Виступати в Україні мені не гірше, ніж у Москві. Я багато пишу — за рік 20—25 нових віршів, — і ще не дійшов до такого духовного розвитку, щоб сидіти над ними на самоті й розчулюватися. Мені треба їх комусь показувати. Я залишаюся радянською людиною, яка належить до держави з розмитими кордонами, тому продовжую їздити до своїх друзів. Так склалося, що приблизно 40 людей, чия думка мене цікавить, живуть у Києві, 50 — у Петербурзі, 10 — у Бостоні, 20 — у Лондоні та близько 200 — в Одесі. Я обʼїжджаю ці міста щороку, читаю вірші чи уривки зі своєї прози.
У всьому світі є одна інтелектуальна тенденція, яка стосується дуже давнього прогнозу братів Стругацьких, а ще раніше — Велса. Полягає вона в такому. Людство розділиться на два табори: один з них, менший, буде стрімко еволюціонувати. Інший — повільно деградувати. Серед студентів це особливо помітно. Частина з них — розумні та швидкі, решта — індиферентні й нічим не цікавляться, навіть сексом.
Плюс гібридної війни в тому, що в ній неможливо знищити нову генерацію, яка змінює світ. І наскільки я її розумію, змінює в двох напрямках: будує новий тип людини-кіборга, постійно долученої до мережі, і продовжує період її дієздатності. Як буде ця сильна половина людства реагувати на іншу? Чи візьмуть мене із собою? Ці питання мене хвилюють.
Якщо людина в бесіді зі мною починає всерйоз вживати терміни «геополітика», «англосакси», «русофобія», я припиняю з нею дискусію. Думаю, «геополітика» цікавить тих, у кого радше «не всі вдома», тому що її просто не існує. Нею цікавляться люди, нещасні в сімейному житті. Їм весь час здається, що проти них існує якась всесвітня змова.
Людина, яка займається творчістю, набагато вільніша, аніж та, яка не робить зовсім нічого. У неї є додаткова аптечка, ще одна пара рук і готовий спосіб, як реагувати на весь цей жах. Адже я пишу не від хорошого життя. Таким чином я розбираюся у своїх проблемах, досить серйозних, як і в усякої людини. Наприклад, мене хвилює питання, як взаємодіяти з державою, коли в неї на руках мій контракт на роботу, без якої я не можу? Як далеко може зайти моя з нею співпраця? Я пишу для того, щоб себе заспокоїти, і в цьому я цілком вільний.
Люди нового покоління стійкі до будь-якого впливу: і до хорошого, і до поганого. Як каже Олег Сенцов, в українському суспільстві неможливо встановити диктатуру, але й не перемогти перманентну гризню. Плюс російського студента — його не можна зомбувати. Мінус — його не можна зацікавити. Я тільки нещодавно зрозумів, що потрібно не розповідати їм про літературу, а запропонувати нею займатися. Щоб зрозуміти Петрарку, я даю завдання написати сонет. Зараз зростає нове покоління, спілкуючись із яким почуваюся розгубленим. Це ті, хто в 12 років ставлять перед собою запитання, які мене турбували після тридцяти. Ось вони насправді дивні, але я переконаний, ці діти переорють увесь світ.
Книга року — не обовʼязково хороша книга. У 2019-му вийшов роман Сергія Самсонова «Триматися за землю», присвячений життю шахтарів Донбасу. Антикнига. Як припустила Олена Іваницька, це перший кандидат на літературну премію «Мовчав би». Попри незаперечний талант автора, — це оглушливий провал. Мабуть, назву ще «Качки, Ньюберіпорт» письменниці Люсі Елманн і «Заповіти» Маргарет Етвуд, яка отримала Букерівську премію. Оскільки значущих романів у Росії останнім часом не виходило й затримати погляд немає на чому, доведеться писати самому. Цим я, власне, і займаюся. Пишу перший, і, можливо, останній роман англійською — «Океан». Це книга, від якої ви не зможете відірватися.
Я дотримуюся елітаристської зарозумілої концепції читання. Читати — такий же талант, як співати або малювати. Читати мають не всі. Не можна змушувати дитину читати. Може з неї виросте чудовий двірник. Це як ганятися за нею з відром чорної ікри й благати зʼїсти ще ложечку. Нам більше дістанеться.
Мені дуже шкода, що два головних діячі української культури — Марина та Сергій Дяченки— живуть сьогодні в Лос-Анджелесі. Буваючи там усілякий раз, я з ними обідаю, ми дружимо, листуємося. Ну, а деякі в Україні досі залишилися: Валерій Примост, Михайло Назаренко, Сергій Жадан, звісно.
Жадан — досить політизований письменник. Це нормально, адже ви воюєте. Політика — це концентрований вираз моралі, це душа країни. Зневажливо ставитися до політики може тільки людина, глибоко байдужа до життя. Сьогодні на наших очах твориться багато історій. Якщо людина про це не пише, вона боягузлива. Тому це навіть не політизованість, а узагальнене моральне чуття.
Пострадянська література — це література деградації й занепаду. Союз блокував усе, але його все одно перемогли лінощі, розпад і користь. Союз утворив Середньовіччя, звідки там узятися Роулінг і Кінгу? Хоча Кінг, імовірно, міг би зʼявитися, тому що має справу з хтонічним жахом, якого у світі багато. Але уявіть собі Роулінг, яка виросла в радянській школі? Довго в Росії вважалося, що мейнстримний жанр — це соціальний реалізм. Ні. Письменник повинен розповідати казки. Усі великі уми останнього часу вийшли з фантастики й фентезі.
Це стереотип, що письменник працює сам. Він залежить від колосальної кількості зовнішніх факторів. В усякому разі, я. У романах я завжди пишу список подяк, як Кінг. Доводиться перечитувати величезну кількість газет, журналів, працювати в архівах. Потім величезну роль відіграє дружина. Без неї я б нічого не написав. Друзі, які постачають мені дані. Сучасна література — це фабрика, нічого не поробиш. Одного разу ми влаштували роман-батл, моя команда проти команди Михайла Веллера. У мене сформувався колектив з шести людей. Ми забабахали роман «Фінал», який продається краще, аніж усі мої книжки разом узяті. Історія про футбольний чемпіонат Росії. Я його вигадав, вони його написали.
Література майбутнього створюватиметься тільки колективними зусиллями. По-перше, роман не повинен бути стилістично монолітний, оскільки йдеться про різні пласти реальності. Необхідна певна швидкість і різноманітність. По-друге, життя ускладнюється, диверсифікується. Фантастичний роман, де ти господар свого світу, написати все ж таки можна, але сучасну реалістичну прозу повинні писати кілька людей. Ось ми зараз пишемо роман про затоплене місто, де прорвало дамбу, і його відновлюють. Це така собі історія Росії в одному місті. Архітектор пише про те, як відновлюють будинок, мостобудівник про зруйновані мости, а видавець жіночого журналу — любовну лінію. Думаю, хорошу книгу про сучасну Україну повинні писати економіст, політолог і сатирик, який би додав здорового гротеску.
Український читач небайдужий. На його очах твориться історія його країни. Вихований Гоголем, він любить містику, фантастику, з ним простіше розмовляти. Українська література тяжіє до міфу. Це хороша риса. «Тіні забутих предків» могли написати тільки в Україні. З цієї повісті та фільму зросла любов до сучасної словʼянської етнічної культури.
Російський читач — розбещений і зіпсований соціальним реалізмом. Він відвик від фантастики, тому дякую Пелевіну за те, що її повертає.