В Україні знімають фільм про Тараса Шевченка — самурая: він володіє катаною і стріляє з обох рук. Ми побували на зйомках і ось що там відбувається

1

Біля входу до київського Будинку письменників стоять кіношні машини. Один за одним із будівлі виходять на перекур загримовані актори масовки в костюмах «імператорського двору». Вони обговорюють недавній приїзд на знімальний майданчик премʼєр-міністра Володимира Гройсмана та міністра культури Євгена Нищука. Побачивши нас із фотографом, актори замовкають, прямують до намету, в якому розмістили кейтеринг. Продюсер Юрій Мінзянов зітхає.

— Знімальний день сьогодні почався о пʼятій вечора і закінчиться о четвертій ранку. Замучитеся знімати.

Разом ми заходимо в будинок, де просто навпроти вхідних дверей висить портрет зрілого Тараса Шевченка. Картинка зовсім не вʼяжеться з заявленими самураями. Ми піднімаємося на другий поверх: тут в одному з відреставрованих дореволюційних залів знімають інтерʼєрний епізод. У залі тиша, його освітлюють тільки гасові лампи та свічки. Пройшовши трохи вперед, вдається розгледіти, що відбувається, краще. В одній частині залу працівники майданчика спостерігають за кадром на плейбеках, в іншій група знімає кіно. У центрі кімнати — актори.

Тут є на що подивитися: художники-декоратори перетворили приміщення на справжню залу панського маєтку ХІХ століття. Декорації продумані до найдрібніших деталей: кабінет пана Яромира, негідника-наркодилера, повний екзотичних дивоглядів. Африканські маски, статуетки, японські віяла та гравюри, старовинна зброя. Саме він за сценарієм переходить дорогу Шевченку і позбавляє його головного скарбу — коханої Марії. У цей час на майданчику знімають чергову сцену.

Лиходій Яромир сидить за масивним дубовим столом, закинувши на нього ноги, і курить люльку. На столі — на третину порожня пляшка абсенту й напівпорожня чарка. Навпроти стоять переодягнені в хасидів Шевченко та самурай Акайо. Шевченко звертається до Яромира.

— А де у вас тут сортир?

— Сортир?

— Так... просто притисло трохи.

— Ну так давай у штани!

Актор Андрій Малинович, який грає Яромира, сміється й одночасно зневажає Шевченка так правдоподібно, що команду «Стоп! Знято» навіть режисер оголошує не відразу, а потім просить зробити ще один контрольний дубль. Актори повторюють усе заново. Режисер Перфільєв посміхається і пояснює.

— Це сцена, де Шевченко з його другом Акайо пробираються у панську садибу, переодягнувшись у хасидів. Їхня мета — вкрасти родовий меч, який належить Яромиру, і кохану Тараса. Згоден, Шевченко намагається «відлучитися» дуже наївним способом.

«Тарас...» для Перфільєва — перша режисерська робота, яку фінансує держава. Режисер дебютував минулого року з горором «Лиса гора», який спродюсував сам. Премʼєра відбулася на 47-му кінофестивалі «Молодість». Бюджет — усього 10 тисяч доларів, що, за словами режисера, суттєво вплинуло на якість стрічки, у якій він виступав у семи іпостасях.

На великій дошці в залі наклеєні детальні розкадровки сьогоднішнього епізоду. Для багатьох українських знімальних груп відтворення сцен — небачена розкіш. Режисер помічає мою цікавість до малюнків.

— Так, у нас усе серйозно. Ми заздалегідь вибудовували кожен кадр. Хочеться, аби все було красиво.

Вдається поставити останнє питання перед початком нової сцени, поки оператор Дмитро Недря змінює оптику:

— Хіба Шевченко не виглядає застарілим?

— Звичайно, він не супергерой на кшталт Дедпула. Ми й не хотіли знімати супергеройське кіно. Наш Шевченко просто не такий канонічний, яким його всі звикли бачити. Він — звичайна людина, сміливий, готовий постояти за себе. З почуттям гумору, своїми слабкостями, із коханням, яке в нього спробували відібрати.

Починається зйомка нової сцени. Яромир дістає з кобури «стартовий» револьвер і стріляє в Шевченка. Акайо затуляє того лезом своєї катани, в яке влучає куля. Шевченко тисне на гачки пістолів, та вони виявляються незарядженими. Яромир багаторазово стріляє з револьвера, але Акайо вправно крутить двома катанами, відбиваючи удари. За кілька стрибків самурай опиняється біля Яромира, приставивши до його шиї два леза як ножиці. Режисер кричить: «Стоп, знято», і ми виходимо на вулицю за порцією кисню і кави.

2

Продюсер фільму Юрій Мінзянов розповідає нам про організацію зйомок. Каже, що костюмно-історичну картину в Україні потягнути непросто, тим паче з величезною кількістю каскадерських трюків і боїв. Тому кінокомпанія Kristi films подалася на дванадцятий пітчинг на додаткове фінансування у розмірі шести з половиною мільйонів гривень. Загальний бюджет фільму — 24,5 мільйона гривень, з них 19,6 мільйона виділив уряд. Більшість коштів, зізнається продюсер, витрачається на костюми та каскадерські номери. Зйомки проходять у Пирогові, селі Підгірці (Київська область) та в Чигирині, у колишній резиденції Богдана Хмельницького.

Акторів збирали з усієї країни: з Дніпра, Харкова, Тернополя, Одеси, відбираючи за принципом «нових облич». Відомі імена дорого коштують, і на них лежить печатка вдалої ролі, чого творці «Тараса...» хотіли уникнути. Не залучали й серіальних акторів, а ось театральних брати не побоялися. Продюсер аргументує це їхнім професіоналізмом, адже щоденна гра в театрі — це як підготовка до Олімпійських ігор. Системність породжує майстерність.

Деякі актори театру виявилися дебютантами в кіно. Наприклад, дніпровська актриса Катерина Слюсар, яка грає роль Марії, коханої Тараса; харківський актор Андрій Борис (хасид Йоханан); тернопільський актор Андрій Малинович (Яромир, головний антагоніст).

Поки ми пʼємо каву, до нас приєднується виконавець головної ролі Тараса — Роман Луцький. Він нещодавно повернувся з Познані, де грав «Гамлета» в однойменному спектаклі Майї Клечевської. Луцький вважає, що «Тарас...» розширить жанрові межі українського кіно, хоча «меш-ап» у нас поки що не популярний.

— Чому американці можуть знімати іронічне кіно про своїх геніїв та президентів, а ми ні?

Роман зізнається, що йому подобається «олюднений» Шевченко, з потребами та проблемами звичайного смертного.

— У школі в мене було тільки одне уявлення про Шевченка. Набурмосений, огрядний. Звісно, дітям зовсім не цікава така подача канонічного образу. Час це змінювати.

Луцький говорить, що жодного спеціального гриму в кадрі немає. Найскладніше — адаптуватися до карих лінз. Вуса, кучеряве волосся, виразний профіль — усе своє. Накладають тільки фактуру, малюють подряпини та синці для бойових сцен. Ще актор готується до ролі, не лише вивчаючи текст. Каже, що перечитує праці молодого Тараса, його щоденники, щоб якомога глибше відчути героя.

Виконавець ролі Акайо Сергій Стрельников, демонструючи зразкову спортивну форму, розповідає про зйомки:

— В принципі, у ролі немає нічого складного, окрім того, щоб стати самураєм за два тижні... У мого персонажа екшенове навантаження. Переважно я просто бігаю по Україні, відрубую людям руки та кручу сальто.

3

Тим часом Луцький обіцяє провести нас у гримерку, яку облаштували на другому поверсі, в малому актовому залі з ядучо-зеленими стільцями та велюровою оббивкою. Рома робить запрошувальний жест рукою, і ми піднімаємося сходами. На глядацьких рядах чекають своєї черги актори. На підлозі розкладені великі картаті сумки з речами та реквізитом. На чорному закритому роялі — йогурти, пакети з речами та пластикова голова манекена. Втомлена гримерка повідомляє, що ми спізнилися, і показати дива гриму вона сьогодні не зможе. У дверях зʼявляється Луцький, і її втома швидко минає.

— Може зʼїж яблучко, Ромо? У мене їх два. Ти хоч текст у руки візьми, а то напишуть, що не повторюєш роль. Байдики бʼєш.

Луцький посміхається, одягає хасидський капелюх і знову виходить на майданчик.

Щоб обставити кімнату Яромира в дусі ХІХ століття, меблі, посуд, предмети побуту діставали у приватних реквізиторів та на кіношних складах. Реквізитор Діана розповідає, що деякі речі брали в антикварів і частково модернізували. Наприклад, гасові лампи, які світять завдяки галогену. Реквізит повинен був підкреслити образ пана як колекціонера рідкісних речей, тому декор вибирався з особливою ретельністю.

Не обійшлося й без продакт-плейсменту. Нам не дають розглянути пляшки, які стоять у кадрі, але пояснюють, що це горілка та лікер. Для того, аби вони не виглядали безглуздо, реквізитор із дизайнером розробляли спеціальні зістарені наклейки, схожі на ті, що з ХІХ століття. Марки напоїв нам також не озвучують.

До одягу поставилися ще прискіпливіше. Художник по костюмах Андрій розповідає, що всі вбрання довелося шити спеціально під проєкт:

— Готували костюми самостійно, не сподіваючись на костюмерні інших студій. По-перше, в Україні зовсім немає «японіки», по-друге, фільм у стилі вестерн. Дуже багато каскадерських сцен, тому потрібно мати дублікати костюмів.

Андрій каже, що спочатку робили ескізи, які потім довелося затверджувати з експертами з костюма та вносити правки. Художник зізнається, що є нюанси, які навіть у кіно порушувати не дозволено. Наприклад, костюм для самурая Акайо робили за японським зразком. Але експерт попросив додати знімний комір темного кольору, який би свідчив про високий соціальний статус героя. Він — воїн, і, навіть мандруючи, не може дозволити собі неохайності. Герої, переодягнені в ортодоксальних євреїв, — у лапсердаках.

— Ми намагалися зробити костюми як у брацлавських хасидів. Дивилися фото, консультувалися зі знавцями хасидизму. На жаль, майже не лишилося збережених зразків хасидських костюмів початку ХІХ століття. У сцені, за якою ви щойно спостерігали, на Шевченкові й Акайо хасидські халати без ґудзиків, із лівостороннім запахом. Халати віддалено нагадують японське кімоно. Нам було важливо витримати «японіку» навіть там, де її, здавалося б, не повинно бути.

Навіть слуги одягнені за модою імператорського двору не випадково. Яромир, за сценарієм марнославний і честолюбний, прагне стати найвпливовішим паном в окрузі. Це проявляється навіть у тому, як одягнена його челядь. Митці навмисне відійшли від візуального стереотипу «шароварної України». Вигляд панських головорізів дуже схожий на ковбойський. Відмінність лише у формі фетрових капелюхів та особливих широких тканинних поясах. Жіноче кімоно в Україні знайти не змогли. Воно їхало на зйомки з Японії. Взуття японських піхотинців сплели з рисової соломи за спеціальним замовленням, на китайській мануфактурі. На превеликий подив Андрія, воно пройшло випробування у всіх бойових сценах і лишилося цілим.

4

Окрему ставку продюсери «Тараса...» роблять на каскадерів. Майже всі вони — майстри спорту, багаторазові чемпіони України, але в кожного — свій напрямок. Хтось спеціалізується на постановочних боях, хтось на холодній та вогнепальній зброї, а хтось на падіннях і вибухах. Каскадер Михайло навчився володіти катаною спеціально для фільму.

— Глядач завжди захоплюється головним героєм, часто не підозрюючи, яка робота стоїть за одним кадром. Кожен трюк — це ризик і титанічні зусилля. Деякі сцени режисують місяцями заради вашого трихвилинного захоплення.

Хлопці-каскадери розповідають, що, надіваючи хакама, сумнівалися, що зможуть виконувати в них трюки, але все виявилося навпаки. Ми звикли бачити короткі кімоно каратистів, але справжнє самурайське кімоно — довге, набагато нижче від колін. На каскадерів приміряли повний комплект самурайського одягу: верхнє, нижнє кімоно, шість різних поясів, які завʼязуються спеціальними вузлами. І нічого не сковувало рухи.

Сідаю перевести подих на стілець навпроти сходів. На сусідній опускається хлопець. Я за звичкою починаю діалог.

— А ви хто?

— А з чого ви вирішили, що я до вас?

Це адміністратор майданчика Анатолій. Його завдання — зробити так, щоб зйомці нічого не заважало. І деколи це, як виявляється, не так просто. Він розповідає, що під час однієї з нічних зйомок фільму довелося буквально «прокладати дорогу». Сцену знімали в лісі, і щоб караван машин зміг дістатися до локації, розвантажували пісок з КАМАЗу та висипали ним шлях для знімальної групи.

На годиннику близько опівночі, до кінця зміни ще чотири години та одна сцена. Актори виснажені. Адміністратор оголошує довгу перерву на вечерю.