«У такому худому Саші така сила волі». Як анархіст Кольченко став відомим політвʼязнем і як він справляється з публічністю та славою — великий профайл theБабеля

Сьомого вересня у Борисполі приземлився літак з Москви, яким летіли 35 українських політвʼязнів. В аеропорту їх чекали родичі, президент України Володимир Зеленський і кілька сотень журналістів. З літака вийшов режисер Олег Сенцов, за ним — анархіст Олександр Кольченко, до них підбігли рідні та журналісти. Дівчина з одного українського телеканалу підійшла до Кольченка й попросила його представитися, інша запитала: «Скажіть, а ви моряк?» Саша нервово посміхнувся.

Через три дні Сенцов і Кольченко давали пресконференцію в Києві, більшість питань адресували Олегу. Коли один з журналістів запитав, що вони думають про «формулу Штайнмаєра», Олег засміявся й жартома сказав, що це питання до Саші. Кольченко трохи зніяковіло відповів, що не в курсі, про що йдеться. Після журналісти запитали, яку страву вони першою зʼїли вдома. Сенцов роздратовано відповів, що це неважливі питання. А Сашко так само розгублено сказав, що він їв борщ.

Ми зустрічаємося з Сашком через тиждень після пресконференції. Її багато обговорювали в соцмережах — таврували журналістів за недоречні запитання. Саша про неї згадує з посмішкою — це була його перша пресконференція, раніше він ніколи не виступав на публічних заходах. Високий і худий, у картатій сорочці, кепці та з картатим шарфом, Саша вибачається, що довго не міг зустрітися — лежав у лікарні, ходив на інтервʼю. Він затинається й нервує — мне в руках картатий шарф, то знімає, то надягає кепку. Кольченко нікому не відмовляє і регулярно ходить до всіх журналістів, які його запрошують. «Саша дуже мʼякий і добрий, — розповідають його знайомі та близькі. — Він завжди всім іде назустріч».

Дитинство та анархізм

Саша Кольченко народився і виріс у Сімферополі. Жив звичайним життям хлопчика зі спального району на околиці міста, «висів з пацанами на вулиці», ходив у музичну школу, грав на гітарі російський рок. Настя, племінниця Саші, яка молодша за нього на 13 років, згадує, що в нього в кімнаті завжди був пакет зі зламаними барабанними паличками. «Я вічно спотикалася об ці палички, — розповідає Настя. — А він постійно приносив їх із концертів».

У 16 років Сашко грав у місцевому гурті «панкуху», захоплювався анархістськими ідеями й отримав у компанії прізвисько «Тундра». Звідки воно взялося, не памʼятає, але приклеїлося до нього назавжди. До анархізму Саша прийшов від шкільних уроків історії — там майже нічого не розповідали про «махновщину», тому він став шукати інформацію самостійно. Ідея відсутності держави йому сподобалася, він познайомився з однодумцями. Серед місцевих анархістів Саша вирізнявся стилем одягу — «вузькі джинси, пайта та піджак зі значками». За зовнішнім виглядом його легко знаходили ультраправі.

— Спочатку було кілька місць по всьому центру [де ми збиралися], але з часом, коли ми стали популярними в себе в місті серед ультраправих, вони нас почали впізнавати в обличчя. Треба було завжди бути напоготові.

— Портвейн пили, наприклад, «три сімки»?

— Так, багато пили. І «три сімки», і «три шістки».

Анархісти організовували концерти різних панк-гуртів з Росії та України й самі ж охороняли ці концерти від ультраправих. Про бійки з опонентами Саша розповідає неохоче, а от Настя одразу каже — дядько часто бився. За справедливість.

У 2008 році Кольченко вступив до Таврійського університету на факультет географії, там він познайомився з кримчанами Максимом Осадчуком та Денисом Мацолою — активістами антифашистського руху на півострові. Саша, як згадують Осадчук і Мацола, був представником «групи молодих анархістів». «Вони були з тих хардкорних компаній, з якими ти з радістю зависнеш на кілька днів у гуртожитку, але швидше за все не захочеш їх «прописати» у себе вдома, — розповідає Мацола про своє знайомство з Кольченком. — Він був веселим, відвʼязним і безтурботним панком. Але відрізнявся від більшості підкресленою, навіть дещо старомодною ввічливістю у спілкуванні з дівчатами, яка дуже контрастувала з усім, що він робив, і тим, як виглядав. А ще більше, ніж усі вони, читав, захоплювався теорією анархізму й серйозніше за всіх ставився до ідейних принципів». Осадчук додає, що Саша справив на нього враження дуже розумної та начитаної людини: «З ним завжди було цікаво поговорити».

Антифашистські рухи в Криму тоді активно брали участь у різних акціях — у 2009 році вони страйкували спільно з робітниками «Кримтролейбуса» і домоглися збереження тролейбусного маршруту Сімферополь — Ялта. У 2009 році в Севастополі планували побудувати вугільний термінал — після акцій протесту міськрада відмовилася розглядати це рішення. Анархісти більше виходили на вуличні протести — в памʼять про вбитих Станіслава Маркелова та Анастасію Бабурову і загалом проти ультраправого насильства. «У тій частині руху, яка називалася «антифа», це було профільне спрямування. Саме воно й було характерним для Саші та його групи», — говорить Осадчук.

Євромайдан та анексія

2013 рік для України був неспокійним — у цей час опозиція проводила всеукраїнські акції проти Віктора Януковича та Партії регіонів. Наймасовішим став марш «Україно, вставай!» навесні 2013 року. Тоді в Києві побилися націоналісти і члени партії «Свобода» з тітушками — спортсменами, яких наймала Партія регіонів для своїх акцій. Початок Євромайдану в листопаді 2013 року, після відмови від асоціації з Євросоюзом, став логічним продовженням весняних акцій.

У Криму тим часом усе було набагато спокійніше. На акції підтримки Євромайдану виходили кілька десятків людей. Антифашистський рух Кольченка приєднався до акцій уже пізніше, у грудні. «Ми вагалися між повним нейтралітетом і критичною підтримкою, — розповідає він. — Дуже скептично були налаштовані до всіх так званих лідерів Майдану, які називали основну масу протестувальників провокаторами».

Максим Осадчук згадує, що під час Євромайдану кримські ліві та праві ситуативно помирилися й разом виступали проти Януковича. Щоб переманити людей на свій бік, використовували знайому екологічну тему — наприклад, що незаконні забудови на березі були повʼязані з місцевими регіоналами. У лютому Сашко поїхав до Києва. «Я був дуже вражений. Це був мурашник — усі щось майстрували. Один чоловік робив щось, до нього відразу ж підбігало кілька інших, шикувалася черга, щоб запропонувати свою допомогу. Утворювалися різні штаби, пункти прийому одягу та продуктів. Рівень колективної самоорганізації дуже вразив. Самоврядування — майже як і хотіли анархісти».

У Криму тоді була одночасно спокійна й напружена атмосфера. У містах розклеєні антимайданівські стікери, у громадському транспорті крутили антимайданівські ролики. Тих, хто були активними лідерами протесту, виставляли «зрадниками Криму» — наприклад, клеїли листівки з їхніми обличчями та адресами. Сашу це майже не торкнулося — він не був публічною особою й завжди намагався триматися в тіні. Та місцева міліція з початку активних акцій Євромайдану в Криму стежила за антифашистським рухом.

Двадцять другого лютого Віктор Янукович утік з України після вбивств протестувальників на Майдані. У Криму в цей час Меджліс проводив акції підтримки Євромайдану — у них брали участь й анархісти. Прихильники Антимайдану збиралися в так звану «кримську самооборону». Саша називає їх «асоціальними й сумнівними особистостями, які раніше цілими днями бухали в дворі». Сам він був проти проросійського порядку: «Я знав, що політична ситуація в Росії не дуже, що це поліцейська держава, і, крім того, мене бентежила економічна сторона питання. Припустимо, до цього картоплю й кавуни привозили в Крим із сусідньої області, Херсонської. А так довелося б робити поставки з-за кордону».

На півострів зайшли російські військові — вранці вони зʼявилися в центрі міста, перекрили деякі пішохідні вулиці, заблокували військові частини, оточили телевежу. Саша з товаришами продовжували протестувати аж до «референдуму» 16 березня. «Ми зустрілися з друзями та подругами і провели весь день на околиці, щоб не бачити весь цей морок, — згадує Саша день «референдуму». — Коли вже розходилися по домівках, я був змушений проходити через центр, і потім про це дуже пошкодував. Дуже багато пʼяних людей. Один глава сімейства вже у березні був на голому торсі з триколором на шиї, на очах у дружини та дітей заливався горілкою просто з горла».

Арешт

Сашко не хотів їхати з Криму. Планував далі протестувати, але розумів, що просто виходити на акції — безглуздо. Багато його знайомих до того моменту вже поїхали. «Я відразу сказав, що не хочу сидіти в російській вʼязниці, — говорить Максим Осадчук. — Тому поїхав. Саша ще вирішив залишатися».

Усвідомлення, що потрібно переходити до більш радикальних форм протесту, прийшло ще до «референдуму», коли на одному з мітингів антифашистів зʼявилися представники місцевої «самооборони» і погрожували зброєю. Тоді Саша вже був знайомий з Олегом Сенцовим — він приходив на місцевий Майдан і збори активістів. На цих зборах Сашко познайомився з Геннадієм Афанасьєвим. Там обговорювали методи боротьби. «Висловлювалися дещо божевільні ідеї — партизанські загони, землянки, вибухи мостів», — згадував на пресконференції Сенцов.

Вісімнадцятого квітня 2014 року будівлю, у якій був розташований офіс «Єдиної Росії» (колишній офіс Партії регіонів) у Сімферополі, підпалили. Вона не зазнала суттєвих пошкоджень, а сам підпал був уночі, тому з людей ніхто не постраждав. За місяць, 16 травня, Сашу Кольченка затримали біля Федеральної служби безпеки Росії (колишня будівля Служби безпеки України). На той час Олег Сенцов, Геннадій Афанасьєв і Олексій Чирній уже були затримані. Розповідаючи про свій арешт на пресконференції, Саша сказав, що вважав себе «Невловимим Джо».

— Я думав, що я невловимий, тому що нікому не потрібен, — сміється він. — А коли мене заарештували, я вже бачив, що це роблять хлопці в представницьких костюмчиках. Подумав: «Ну все, влип, усе серйозно». Мене поклали обличчям у підлогу і ластівкою відвели в офіс.

— Сильно били?

— Тоді я думав, що так, але потім почув, як катували Олега, Гену, і мені здалося дрібницями те, що робили зі мною.

Про те, що Кольченка затримали, його друзі дізналися через кілька днів. Він не обговорював свої плани і дії ні з рідними, ні зі знайомими — не хотів наражати нікого на небезпеку. «Мені зателефонував хтось із наших і повідомив, що Тундру взяли. Я засмутився, але не здивувався. Подумав тоді, що блін, стільки людей движувало, а взяли саме Тундру, він же навіть не правий», — згадує Денис Мацола. Тринадцятирічній Насті, племінниці Саші, взагалі не сказали, що дядько заарештований. «Я приходила і бачила, що Саші немає, ну, думала, поїхав кудись. Мабуть, не хотіли говорити, бо думали, що я маленька. Звичайно, я дуже скоро дізналася сама — але продовжувала робити вигляд, що нічого не розумію. Одного разу ми з бабусею [мама Сашка Лариса] дивилися телевізор, і там у новинах говорили про Сенцова та Кольченка. Бабуся підірвалася, спробувала швидко перемкнути, а пульт не працював. Перемкнула, і знову ми сидимо, як нічого не сталося».

Звинувачення базувалося на свідченнях Афанасьєва та Чирнія. Обидва вони назвали Олега Сенцова лідером злочинного угруповання, розповіли й про підпал будівлі Сашком. Коли слідчий зачитав йому свідчення, Саша зрозумів, що далі немає сенсу відпиратися — і зізнався у підпалі. Афанасьєв пізніше на суді відмовився від своїх свідчень — сказав, що дав їх під тортурами. Саша назвав свій підпал акцією протесту проти «анексії Криму, звуження громадянських прав і свобод, тортур і викрадень людей». Свідчити проти Сенцова він відмовився і не визнав себе членом терористичного угруповання. «Коли його заарештували, я запитав себе — буду я його засуджувати, якщо він зламається? — говорить Денис Мацола. — Відповів, що ні, не буду. Коли стало відомо, що він нічого не підписав, я подумав: треба ж, у такому худому Саші така міцна сила волі».

Термін і голодування

Двадцять пʼятого серпня 2015 року в Ростові проходило останнє засідання у справі Сенцова та Кольченка. Афанасьєва і Чирнія до того вже засудили на сім років позбавлення волі. Суддя зачитав вирок — Сенцову 20 років позбавлення волі, Кольченку — десять. У цей час Олег і Сашко, обійнявшись, співали гімн України.

— Я запропонував Олегу, що якщо вирок випаде на 24 серпня [День Незалежності України], то можна буде заспівати гімн. Вирок призначили на 25 серпня, але ми все одно не відмовилися від цієї ідеї.

— Що ти відчув, коли почув вирок?

— Було весело. Я цього чекав. Коли ми з Олегом їхали етапом у поїзді, він мені розповів, що слідчий йому прямо сказав — у тебе буде 20, у твого поплічника — 10.

Сашу відправили відбувати покарання в колонію міста Копейськ Челябінської області. До 2012 року вона вважалася однією з найбільш суворих у Росії — тут знущалися з вʼязнів, били їх, вимагали гроші. У листопаді 2012 року частина арештантів вийшли з плакатами про допомогу й оголосили голодування. Бунт швидко придушили, призвідцям додали до термінів, але в самій колонії після цього стало спокійніше.

Про те, що його везуть у таке жорстке місце, Саша не знав. По приїзді в колонію його відразу ж відправили в штрафний ізолятор — там він потім часто опинявся. «Це така собі Russian tradition, — сміється Сашко. — По приїзді мене поставили на профілактичний облік, як особу, схильну до розповсюдження екстремістської ідеології та літератури. Таких, як я, в таборі було людей десять — я і девʼять мусульман. В адміністрації є внутрішня інструкція, згідно з якою на всі російські державні свята або важливі події всіх «неблагонадійних» закривають у штрафізолятори. Тільки я не розумію, з якою метою. Не думаю, що, перебуваючи в таборі, ми становили якусь загрозу».

Сергій Моргунов / «Бабель»

Сергій Моргунов / «Бабель»

Сергій Моргунов / «Бабель»

У вʼязниці Саша читав «Нову газету», слухав Дмитра Кисельова, читав листи. У Києві знайомі та правозахисники виходили на акції протесту, у Криму сімʼя Саші збирала передачі для поїздки мами в Копейськ, щороку відзначала день народження 26 листопада. «Одного разу ми зібралися з його друзями відзначати день народження, — згадує Настя Кольченко. — І всі виголошують тости такі, дуже обтічні, нічого не говорять прямо. Мені стало так смішно. Кажу, хлопці, ну давайте ми не будемо вдавати, що не розуміємо, навіщо всі тут зібралися».

Чотирнадцятого травня 2018 року Олег Сенцов оголосив безстрокове голодування. Він заявив, що вимагає звільнення всіх українських політвʼязнів у Росії, не внісши себе в цей список. Через два тижні голодування оголосив і Саша, незважаючи на те, що Сенцов був проти. Каже, що не міг лишитися осторонь.

— Я написав заяву [про голодування], але опер злякався і сказав, що ніяких заяв приймати не буде, — згадує Саша початок свого голодування. — Ми прийшли в кабінет, збіглися всі оперативники, стали грати в хорошого й поганого поліцейського. Одні відразу погрожували, що будуть регулярно влаштовувати обшуки в тому бараці, де я живу, і стверджувати, що це через мене. Інші пропонували подумати про своє здоровʼя, про рідних, про майбутнє. Почали їсти бутерброди й пити чай у моїй присутності, пропонували мені.

— Як ти це витримав?

— Нормально. Вони дуже нервували та кричали, а я спокійно сидів.

Для рідних та знайомих новина про голодування стала шоком. Настя пригадує, що дуже розлютилася на дядька — куди йому з такою статурою голодувати. «Страшні були дні, кожен день постійно перевіряв новини, боячись пропустити щось про його голодування», — говорить Денис Мацола. Голодування тривало тиждень, він втратив десять кілограмів. Для людини його статури це критична втрата ваги. Голодування довелося припинити вимушено — працівники колонії сказали, що почнуть примусово годувати. В Україні ж зітхнули з полегшенням.

Повернення

До арешту Саша був у Києві лише кілька разів. Каже, що йому тут трохи дискомфортно — не звик до таких великих відстаней. Та й узагалі за ці пʼять років Саша дуже випав з порядку денного. «Коли я їхав в автобусі Москвою [під час обміну], то в мене було відчуття, що ми потрапили в майбутнє, — розповідає він. — Різні хіпстери й бородаті дядьки на гіроскутерах, електросамокатах, мотоциклах. Для мене усе це було дуже незвично».

Зараз він живе в гуртожитку разом з мамою, сестрою та племінницею. Уряд пообіцяв видати політвʼязням квартири — це питання поки вирішується. Ще під час строку Сашу поновили в його рідному Таврійському університеті, який переїхав з анексованого Криму до Києва. Правозахистом він займатися не хоче, але планує повернутися до активістської діяльності. Ще на пресконференції він кілька разів казав, що треба підтримувати не тільки українських політвʼязнів, але й росіян, які підтримують Україну.

— В Україні зараз не дуже люблять лівих, тебе це не лякає?

— Трохи лякає, але в той же час нам потрібно відокремитися від сталіністів і совків. Це поняття досить широке, і зараз воно майже нічого не значить: лівими себе можуть називати і сталіністи, і представники «Боротьби», які зараз воюють на боці так званої «ДНР».

Саша не любить публічності і складно адаптується до слави, яка на нього звалилася — він переживає на кожному інтервʼю, довго й ретельно підбирає слова. Ніяковіє, коли до нього підходять на вулиці чи в метро, намагаються обійняти або потиснути руку. Його племінниця Настя каже, що він зараз трохи розгублений. При цьому всі знайомі та близькі стверджують, що Саша залишився таким самим, як і був. Став старшим і мудрішим, але в іншому це все той же добрий і веселий Тундра, яким він був до вʼязниці.

На прощання Саша запитує, де один із барів — увечері на його честь волонтери та знайомі влаштовують вечірку. Я запитую в нього, чи не відчуває він на собі тиску, що повинен відповідати чиїмось очікуванням. Саша посміхається: «Такі думки виникали і виникають. Але я намагаюся залишатися тим, ким я є».