Вийшов останній епізод «Чорнобиля». Що творці описали точно, а що перекрутили — розбираємо серіал за чудовою книгою історика Сергія Плохія (спойлери!)

Самогубство Легасова та касети у сміттєвому відрі — серіал усе перебільшив

Перші сцени серіалу: академік Валерій Легасов, одна з ключових постатей у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, записує свідчення про те, що сталося, на аудіокасети. Він виносить їх із будинку в сміттєвому відрі й ховає за вентиляційною решіткою у провулку. Весь цей час за ним з машини спостерігає агент КДБ. Повернувшись додому, Легасов годує кота — на підлозі відразу чотири миски — і йде в кімнату. У наступній сцені його ноги вже розгойдуються за декілька сантиметрів над підлогою.

Валерій Легасов справді наклав на себе руки й залишив аудіокасети — хоч і не ховав їх за вентиляційною сіткою. Більше того, ця спроба самогубства була для нього не першою. Роком раніше академік наковтався таблеток, дізнавшись, наскільки сильним виявилося радіаційне ураження організму після перебування в зоні катастрофи.

Причини самогубства були комплексними — Легасов став героєм на Заході завдяки його чесній доповіді про катастрофу на ЧАЕС, але радянське керівництво його незлюбило: зірку Героя СРСР він так і не отримав, хоча про подання Легасова до нагороди вже оголосили. Цей удар по самолюбству, а також неприйняття його колегами проєктів з посилення безпеки ядерних реакторів, на думку Плохія, і спонукали вченого до самогубства.

Вибух і його наслідки — майже все правильно

У серіалі після самогубства Легасова дія переноситься на рік раніше, у перші хвилини після вибуху. Молодий пожежник Ваcиль Ігнатенко виїжджає гасити дах четвертого блоку, залишаючи вдома свою вагітну дружину Людмилу. Це реальні люди — Ігнатенко гасив пожежу на ЧАЕС і помер за два тижні в московській лікарні. Людмила справді поїхала за ним до Москви — як і в серіалі, вона обдурила медсестер і не сказала, що вагітна. Через радіацію вона втратила дитину. Достовірна і сцена похорону померлих у перші два тижні після аварії — їх також ховали у двох трунах: деревʼяній і свинцевій, а могилу залили бетоном.

Пожежна команда на чолі з Ігнатенком приїхала на місце катастрофи майже відразу після вибуху. Найбільш помітне відхилення від істини тут — сцена з пожежником, який піднімає уламки радіоактивного графіту й незабаром уже кричить від болю, дивлячись на свої попечені руки. Шматки графіту, які на даху таки були, в руки ніхто не брав — принаймні, таких свідчень немає. Пожежникам доводилося скидати їх униз ногами, щоб вони не підпалили бітумне покриття даху.

У серіалі коридори лікарні в Припʼяті забиті зрозпаченими людьми, у тому числі зараженими радіацією містянами. Ця сцена дещо перебільшена. Усього в перший день після катастрофи на ЧАЕС було госпіталізовано 126 осіб. Але подальша трансформація постраждалих від променевої хвороби ліквідаторів передана до дрібниць, включаючи «невидимий» період, коли опіки минають і здається, що хворий одужує.

Гасіння реактора — багато неточностей

Серіальний Легасов, приїхавши в Чорнобиль, пропонує гасити реактор сумішшю з піску і бору. За його розрахунками, для цього необхідно 5 тисяч тонн речовини, скидати вирішили зверху, використовуючи вертольоти. У серіалі показують, як один з них пролітає над активною зоною і падає в реактор — через радіацію техніка вийшла з ладу.

Легасов насправді придумав, як гасити реактор — щоправда, до складу суміші входив ще й свинець. Понад 5 тисяч тонн скидати було не можна — реактор міг впасти в підземні споруди станції й отруїти підземні води. Причому Легасов у таку загрозу не вірив — Плохій пише, що академік Євген Веліков, який приїхав на місце аварії, застерігав науковця, але той тільки відмахнувся, сказавши, що колега даремно хвилюється й переглянув забагато американських фільмів. Сцена з вертольотом — художній домисел: він справді впав, але в жовтні 1986 року. Вертоліт повинен був заливати дах реактора водою, щоб перешкодити розповсюдженню радіаційного пилу, але зачепився лопатями за трос підйомного крана і впав поряд з реактором.

Анатолій Дятлов не таке зло, як у серіалі

У серіалі дії на атомній станції починаються відразу з моменту аварії. Глядачам показують першого однозначно негативного персонажа — заступника начальника станції Анатолія Дятлова. Його мета — експеримент з екстреною зупинкою реактора. Коли починається пожежа, Дятлов списує її на вибух охолоджувального бака — цієї ж версії дотримується й керівництво станції — і вимагає подавати воду для охолодження ядра реактора. Він же наказує стажерам вручну опустити стрижні в зону реактора — для того, щоб зупинити його. В реальності Дятлов віддав такий наказ — і відразу спробував зупинити стажерів, але не встиг цього зробити. Люди не дісталися до стрижнів, але отримали достатню дозу радіації, щоб це коштувало їм обом життя. Крім того, Дятлов не наполягав на тому, що вибухнув охолоджувальний бак.

Описуючи вибух реактора, Плохій наводить свідчення самих працівників АЕС: вони почули звук, схожий на людський стогін, і відчули поштовхи. Спочатку вони подумали, що це землетрус. Якби вибухнув бак, кімнату, де перебували Дятлов та інженери, залило б водою, тому цю версію відкинули майже відразу. У першій доповіді Москві начальник станції Віктор Брюханов повідомив тільки, що вибух знищив частину 4 блоку, і що він вивчає ситуацію. Дятлов у ніч вибуху двічі обійшов руїни: о 1:40 та о 2:00, але так і не зрозумів, що насправді сталося.

Через рік після вибуху, під час суду над керівниками ЧАЕС, Дятлов був єдиним, хто не намагався перекласти відповідальність за вибух на персонал. Головний інженер Микола Фомін, наприклад, без вагань назвав винними Дятлова та одного з інженерів. Дятлов визнав, що не зумів відновити роботу реактора після раптового падіння потужності. Але за його версією, основна причина аварії — недосконалість самого реактора.

За підсумками розслідування Брюханов, Фомін і Дятлов були визнані головними винуватцями того, що сталося й отримали по 10 років таборів кожен. Дятлова звільнили через чотири роки, він лікувався в опіковому центрі, а в 1995 році помер від інфаркту — наслідки променевої хвороби.

Водолази справді відвернули велику загрозу

Друга серія закінчується епізодом, де три водолази спускаються в затоплені камери реактора, щоб запобігти ще одному можливому вибуху. Заступник голови Ради міністрів Борис Щербина читає працівникам промову про те, що вони повинні врятувати весь світ — нехай і ціною власного життя.

Плохій про таку промову нічого не говорить, але водолази Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов існували насправді. У серіалі їхню долю озвучують відразу: Легасов просить у Михайла Горбачова дозволу «вбити трьох людей». Насправді ж двоє з них — Ананенко та Беспалов — живі досі, Баранов помер у 2005 році. Але ось героїзм водолазів сценаристи не перебільшили — наслідки ще одного вибуху справді відбилися б на більшій частині Європи.

Легасов не наполягав на евакуації

У серіалі Легасов вимагає збільшити зону відчуження — він вважає 30 км недостатніми. Насправді ж він таких вимог не озвучував. Що стосується перешкод евакуації — у першу добу після вибуху радянські чини справді нічого не хотіли про неї чути. Про абсурдність евакуації найголосніше заявляв не Борис Щербина, як у серіалі, а міністр енергетики СРСР Анатолій Майорець.

Шахтарі не працювали голими

Для того, щоб підкласти під реактор охолоджуючу «подушку», у серіалі викликають бригаду шахтарів з Тули. Через спеку їм довелося працювати голими — охолоджувальних вентиляторів не дали, щоб не поширювати радіоактивний пил. Швидше за все, це — художній вимисел. Плохій лише згадує, що працювати шахтарям довелося голими руками — їм не дали ніякого обладнання.

Місяцеходи для прибирання графіту — правда

Графіт, який залишився на даху реактора, випромінював сильну радіацію, тому його треба було прибрати. Дах розділили на три зони з різним рівнем випромінювання — від 800 мікрорентгенів на годину в першій зоні до семи тисяч у найбільш небезпечній. Серіал розповідає, що для прибирання вирішили використовувати місяцеходи, але з фоном у сім тисяч мікрорентгенів на годину вони працювати не могли. З Німеччини виписали робота-поліцейського «Джокера», який зламався в перші секунди на даху. Трохи пізніше зʼясувалося, що радянське керівництво свідомо занизило рівень радіації перед німцями. Прибирати графіт довелося людям, яким дозволяли перебувати на даху не більше ніж півтори хвилини.

Плохій не пише про те, що радянське керівництво навмисно занижувало дані про радіацію. Але від «Джокера» справді лишився тільки корпус — він досі перебуває на стоянці зараженої техніки в зоні відчуження та все ще радіоактивний. А графіт, як і в серіалі, довелося прибирати людям за допомогою звичайних радянських лопат.

Бориса Щербину демонізували

Заступник голови Ради міністрів Борис Щербина, «дурний бюрократ», в реальності зробив дуже багато для ліквідації наслідків катастрофи, в тому числі віддав наказ про початок евакуації Припʼяті. У першій серії є епізод, коли Щербина вимагає від Легасова провести лікнеп щодо роботи ядерного реактора, погрожуючи викинути його з вертольота. В житті Легасов проводив для Щербини коротку лекцію, однак не за таких драматичних обставин.

Хто був винен насправді

Легасов і вигаданий персонаж, білоруська фізик-ядерник Уляна Хомʼюк, відіграють центральну роль у розслідуванні події — іноді здається, що інших вчених у СРСР просто немає, або ж їм не повідомляють про те, що трапилося. Насправді авторами більшості рішень та ідей, які пропонують Легасов і Хомʼюк, були інші науковці.

У серіалі герої тільки починають докопуватися до правди — Уляна Хомʼюк дізнається, що один з інженерів ЧАЕС натиснув кнопку екстреної зупинки реактора до вибуху. Це дивує їх — як таким чином міг вибухнути реактор? Легасов пояснює, що справа в особливостях конструкції, про які ЦК знав — але все ж вирішив запустити реактори такого типу в експлуатацію.

Плохій у книзі доходить такого ж висновку. І серіал, і книга одностайні — аварійне відключення реактора не могло відвернути катастрофу. Чорнобильську аварію зробило можливою безліч факторів: і занадто швидкі темпи будівництва реакторів за вказівкою партійного керівництва, і неякісні матеріали, і те, що тестування систем реактора відбулося не за графіком.

Неточностей у серіалі достатньо, але сценаристи приділили багато уваги дрібницям, показавши фотографічно точні кадри: колона біло-блакитних автобусів, яка вивозить городян із зони відчуження, водолази, які рушають під реактор, вигляд палаючого реактора. Стовідсоткової документальної точності в «Чорнобилі» немає, — але він знятий з великою повагою до жертв трагедії та увагою до деталей. А якщо після перегляду глядачеві захочеться дізнатися більше про те, як усе сталося насправді — книга Плохія для цього ідеальний інструмент.