«Табула Раса» була легендарним гуртом у 90-ті, а потім її вокаліст Лапоногов пішов у монастир. Через 5 років повернувся, пережив другу хвилю слави, а тепер група грає в маленьких пабах — профайл theБабеля

1

Перша субота серпня. Увечері на околиці Києва у «Докер пабі» дає концерт популярний рок-гурт 90-х «Табула Раса». Зала розрахована на 350 людей. Адміністратор заздалегідь попереджає, що «Табула...» — часті виконавці, тому аншлагу не буде. Інтерʼєр типовий для пабів в ірландському стилі. Приглушене світло, масивні деревʼяні меблі, довга барна стійка, за якою в глухому куті сцена.

На початку 90-х «Табула Раса» збирала повні зали. Учасників знали у всіх куточках країни, а їхні постери прикрашали концерт-холи та музичні радіостанції. Зараз афіша зі старими фото гурту висить на виході з пабу поряд з афішами «Братів Гадюкіних», «Тартака» та «Кольору ночі». Усі вони виступають у «Докері» по кілька разів на місяць. Вокаліст Олег Лапоногов зізнається, що комплексує через вік і тому більше не любить фотографуватися.

Концерт затримують на півгодини. До цього часу в залі збирається не більше ніж 60 чоловік. Столи пустують, але суворий охоронець усе одно просить нас «не заважати людям відпочивати». Олег Лапоногов виходить на сцену в чудовому настрої.

— Усім привіт, ми — група «Ромашки», спасибі всім, хто вижив. Бажаю гармонії та добра. Концерт закінчено, приходьте наступного разу!

Під сміх і схвальні оплески Лапоногов співає першу пісню «Водоспади морів». Він з усіх сил намагається розігріти публіку, але, здається, глядачам абсолютно все одно. Більшість прийшли випити й навіть не знали про концерт «Табули Раси». Артистів не видно з-за бару: здається, що торс Лапоногова виростає з пляшок. Це «фішка» закладу, — щоб відвідувачі не забували, навіщо вони тут.

Від гучності буквально вилітають барабанні перетинки, але гостям це не заважає. Вони зайняті вивченням алкогольної карти. Кілька особливо активних невпопад вигукують щось на кшталт «давай, запалюй, покажи клас». Охоронець суворим поглядом вишукує порушників порядку. Здається, ми потрапили в 90-ті, на зйомки фільму Балабанова, і просто зараз прозвучить команда «Стоп! Знято!»

2

Олег Лапоногов народився 9 жовтня 1963 року в місті Броди, що на Львівщині, у сімʼї військового льотчика. У 1966-му його батько захворів і достроково пішов у відставку. Сімʼя Лапоногових переїхала до Сум. Як і більшість радянських дітей, Олег мріяв стати космонавтом і навіть активно готувався підкорювати космос у майбутньому. Тренував витривалість, записався на плавання і назбирав на підзорну трубу, в яку було видно місячний кратер Коперник. Мрії про космос, зізнається Лапоногов, залишилися, але трубу він потім обміняв на веломотор.

Із самого дитинства Лапоногов багато співав. Спочатку в дитячому театрі, потім у хорі. У вісім років батьки віддали його до музичної школи — вчитися гри на акордеоні, але через три роки він захопився гітарою, яку йому подарувала мама.

— Може, почався перехідний вік або я просто перетренувався, та раптом усвідомив, що в музиці для мене важлива не чуттєва, а «силова» подача. Коли я грав на акордеоні, весь час уявляв, якою вийде гітарна партія. Коли брав до рук гітару, чув барабани.

Лапоногов закінчив школу і подав документи в Ставропільське вище військово-авіаційне училище, але на вступних іспитах вирішив, що стане актором. З другого разу вступив до Київського театрального університету на курс актриси Валентини Зимньої. Вчився неохоче. За словами Лапоногова, єдиним предметом, який у нього виходив, була акторська майстерність. Пізніше це допомогло на сцені.

— Театральний навчив мене не боятися осуду. Відчувати свій шлях, не продаватися й не звертати. Від будь-якої несвободи я відчуваю задуху і, як у боксі, намагаюся ухилитися.

Після дипломного спектаклю Лапоногов хотів влаштуватися в якийсь із київських театрів, та йому відмовляли. У регіональні охоче кликали, але він не поспішав їхати зі столиці. Отримавши чергову відмову з Оперного театру, Олег уже подумав повернутися до Сум. Та через кілька днів на виході з університету він прочитав оголошення: «Група «Абрис» шукає вокаліста».

— Я прийшов до хлопців у підвал на вулиці Прорізній. Сказав, що мало що вмію, але заспівав пару пісень під гітару. Їм відразу сподобалося, а я зрозумів, що в моєму житті стався переломний момент.

Тридцять років тому, у 1989-му, склад групи мав такий вигляд: Олександр Іванов грав на гітарі, Едуард Коссе — на барабанах, Сергій Гримальський — на клавішних, Ігор Давідянц — на басу. З приходом Лапоногова стало зрозуміло, що стиль і пісні тепер будуть інакшими. В Олега була купа ідей, а зовні він нагадував молодого Стінга з групи «The Police». Музиканти одразу вирішили змінити назву і довгий час через неї сперечалися. Вибирали між «Кедами» та «Жовтим домом», але їхній перший концертний директор Олександр Євтушенко запропонував назву «Табула Раса», що в перекладі з латини означає «чиста дошка».

— Я подумав, звучить як назва таблеток від ревматизму, але Саша пояснив філософський сенс. Потрібно все в житті починати з нового аркуша. Так навіть Віктор Ющенко на засіданні Верховної Ради колись сказав.

3

«Табула Раса» дебютувала в січні 1990 року на фестивалі «Йолки-палки». Потім були фестивалі в Польщі «Дикі поля» та в Дніпродзержинську «Бджола-90». Популярність Лапоногов повʼязує із зародженням музичної індустрії в Україні, яка шукала нові імена.

У 1990-му група записує перший альбом — «8 Рун». Їхнім продюсером став звукорежисер Олег Ступка. Улітку «Табула Раса» займає призове місце на фестивалі «Червона Рута» в Запоріжжі, який дав зелене світло багатьом зіркам українського шоу-бізнесу. Тоді, щоб прославитися, потрібно було засвітитися на ТБ, згадує Лапоногов. «Табулу Расу» кілька разів показали по «УТ-1» та ICTV, і про неї заговорила вся країна.

— Я дуже добре памʼятаю перші хвилини слави. Я поїхав до рідних у Суми. Ішов увечері, і назустріч мені компанія. Ну, думаю, все, хана, а вони мене впізнали. Запитали, чи це я по телевізору нещодавно виступав. Поплескали по плечу, і ми розійшлися. Я тоді подумав, ось що успіх робить (сміється).

Після другого альбому, «Стороною до Сонця», через творчі розбіжності група змінила склад, і прийшли нові музиканти — гітарист Олександр Кіктєв і клавішник Сергій Міщенко.

Перша хвиля популярності «Табули Раси» припала на 1992—1998 роки. Тоді вона стала однією з перших груп, яка знімала кліпи та їздила з гастролями Україною. З 1995-го в гурту зʼявився продюсер Віталій Климов, і Лапоногов перестав працювати в музичній редакції «УТ-1» складачем титрів. За його словами, усім учасникам колективу Климов платив по 300 доларів. Саме він спробував вивезти групу за кордон. Домовився з естонським фестивалем Rock Summer, куди надіслав їхню фонограму. Продюсер не тільки організовував концерти та участь у фестах. Він наполіг на зміні репертуару на більш мелодійний. Найвідомішою піснею того періоду стала «Шейк Шей Шей». Вона звучала в ефірах усіх радіостанцій і посіла четверте місце у щорічному музичному «Хіт-параді». Наприкінці 1995 року кліп «Улюблена машина» переміг у хіт-параді «Територія А».

У 1997 році, після виходу альбому «Казка про травень» і всеукраїнського туру «Табули Раси», її оголосили кращим поп-гуртом України на «Таврійських іграх». Альбом 1998 року «Бетельгейзе» критики вважали абсолютним злетом колективу. Одинадцять нових пісень і друге місце в національному музичному рейтингу «Профі». «Табулу...» називали українською «Машиною часу».

Восени без усіляких заяв «Табула Раса» вирішила піти у творчу відпустку. Вони припинили анонсувати нові пісні та їздити з гастролями країною. Жовта преса рясніла заголовками про можливі причини зникнення «Табули...». Причини журналісти називали різні: наркотики, секта, фінансові конфлікти учасників. Істина виявилася простішою.

— Ще з 93-го в перервах від роботи я почав ходити в Лавру. Нічого не сталося, просто мама до цього підштовхнула. Став молитися, причащатися. Усе життя я шукав Бога і тоді відчув, що час іти до нього прийшов. Я став прихожанином православної церкви, але цього мені здалося замало. Почав ставити над собою експерименти: голодував, постився, відмовляв собі у всьому.

За словами Олега, в один момент він втомився від концертного графіка і підвищеної уваги. Артист поїхав до Сум і на півроку оселився в монастирі. Став послушником. Пізніше жив у батьків і багато допомагав із господарством стороннім людям. Група повністю підтримала рішення Лапоногова. Він згадує, що просто не міг репетирувати й писати нові пісні, весь час був похмурий і незадоволений.

— Я ображався не на світ, а на себе. Напевно, емоційно вигорів. Були втрати, розлуки, загальна розчарованість, як у кожного. Я вдячний, що пʼять років провів у самоті. Такий у мене, мабуть, шлях до Бога. Через гроші я особливо не переймався. Ніколи не був мільйонером і, думаю, уже ним не стану. Якщо б навіть я назвав вам свій найбільший гонорар, ви б не повірили. Він досить скромний. Музика мені завжди була дорожчою. Я не хотів її продавати, тільки дарувати.

Лапоногов каже, що перед тим, як зробити перерву, йому почали снитися віщі сни.

— Наприклад, сниться мені кришталева зима. Тільки Пушкін міг так красиво її описати. Я в машині заїжджаю у двір сільської церкви. Заходжу в храм, а там ялинка з великими кульками, і священник виходить, високий такий. І благословляє мене. Через деякий час усе так і сталося. Навіть ялинкові іграшки були такі, як у моєму сні.

У монастирі Лапоногов рубав дрова, працював на городі, багато молився і весь час думав про музику. Сумував, але йти не поспішав. Він відмовився від цукру, борошна та алкоголю. Намагався кинути палити.

За пʼять років Олег повернувся до світського життя так само несподівано, як і пішов з нього. У вересні 2003-го зняв кліп на пісню «Апрель», який продюсував Юрій Нікітін. Він довго займав лідируючі позиції в телевізійних ефірах. Група переживала другий розквіт. У квітні 2005 компанія Ukrainian Records випустила новий альбом «Табули Раси» — «Квіткові календарі». Нагороди сипалися на Лапоногова, немов з рогу достатку. «По дорозі на моря» стала «Піснею року», а пізніше гурт отримав премію «Арт-Бренд року». Його склад знову змінився. На місце Кіктєва та Міщенка прийшли Євген Халаф та Дмитро Семизоров.

4

Лапоногов каже, що група не розпалася лише завдяки терпінню його близького друга, барабанщика Едуарда Коссе. За останніх пʼять років «Табула...» без продюсера випустила два альбоми: «Малюнки на поверсі» і «Червень».

— Ось ви дивуєтеся, як ми ще виступаємо, а я тішуся з того, що ми робимо це без піару. Без продюсерів і спонсорів. Вкладаємо свої гроші в запис нових пісень.

Усі, крім Лапоногова, працюють. Едуард — керівник хору, Женя і Дмитро займаються дизайном. Ставати публічним, заводити профілі в соціальних мережах і змінювати стиль Лапоногов не збирається. Каже, що глядачі ходять на його концерти саме за тією «космічною простотою і щирістю», яку він транслює з 1989 року. Тепер концерти в «Табули Раси» — 2—3 рази на тиждень, у невеликих пабах та на байкерських зльотах. Олег каже, що любить камерну аудиторію.

— Краще подарувати тепло 10 людям, але їм це буде по-справжньому потрібно.

Амбіцій збирати стадіони більше немає. Лапоногова цікавить тільки внутрішнє духовне зростання. У жовтні «Табула Раса» готує великий ювілейний концерт, присвячений 30-річчю. Гастролі в 20 містах України і презентацію трьох нових пісень.

— Писати музику простіше, а от слова — часом нестерпно. Бувають творчі кризи. Одна нова пісня вже кілька місяців «стоїть». «Червона планета», червоний Еквадор, літак перешиб червоний коридор...» Поки що далі нічого не вигадав.

Лапоногов готує перший сольний альбом, у якому він гратиме з іншими музикантами. Уже готові треки з участю Петра Чернявського (ексгітарист «Океану Ельзи») і Сергія Міщенка (ексклавішник «Табули Раси»). Свій альбом з 11 треків планує випустити у 2020-му.

— У дитинстві я думав, що якщо не полечу на Марс, то більше не зможу називатися чоловіком. Раніше мені здавалося, що якщо про наш гурт не дізнаються хоча б у Європі, то це не успіх. Зараз ці два твердження здаються мені однаково абсурдними.

Фанати «Табули...» впевнені, що найпопулярніша група в Україні обʼїздила всю Європу, та це не так. За 30 років, крім Таллінна і Кракова, виступів не було. Та й подорожей у Лапоногова теж.

— Зараз я б не відмовився зʼїздити в Мексику, потім у Перу і в Колумбію, до ацтеків. Потім у Гімалаї, з ризиком для життя, звичайно. Уявляєте, застряг там сам, пʼятдесятиградусний мороз, сім кілометрів висоти, і внутрішній голос каже: «Ти ж завжди цього хотів. Ну, тримайся...»

Близько опівночі публіка пожвавлюється. На сцені Лапоногов посміхається і пританцьовує з гітарою, та аудиторія з 60 нудьгуючих людей на краю міста — не межа його мрій. Дві огрядних жінки пускаються в танок біля барної стійки. До них приєднується молодий пʼяний хлопець і намагається показати їм щось схоже на верхній брейк. До кінця концерту загальна атмосфера ностальгії посилюється. Ті, хто не знав гурт, встигли його полюбити. Ті, хто забув, — згадати. Артистів просять на біс.