та розмивати ґрунт під містом. Навіть у застарілих електричних мережах втрати становлять не більш ніж 12 відсотків.

Проте якщо весь Київ перейде на електричне опалення, мережі цього не витримають, тому що теж перебувають в аварійному стані, як, власне, і вся комунальна інфраструктура міста. Електрика може забезпечити містян усіма комунальними благами, але спочатку мережі потрібно оновити.

Електрику в Україні передають через лінії трьох типів, зістиковані одна з одною: лінії високої напруги (110 кВ), проміжної напруги (35 кВ) і середньої (10 кВ). Чим вища напруга, тим менші втрати. На «стиках» напругу знижують і підвищують за допомогою трансформаторів. У ті роки, коли в Києві будували електричні мережі, не існувало трансформаторів, які знижували б напругу з високої до середньої. Тому створили «проміжні» мережі й поставили в два рази більше трансформаторів: від високої напруги до проміжної та від проміжної до середньої.

Потрібні трансформатори давно виробляють, технологічної проблеми більше немає, але стару конфігурацію мережі продовжують обслуговувати та використовувати. Ще один її недолік полягає в тому, що напруга 10 кВ — у два рази менша, ніж у мережах США та Європи, і в два рази неефективніша.

Мережі передачі електроенергії як у Києві, так і по всій країні в найближчі 10 років доведеться оновлювати, тому що далі з ними жити не можна. Питання, щодо якого точаться суперечки — це на яку напругу їх переобладнати: залишити теперішні 10 кВ чи перейти на 20 кВ, які працюють у США та Європі.

Існують уже й розрахунки вартості обох варіантів, у масштабах усієї України. Якщо залишити колишню напругу, за 10 років потрібно буде проінвестувати 25 мільярдів доларів. Якщо перейти на нову — 36 мільярдів доларів, майже в півтора раза більше. Тим не менше, другий варіант виявляється вигіднішім, з двох причин.

По-перше, мережі більш високої напруги економніші, і тільки за рахунок скорочення втрат жителі країни будуть платити менше за комуналку — на 650 мільйонів доларів на рік. По-друге, на сучасну конфігурацію мережі можна буде «повісити» індивідуальні бойлери в будинках або квартирах. Це позбавить жителів від щорічних відключень гарячої води, а їхні комунальні платежі скоротяться на 1,5—1,7 мільярда доларів на рік.

Існує і ще один варіант: залишити все, як є. І продовжувати закопувати в землю півтора мільярда гривень на рік, щоб потім діставати з-під землі автомобілі, які провалилися туди разом із мріями київських урбаністів.