Щоденник починається з кінця квітня 1941 року, майже за два місяці до початку війни між Німеччиною і СРСР. До цього моменту Володимир Гельфанд встиг закінчити вісім класів середньої школи та 3-й курс Дніпропетровського індустріального робітфаку (нині — Національна металургійна академія України).
02.07.1941
Війна змінила всі мої плани щодо проведення літніх канікул. 22 числа минулого місяця відвідав... Малий театр, який тоді у нас гастролював. Ішла комедія Островського О. М. «Правда добре, а щастя краще». Веселі та збуджені спектаклем, ми покинули залу.
... Дізналися, що Німеччина оголосила нам війну. Це було жахливо й несподівано.
Та ось усі стали збиратися біля репродуктора, підійшов і я. Почалася війна — довелося погодитися з доконаним фактом.
У серпні 1941-го Володимир евакуювався в Єсентуки, де оселився в тітки — батькової сестри. Через тиждень після його відʼїзду місто окупували німецькі війська.
18.09.1941, Єсентуки
Сьогодні місяць з того дня, як я покинув Дніпропетровськ. Першого числа сюди приїжджали ще жителі Бессарабії, західних областей України та Білорусії, мешканці Одеси та Камʼянця-Подільського. Усі були впевнені, що німці не прийдуть до Дніпропетровська, що їх не допустить Червона Армія в цей важливий для країни промисловий регіон.
Почали евакуацію членів сімей міськради і міліції. Раз по раз чулися сигнали автомобільних гудків — вдень і вночі залишали місто тисячі його жителів. Почали розтікатися чутки. Ті, що залишалися в місті, з обуренням дивилися на тих, хто відбуває.
З фронту теж надходили недобрі вісті. Наші війська залишали одне за одним міста: Смоленськ, Гомель, Коростень, Білу Церкву і Житомир. Фронт невідворотно наближався, міцніли нальоти німецької авіації. З міста постійно відправлялися ешелони, що вивозили верстати та обладнання зупинених заводів. Евакуація посилилася, дістати квитки на поїзд стало зовсім неможливо.
Наша сімʼя заметушилася. Стали й ми готуватися до відʼїзду. Я сміявся над підготовкою — до фронту лишалися сотні кілометрів. Але за кілька днів мені довелося гірко шкодувати про своє невірʼя в окупацію міста ворожими військами.
У Єсентуках він вступає в комсомол і його направляють працювати в ремонтно-відновлювальну колону звʼязку. Це давало бронь від призову в армію. Володимир описує, як із початком війни в суспільстві посилюються антисемітські настрої. З їхніми проявами йому ще не раз доведеться стикатися на фронті, у госпіталі, на звільнених територіях.
23.10.1941
Євреї. Жалюгідні й нещасні, горді та хитрі, мудрі та дрібʼязкові, добрі та скупі, полохливі... і...
На вулицях і в парку, у хлібній крамниці, у черзі за гасом — усюди чується шепіт. Шепіт жахливий, веселий, але ненависний. Говорять про євреїв. Кажуть поки ще боязко, озираючись на всі боки.
Євреї — злодії. Євреї мають гроші. Євреї не люблять працювати. Євреї не хочуть служити в Червоній Армії. Євреї живуть без прописки. Євреї сіли нам на голову. Словом, євреї — причина всіх лих. Усе це мені не раз доводиться чути — зовнішність і мова не видають у мені єврея.
07.11.1941
«Не мала баба клопоту, купила порося». Так і в мене. Замість військової служби вибрав непосильну, на мій погляд, роботу.
Але... злякався сліз матері, піддався на її умовляння і вирішив відвернутись від військової служби. Що броня? Чи не краще веселе окопне життя, гаряча військова служба, повʼязана з небезпеками, кривавими бойовими етюдами та самопожертвою на благо Батьківщини.
Із архіву Володимира Гельфанда.
У травні 1942 року Гельфанда призвали в Червону армію. Він пройшов навчання в артилерійській школі, отримав звання сержанта і став командиром мінометного взводу. На фронт Володимир потрапив улітку 1942-го в дні важких поразок радянських військ під Харковом. Разом зі своїм батальйоном він виходив з оточення і відступав до Сталінграда. Володимир Гельфанд намагався писати практично кожен день, навіть в окопі під обстрілом.
22.06.1942
Сьогодні рік війни між нашою країною та німецько-фашистськими гадами. Ця знаменна дата збіглася сьогодні з першим запеклим нальотом на ці місця.
Пишу в землянці. Нальоти тривають і зараз. Хаустов, мій боєць, остаточно розгубився і навіть від переляку захворів. Його нудить. Руки трясуться й обличчя перекошене. Він спочатку намагався приховати свій страх перед бомбардуванням, але тепер, уже не соромлячись, відверто зізнається мені, що більше терпіти не може — нерви і серце не витримують — це вчорашній герой, який минулої ночі матюкав мене і говорив, що я «сирун», у першому ж бою накладу в штани, покинувши його гинути в бою.
02.07.1942
Уже третій день страшна картина спостерігається мною: вибиті шибки покинутих жител, забиті двері та віконниці, пірʼя і голови нещодавно зарізаних курей, плачучі жінки і голі дітлахи, прибиті безперервними окриками сердитих матерів.
Корів, як виявилось, забрали всіх, не видавши селянам навіть розписок. Одну жінку, яка відмовилася розлучитися з коровою, якийсь лейтенант пристрелив — поранив у живіт, і вона зараз помирає. Ніхто навіть не намагається врятувати її.
03.07.1942
До мене прийшов якийсь майор (з ним були капітан і старший лейтенант, як я дізнався, фахівці зі складання карт на географічній місцевості). Заговорили про карти та про становище на фронтах. Капітан сказав, що у нас карти зараз погані, гірші за німецькі, оскільки наше командування не думало, що німці займуть таку територію, так далеко вглиб, і карти склало тільки до Київської області включно. Позаяк німецький двофюзеляжний літак-розвідник, знімаючи місцевість, збільшує і складає з ділянок знімки, потім отримує чудову карту місцевості, де кожна найдрібніша деталь нанесена.
20.07.1942
Хутір Беленський. Сьогодні ми вже тут другий день. Війська все йдуть і йдуть. Одинаки, дрібні групи і великі підрозділи. Усі мають виснажений і змучений вигляд. Багато поперевдягались у цивільне, більшість покидало зброю, деякі командири позривали з себе відзнаки. Яка ганьба! Яка несподівана і сумна невідповідність із газетними даними.
Вище командування розбіглося на машинах, зрадило червоноармійські маси, незважаючи на віддаленість звідси фронту. Всі переправи і мости зруйновані, майно і худоба, розбиті та понівечені, валяються на дорозі. Процвітає мародерство, панує боягузтво.
Із архіву Володимира Гельфанда.
Гельфанд брав участь в обороні Сталінграда. У грудні 1942-го його поранили, і до кінця лютого 1943-го він пробув у госпіталі. Потім його направили на курси офіцерів, і в кінці серпня Володимир отримав звання молодшого лейтенанта. Він командував мінометним взводом на передовій під Мелітополем, форсував Дніпро.
13.03.1943
Ночували на станції Двойній. Хазяйка розповідала про німців. Людям похилого віку видавали хліб безкоштовно. Молодь примушували працювати. За кожного вбитого німця вбивали одразу жителів — правих і неправих. Так що про партизанів тут і не думали. Євреїв усіх вивезли: розстріляли навіть однорічних дітей.
Коли поїзд рушив — перед моїми очима знову пронеслися великі поля сільських степів, покриті суцільно побитими танками, гарматами, автомашинами та іншим брухтом грізної ворожої техніки, покинутої ними під час відступу.
4 або 5.11.1943
Біля дослідної станції села Якимівка, у лісосмузі, що перед станцією, ми зайняли оборону. Незабаром туди підійшли санітари 2 батальйону і розташувалися в окопах. Серед них була Марійка.
Ми сиділи в одному окопі. Навколо рвалися, гуркотіли та гули снаряди, здіймаючи то близько, то далеко густий сірий дим розривів. Я обіцяв, що викопаю окоп на двох, і заспокоював її, як міг. Удвох було не можна сидіти в одиночному окопі. Я вирішив перейти в інший окоп, що був поруч. Тільки поміняв я окоп — новий загурчав снаряд, зашипів несамовито і з люттю вдарив у землю. Я впав горілиць, відчувши в окопі страшний поштовх раптом у вуха і в голову. Скинувши з себе землю, що присипала мене, встав і почав кликати Марійку. Вона не відгукувалась.
Марію на ранок розкопали, розколупали. Знайшли одну ногу, нирки і більше нічого. Марію зарили і залишили в землі без жодного сліду і памʼяті. Я наказав своїм бійцям зробити Т-подібну табличку, і, надписавши на ній маленький некролог на памʼять Марії, встановив її.
Із архіву Володимира Гельфанда.
У кінці січня 1944 року Гельфанду присвоїли звання лейтенанта. Він бився на південній ділянці фронту, визволяв Миколаїв, Одесу. Восени 1944-го його підрозділ уже перебував у Польщі. У щоденнику Гельфанд описував не лише бойові будні, а й свої інтимні переживання, на яких війна теж залишила відбиток.
12.04.1944
В Одесі багато красивих дівчат. Деякі, щоправда, занадто вирядились і розчепурились до краю. Цього я не люблю. Простота прикрашає людину. Майже всі вони дивилися на мене закоханими або, точніше, захопленими очима, і це приносило мені задоволення. Я безумовно подобався багатьом, оскільки був у новій офіцерській формі і шинель носив унакид. Тільки от поводитись я з ними не вмію, і страшно боюся того моменту, коли доведеться розділити ліжко з дівчиною. Страшно сказати — мені 21 рік, і я досі не маю щодо цього поняття і досвіду. «Живої п.... не бачив», — сміються товариші, і це правильно. Адже я не знаю, як навіть приступити до цього; хіба що спробувати може вже на бувалій?!
Учора, щоправда, мертву бачив, але не придивився до того, що у неї між ногами, — засоромився, а про живу й казати годі...
Із архіву Володимира Гельфанда.
28.09.1944
Багато офіцерів в армії зараз живуть для себе. Про солдатів казати годі — вони раби свого начальника, і його воля для них закон. Але є офіцери (і їх багато), які воюють на словах, відсиджуючись у тилах, і отримують, завдяки пронозливості та спритності, ордени та славу. Бійці взагалі лишаються поза увагою.
Я, напевно, не матиму нагороди. І якщо вийду з війни неушкодженим, незнайомі зі мною в сутичках з німцями люди скажуть цілком резонно, що так я і воював. Але хай їм, людям! Я люблю людей, але останнім часом абсолютно перестав зважати на їхню думкою — так багато несправедливості і неприємностей зустрів я від людей у період війни та фронту.
22.10.1944, Польща
У Владові та в інших місцях польські солдати та офіцери першими вітають нас. У їхніх вітаннях добре помітно принижену гідність і підлабузництво, яке вони відчувають перед нами. Солдати наші ходять, молока просять, самогону, крадуть коней, худобу, і взагалі рух армії супроводжується сльозами та голосінням мешканців. Німці гірше вчиняли, але і нашими словʼянами стосовно цього тут незадоволені.
25.10.1944
Розговорилися. Господарі виявили переді мною цілком свої реакційні погляди.
— Сталін дав трохи зерна для мешканців Варшави, але це зерно він відібрав раніше в населення ще в більшій кількості! Ми не вважаємо, що Червона Армія звільняє нас — вона несе нам інший гніт, ще більш важкий, ніж німецький. Ви прийшли до нас зі зброєю, тому що сильніші за нас. Якби ми змогли — ми б не пустили вас до себе. Ви закрилися від усього світу, щоб він не знав про ті жахи, що кояться у вас! І в той же час ви кричали на всю землю про свої досягнення та успіхи.
— Ви допустили до того, щоб зайняли Польщу та інші країни, ви й самі не змогли встояти, і тільки допомога союзників забезпечила вам успіхи. Німці тільки через вас пішли на Польщу, інакше вони її не чіпали б.
Із архіву Володимира Гельфанда.
У січні 1945 року дивізія, у якій служив Гельфанд, уже воює в Німеччині і проривається до Берліна. Наприкінці березня його перевели в штаб вести журнал бойових дій дивізії. Пізніше він дізнався, що його мінометна рота практично повністю була знищена.
28.01.1945
Німеччина зустріла нас непривітно, хуртовиною, лютим вітром і порожніми, майже вимерлими селами. Люди тут — німці — бояться гніву російського. ТІкають, покидаючи все своє господарство та майно.
30.01.1945
Ніхто нікому не забороняє брати і знищувати у німців те, що вони награбували в нас раніше. Я дуже задоволений. Не подобається мені тільки безрозсудне бешкетування. Вчора, наприклад, Рисєв [капітан мінометної роти] розбив бюст Шиллера і знищив би і Гете, якби я не вирвав його з рук зайдиголови і не сховав, обмотавши ганчірʼям. Генії не можуть бути прирівняні до варварів, і знищувати їхню памʼять — великий гріх і ганьба для нормальної людини.
21.02.1945
Позавчора на лівому фланзі діяв жіночий батальйон. Їх розбили вщент, а полонені кішки-німкені оголосили себе месницями за загиблих на фронті чоловіків. Солдати наші пропонують, наприклад, заколоти через статеві органи та інше, але я просто б їх знищив.
Із архіву Володимира Гельфанда.
25.04.1945, Берлін, Шпрее
Позавчора, катаючись на велосипеді (до речі, днем раніше я навчився їздити на цій чудовій, як мені здалося, машині) у передмісті Берліна, я зустрівся з групою німецьких жінок з вузликами, тюками і валізами. Вони з жахом розповіли про те лихо, яке заподіяли їм передовики фронту в першу ж ніч приходу сюди Червоної Армії.
Коли прийшли наші солдати, — вони витіснили всіх у підвал. Наймолодшу та, мабуть, найвродливішу забрали з собою і почали з неї знущатися.
— Вони тикали сюди, — пояснювала німкеня, показуючи під спідницю, — усю ніч, і їх було так багато. Я була «медхен» (дівчина). Їх було не менше ніж двадцять.
— Залишайся тут, — раптом кинулася до мене дівчина, — будеш зі мною спати. Ти можеш зі мною робити все, що захочеш, тільки ти один! Я готова з тобою «фік-фік», я згодна на все, що ти захочеш, аби не вони знову!
Разом з нею благала мене її мати.
Із архіву Володимира Гельфанда.
Гельфанд був очевидцем капітуляції Німеччини, брав участь у параді в Берліні. А потім готувався до відправки на Далекосхідний фронт, коли СРСР оголосив війну Японії.
07.05.1945
1 травня о 3 годині прийшли німецькі парламентарі, 5 осіб, серед них полковник, перекладач та інші (з білим прапором), з питання щодо повної капітуляції Німеччини.
Після коротких переговорів вони привели двох генералів, серед яких був начальник генерального штабу — генерал-полковник, який повідомив, що 30 квітня о 15:55 Гітлер покінчив з життям...
10.05.1945
Учора вранці сталася незабутня подія. Німці погодилися на повну безумовну капітуляцію. Скупо, але врочисто повідомляли про це газети.
Із архіву Володимира Гельфанда.
25.06.1945
Я, напевно, побуваю і в Японії. У всякому разі, намагатимусь цього домогтись. Але тепер уже не буду такий дурний і наївний, як раніше, і більше не буду так нестримно і стрімголов рватися в саму гущу бою. Я побачив війну очима солдата. Іншу війну я повинен побачити іншими очима, бо не смію ризикувати собою — багато історично правдивого багатства, що накопичилося в моїй голові, не повинно піддаватися ризику бути назавжди втраченим для нащадків.
26.08.1945
По радіо останні вісті. Сьогодні на Червоній Площі в Москві, з повідомленням про підписання Японією акту про безумовну капітуляцію і настання миру в усьому світі, виступив товариш Сталін.
Друга Світова війна відійшла в історію.
Із архіву Володимира Гельфанда.
Після закінчення війни Володимир Гельфанд ще фактично рік залишався в окупованій Німеччині. Він служив на різних посадах у Берліні та його околицях. Додому Гельфанд повернувся тільки після демобілізації восени 1946 року.
19.09.1946, Берлін
Німеччина — ти не приїлася, але із задоволенням покидаю тебе, розпусну і порожню. Нічого в тобі нема дивного, нічого нема радісного. Лише життя в тобі веселе і безтурботне, дешеве, галасливе і балакуче.
Із архіву Володимира Гельфанда.
30.10.1946, Дніпропетровськ
Сиджу і слухаю музику. Тепер уже звик, втягнувся в нове життя і, хоча ще все тут нове, але вже зовсім звичне, як до війни.
Якщо хочете більше історій про Другу світову — підтримайте редакцію «Бабеля».