Колишній зварювальник із Черкас пережив дві клінічні смерті, а тепер робить «цілющі» жилети з пластикових пляшок. Як він зібрав послідовників і став знаменитістю — репортаж theБабеля

1

На світанку біля водосховища в Черкасах сидять рибалки в теплому одязі, а набережною пробігають люди в спортивних костюмах. О 06:35 ми зустрічаємося тут із Олександром Толбатовим. Він стрункий і підтягнутий чоловік, стоїть, розпрямивши спину, і широко посміхається; на грудях висить значок «Хочеш схуднути — запитай мене, як» і медаль «За заслуги перед містом».

Тут технічний пляж «Пʼятачок», біля нього невелике приміщення «Черкаського клубу довгожителів», який заснував Толбатов у 2010 році. Скільки в ньому учасників, він не рахував, але каже, що взимку тут займаються до 500 людей. Учасники клубу приїжджають купатися перед роботою, з 07:00 до 09:00. Раніше вони перевдягалися в «пиріжковозі» та списаному газетному кіоску. У 2010 році місцевий підприємець збудував спорткомплекс, а за ним — будиночок для учасників клубу.

— Він покликав мене на зустріч, показав генплан із маленькою крапкою за спорткомплексом. Сказав, що це для мене, і оренда коштуватиме гривню в місяць, — говорить Олександр і витирає почервонілі очі. — Я тоді ридав. Потім, звичайно, ми почали платити по 200 гривень, зараз платимо 400. Усе завдяки пожертвуванням.

На ґанку стоять ролики, Олександр навчився кататися на них пʼять років тому. Питаю, чи не ними він приїжджає на роботу. Відповідає: «Золотко, я приїжджаю не на роботу, а на службу. Слово робота — від слова раб».

На стінах будиночка висить близько тридцяти жилетів із пляшок, є місце зі шторкою для перевдягань, стіл із частуванням та кілька стільців біля стіни. У кутку над столом ікони. У лівій частині перевдягаються чоловіки, у правій, — як каже Олександр, — «дівчатка». «Дівчаткам» клубу пʼятдесят і більше.

До сьомої ранку біля будиночка вже активно збираються люди — переважно жінки. Вони заходять перевдягатися, застібають жилети, йдуть у воду на 10—15 хвилин, повертаються, знімають жилети, обполіскують ноги у відрі та залишаються на чай. Чути розмови про здоровʼя, роботу та справи в родині. На ґанку пахне ковбасою, «дівчатка» кажуть, що це аджика.

Олександр пригощає авторським травʼяним чаєм із перцем чилі від завідувачки клубу Любові Назарівни, його в цій спільноті пʼють усі. Чай дуже гострий, але Любов каже, що гіркота корисна для організму. Толбатов обіцяв подарувати мені особистий жилет і провести майстер-клас із поведінки з живою водою. Він показує конструкцію з білих пластикових пляшок, фіолетових трубок і помаранчевого ременя. Усередині пляшок кульки пінопласту. Толбатов запевняє, що його жилет масажує мʼязи спини, хребет та усуває грижі. Він затягує на мені ремінь так, що я відчуваю неприємне ковзання пляшок по ребрах. У жилеті складно розвертатись і сутулитись. Олександр пояснює — не можна, щоб жилет бовтався, інакше ефекту не буде. Функцій у винаходу три: рятувальна, оздоровча та пластикопереробна. Олександр робить жилети й на замовлення, один коштує 500 гривень. На виготовлення витрачає день-два. З 2005 року чоловік жилетів не рахує.

— До мене приїздили по жилети з Німеччини, Канади та Англії. Ще шість я відправив на острів Маврикій, але переважно замовляють із російськомовних країн. Я видаю покупцям копії патентів, щоб на кордоні в них не було проблем. Тобі теж дам.

2

Толбатов видає мені пару авторських плавальних лопаток-ластів для рук і надягає свій жилет, на якому висить термометр. О 08:30 ми стоїмо на березі Кременчуцького водосховища й дивимось на буйки. Толбатов вітається з водою, мовчки тричі хреститься, каже дякую і розповідає, що раніше він пив, курив і матюкався. Але потім змінився.

— Ти запитай у дівчат, вони з 2001 року жодного разу не чули від мене нецензурних слів. Тому що вода чує. Якось я за лихослівʼя трохи не викупав у ній пару нетверезих хлопців.

Винахідник розвертається спиною до води, я повторюю. Взявшись за руки, ми повільно заходимо спиною вперед. Води вже по коліно, стає холодно. Толбатов заперечує: «Водичка може бути лише хорошою. Ніколи не треба говорити, що вона холодна».

На рахунок три ми занурюємось у «хорошу» воду. Я відчуваю, що жилет справді виштовхує на поверхню і фіксує спину, але лягти, як потрібно за методикою Толбатова, усе одно не виходить. Олександр просить лежачи «показати педикюр».

— Тепер ручки в сторони, і вигинай хребет. Ось, мої ласти пішли вгору.

— Мої теж, здається.

Ми гребемо лопатками і відпливаємо метрів на сто від берега. Зависаємо в воді. Олександр захоплюється тим, що я не тону завдяки його винаходу.

— Ти не стоїш? І я не стою! А глибина тут уже чотири метри! — Олександр сміється і показує трюки далі. Він закриває пальцями вуха, ніздрі та повіки й пʼять разів робить сальто під водою, щоб виміряти температуру. Закінчивши, кричить людям на березі: «Дорогі друзі! Зараз температура води на дні Черкаського моря становить +21,5 ° C!» Десятеро людей, розосереджених на березі, кричать «ура» та плескають у долоні.

Толбатов вирівнюється і робить пʼять ковтків річкової води.

— Я пʼю цю воду, щоб захистити імунітет.
— А учасникам клубу теж потрібно так робити?
— Тільки за бажанням.

Одного разу для сюжету на телебаченні Толбатов випив цілу пляшку річкової води. На моє запитання, що відбувалося з його організмом після цього, відповідає, що здоровʼя не погіршувалось. Показує кілька видів плавання: позу жаби для розминки щиколоток і схожу на свердло, коли пляшки масажують хребет.

Ми виходимо на берег. Поки в мене зуб на зуб не потрапляє в «хорошій воді», жінка в легкому одязі каже, що вода — окріп.

3

Олександр родом із Авдіївки. В юності він займався боксом, вчився в технікумі на залізничника, але наприкінці першого курсу був відрахований за бійку. Сестра сказала, що потрібно або йти в школу, або шукати роботу. Толбатов обрав друге, і за два тижні до шістнадцятиріччя поїхав з дому. Він рвав щавель і здавав пляшки за хліб, їв борщ від кухарок будзагону. У 16 років Олександра прийняли в геодезисти й видали 15 рублів авансу. Він будував вишки й валив ліс, а пізніше пішов до армії.

— Після служби я почав думати, як принести користь суспільству, і влаштувався зварником. Мені подобалася специфіка роботи. Бачиш, які ноги криві? Це я так траншеями лазив.

У 26 років Олександр потрапив в автокатастрофу під Уманню і пережив клінічну смерть. У 1999 році під час МРТ він дізнався про сім гриж на хребті.

— Лікар на прізвище Злий запропонував мені забронювати місце на операцію за дві з половиною — три тисячі доларів. У нас із дружиною тоді було з собою 600 рублів. Я подумав, ну, припустімо, продам свою «ниву» і гараж, пройдуся по родичах. Але який відсоток гарантії, що я після всього цього залишуся другом для сімʼї? Скільки їй доведеться витратити, щоб мене долікувати?

Толбатов відмовився лікуватися та збирався накласти на себе руки. Його врятував син — зрозумів, що відбувається з батьком, і відвіз відпочивати в Коктебель. Толбатов важив 120 кілограмів — на 30 кілограмів більше, ніж зараз. На пляж він ходив сам. Одного разу побачив біля води чоловіка з собакою. З цього моменту почалася історія жилетів Толбатова.

— Хазяїн ніс порожню дволітрову пляшку, собака за нею аж підстрибував. Потім він кинув її у воду, пес полетів слідом, заштовхав пляшку собі під пащу і розпластався на воді, як ти сьогодні. Я подумав, що це неймовірно, і вирішив собі так спробувати.

Олександр зробив перший жилет у 1999 році. До цього він шість разів лікувався в Миргородському санаторії, тричі в Харківській області, двічі в Закарпатті. Каже, що дарма витратив багато грошей. У жилеті Олександр плавав щодня й за два роки схуд на 30 кілограмів, витягнув хребет.

— Пульпа між хребцями перестала мені шкодити і знову почала змащувати хребет. Я зрозумів, що вода — це не просто субстанція, а живий організм. Ще знайшов наукове дослідження, яке це підтвердило, — стверджує Толбатов, але не може згадати ні назви журналу, ні праці чи прізвища дослідника.

Толбатов не відразу запатентував свій винахід. Він займався у воді з жилетами кілька років, а потім кримський лікар назвав його «революціонером медицини»: «Якби я не знав історію вашої хвороби, не повірив би», — сказав той. У грудні 2004 року Толбатов плив Дніпром і його помітили рятувальники на човні. Вони вирішили, що йому в жилеті, ластах і з тенісними ракетками в руках недобре, підняли чоловіка на борт.

— Я сказав, що просто плаваю. Роздивилися мій винахід, а головний сказав, що подасть на патент, якщо цього не зроблю я. Йому сподобалося, що жилет можна використовувати як рятувальний. Я його так і запатентував — «Рятувальний жилет Толбатова».

Отримавши патент, Толбатов виготовив близько тисячі жилетів, і більше їх не рахував. Тоді він був головою СОЦІУМ (Черкаської міської громадської організації «Спортивно-оздоровчий центр інвалідів «Українська мрія») і лише формував свою аудиторію. У 2006 році Олександр на прохання кореспондента з Києва побив 42-хвилинний український рекорд перебування в холодній воді. Це призвело до другої клінічної смерті.

— У ластах, плавках, рукавичках з ракетками та в жилеті я провів у воді 55 хвилин. Потім помітив, що вода навколо почервоніла, став виходити на берег і побачив кров. Я обморозив ноги, порізався щебенем і не відчув цього, а кров перестала згортатися. Мене під ручки взяли на березі, відвели в тепло, і я одразу втратив свідомість.

Толбатов називає свої методи нетрадиційними, проте не протиставляє їх звичайній медицині: «Ми заснували «Черкаський клуб довгожителів» разом із місцевим кардіологом Олексієм Підмогильним. Наша мета — посилити ефект від лікування».

4

У 2010 році Толбатов зареєстрував ГО «Черкаський клуб довгожителів» і захопився правильним харчуванням. Він помітно посвіжішав і став енергійнішим. Зараз він стежить за тим, щоб учасники клубу правильно харчувалися — і тільки тоді пускає їх у воду.

За девʼять років через Толбатова пройшли не менше від десяти тисяч людей, він сформував навколо себе своєрідний клуб за інтересами. Багато знали його з часів моржування в нульових, інші приходили й запрошували близьких, поспостерігавши за Олександром з пірсу. Так він познайомився з мавриканцем, який приїхав в Україну на навчання. Він розповів Толбатову, що в його родичів проблеми зі спиною, і попросив пару жилетів. Пізніше одружився з українкою й назвав сина Сандро — сказав, що на честь Толбатова.

Клуб святкує дні народження учасників, їхніх онуків, Новий рік та інші дати. У будиночку встановлюють стіл із «чергових дощок» на стільцях і приносять частування, найчастіше овочі. Алкоголь не заборонений, але Олександр просить не ставити його в центр. За столом майже не обговорюють стан здоровʼя, який згуртував учасників, — спілкуються переважно про побутові проблеми. У воді люблять говорити про городи та дачі, а в будиночку — переписувати один в одного рецепти та слухати українські пісні. Єдине табу — розмови про політику. Олександр вважає, що суперечки про неї приносять негатив.

Толбатов називає учасників клубу сімʼєю чи зграєю. Багато хто справді приходить на заняття родиною. Людмила та її дочка Наталя познайомилися з Толбатовим під час моржування й займаються в його жилетах щодня вже девʼять років. Наталя розповідає, що жилет допоміг відновити спину після народження двох дітей. До лікарів вона не ходила.

Винахідник каже, що учасники клубу завжди допомагають один одному на заняттях — у цьому особливо відчувається згуртованість. Шість років тому до Толбатова після інсульту з крововиливом у мозок прийшла 50-річна Тетяна. Права частина її тіла працює погано, але вона запевняє, що зараз почувається краще: «Раніше я грала у волейбол, баскетбол, підміняла знайомих в аматорських командах і ходила з донькою на фітнес. Це було для мене звичним, а після інсульту перетворилося на трагедію. Але у воді та жилеті все налагоджується: я рухаюся по-всякому, і виходить дуже добре». Крім занять у воді, Тетяна пʼє медикаменти, буряковий сік і спіруліну.

Тут усі намагаються піклуватися один про одного — Тетяні, якій складно ходити, допомагала переодягнутися завідувачка Любов Назарівна, дорогою до пляжу за руку підтримувала інша жінка в купальнику, а після запливу Тетяну підвела до будиночка ще одна. «Від мого будинка на іншому кінці міста до клубу ходить тільки один автобус. Я щодня приїжджаю, лечу сюди», — розповідає Тетяна.

Толбатов усім бажає «бадьорого раночку», обнімає учасників і детально розповідає їхні історії, називаючи всіх на імʼя. Прощається він фразою «Доброго здоровʼячка, і аж до завтра». Толбатов до всіх однаково доброзичливий — пропонує покататися на роликах, пригощає хлібом із сиром, фруктами та протеїновим коктейлем. Іноді на зустрічі клубу приходить його син — він теж плаває в жилеті. Про дружину Толбатов майже нічого не розповідає.

— Клуб — це і моє життя, і, як каже моя дружина, життя інших. Якби я жив тільки для себе, то вже давно б зник з цього світу: стою на обліку з двостороннім запаленням нирок, пережив дві клінічні смерті та сім гриж. Моя мама померла від інсульту. Я не хочу бути тягарем для дітей, і жити інакше вже не можу.