Спочатку ми не планували подаватися на конкурс. Ми працювали над проектом два місяці, поки були на резиденції в Катовіце [серпень -вересень 2018 року], коли все ж вирішили податися, то зрозуміли, що не встигаємо — дедлайн був за 10 днів. Але за цей час на розгляд комісії подали всього два проекти. Тому міністерству довелося продовжити конкурс, ми пройшли через два тури і перемогли. Наша «Тінь «Мрії» над садами Джардіні» складний і багатошаровий проект.
Ми хотіли використовувати тільки «Мрію», і ніякий інший літак нам би не підійшов. Коли ми вирішили подати проект на конкурс, то знали відповіді на два головних питання: вартість оренди АН-225; чи вільний літак у дні відкриття бієнале. План у нас такий: «Мрія» злетить у Гостомелі, знижується над Венецією і повертається назад в Україну. Наш проект не математика, не фізика, не креслення, а твір мистецтва. Але людей більше хвилює не художній складник, до нього не підкопаєшся, а практичний, — наприклад, як бути з хмарами, сонцем, дозволами. За розрахунками, є три висоти, на яких літак АН-225 відкине тінь. Перша — 300 метрів, друга — 700 метрів, третя — 2 100 метрів. Навіть на останній висоті площа тіні буде близько 50 метрів. У нас є всі ці креслення, які розраховують площу тіні залежно від набраної висоти. Але вони не враховують вологість, хмарність та те, яким буде сонце в цей день. Так що наша тінь швидше метафорична.
Ми запланували політ на 9 травня, але в цьому немає ніяких імперських замашок. Просто 8 травня відкривається бієнале і не всі встигають зʼїхатися до першого дня. Тому ми вирішили провести акцію на наступний день після відкриття з прагматичних міркувань.
Ми куратори проекту, ми його подали і він переміг, подальша організація польоту не тільки наш обовʼязок. Але ми беремо участь у переговорах. З української сторони задіяні три організації — «Укроборонпром», Мінкульт, підприємство «Антонов». З італійської сторони нам потрібно отримати дозвіл на політ від двох інституцій — мерії Венеції і Національного агентства цивільної авіації Італії. Проект складний, але можливий. Є літак, є Венеція, є ми, є дата і час польоту, є країна з традицією літакобудування — Україна. Звичайно, можуть виникнути форс-мажорні обставини, від яких ніхто не застрахований. Зате ми регулярно чуємо, що це все дурна витівка, банальна і відірвана від реальності ідея школярів.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
У Мінкульті запитували, чи є у нас інституційна підтримка, чи потрібен нам павільйон для проекту, чи знайдемо ми самі ще 40 відсотків фінансування. Тоді ми не усвідомлювали весь масштаб, який самим же доведеться реалізовувати. Відкрита група вже брала участь у бієнале у груповому проекті 2015 року в межах національного павільйону України «HOPE» [павільйон спонсорував фонд Віктора Пінчука]. Але він був тимчасовий і діяв усього три місяці. Зараз ми робимо великий проект, який буде працювати півроку, це цікаво і складно одночасно.
Держава дає нам 6,5 мільйона гривень на участь у бієнале, половина цих грошей іде на оренду павільйону. Додаткові 40 відсотків фінансування [ще близько 2,6 мільйона гривень] ми знайшли через ґранти, спонсорів і партнерів. Щоб представити проект, нам потрібна підтримка незалежної культурної інституції, якої тут немає. До кого ми повинні були звернутися? У PinchukArtCentre не підеш, хоча всі від нас чекали, сказали б, що олігарх продавив рішення; «Арсенал» частина групи бойкотує; ні з однією галереєю тісно ми не співпрацюємо. З ким тут працювати — працювати майже нема з ким.
Ще одна складність, Відкрита група ніколи не працювала з бюджетними грошима. Співпраця з Міністерством культури кардинально відрізняється від усього, що в нас було до цього. Наше представництво на бієнале частково повʼязано з УКФ [Український культурний фонд]. Ми подалися на ґрант від УКФ, чекаємо на відповідь і раді, що ситуація змінилася на краще, зʼявилися гроші на культуру. З власного досвіду можемо сказати, що має бути окрема державна інституція, яка б займалася представництвом України на Венеційській бієнале. Самі ми працюємо безкоштовно, в проекті закладені наші гонорари як кураторів, але цих грошей поки що немає.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Майже перед кожним нашим проектом люди говорили: «Ви цього не зробите, у вас нічого не вийде». А ми брали і робили. Галас навколо бієнале ніяк не вплинув на нашу впізнаваність за кордоном. Від «Падаючої тіні «Мрії» на сади Джардіні» ми ще жодного разу не отримали віддачі, хоча працюємо над ним майже безперервно, по 14 годин на добу. Наш проект не може подобатися всім і опоненти мають право на свій погляд. Але щось підказує, що підвищена негативна увага не взялася нізвідки. Хоча, у нас немає доказів того, що це було сплановане цькування.
Порошенко написав пост про нашу участь у бієнале, але ми на це не розраховували. Він став частиною інформаційного шуму, це викликало резонанс, але додаткова увага нас втомлює. Наше завдання — за короткий час реалізувати масштабний проект, а замість цього ми зіткнулися з необхідністю доводити, що літак все-таки полетить, а ми гідні представляти Україну. Після посту президента випади в наш бік не закінчилися. В якомусь сенсі, для нас «Мрія» летить весь час, вона вже декілька разів полетіла: злітала, сідала і знову злітала. Проект розвивається настільки динамічно, що іноді ми самі не розуміємо, що взагалі відбувається і повинні осмислити цю невизначеність.
Ми навіть гіпотетично не могли припустити, що буде такий масштаб, розмах, стільки уваги, у тому числі негативної. У Мінкульті нам сказали, що ми [Відкрита група] навіть не уявляємо, що вирує навколо проекту. І цим усе сказано. Навіть це різновид міфу. Нам говорили, що через наш проект навіть звільняли людей.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Проблема українського відбору на бієнале в тому, що тут вибирають куратора, а не проект. Особистість куратора — визначальна за регламентом, хоча куратор проходить відбір з конкретним проектом. Позаминулий рік добре дав зрозуміти, як це працює. Ми вважаємо регламент погано прописаний, у чомусь навіть мутний, і його потрібно зробити прозорішим. Спроби замінити проект уже після відбору ставлять під загрозу процедури прозорості. Але в Україні досі вважається нормальним вирішувати питання по дзвінку. Проект випадково спровокував конфлікт, який і без того якось назрівав. Хтось підтримав нас, хтось висловився проти.
Поки до кінця не зрозуміли, що це було: звичайна боротьба за «владу» чи реальні зміни в суспільстві з переходом до ліберальних цінностей, який завжди супроводжується мʼясорубкою. Якщо чесно, ми просто не хочемо, щоб ні зараз, ні потім хтось міг зателефонувати знайомим у міністерство і швидко «вирішити питання». Щоб змінити щось у майбутньому, напевно, ми повинні пройти через це зараз.
Останні кілька місяців ми живемо у тотальному п*здеці непередбачуваності. Ми не знаємо, що буде завтра. Буває прокидаєшся і дізнаєшся чотири новини, три з яких виглядають просто катастрофою. Адже наше завдання у Венеції, після акції з польотом, представити павільйон, який буде працювати аж до кінця бієнале [листопад 2019 року].
Справа не в дозволах, у відсутності яких нам дорікали, а в тій протидії, з якою ми зіткнулися. В Україні немає державної інституції, яка діє незалежно від інтересів влади. У нас борються за те, що в інших країнах уже давно вирішене питання. Там ніхто нікому не впивається в горло, щоб узяти участь в бієнале, а тут ми потрапили в брудну кампанію.
Михайло Мельниченко / «Бабель»
Над проектом уже працює велика команда. Співорганізатор — люблінська галерея Labirynt, інституційний партнер — Національний художній музей України, агентство Fedoriv робить графіку, GresTodorchuk PR займаються піаром, архітектор виставки — Олександр Бурлака, менеджер проекту — Ксенія Малих, за відео- та мультимедіа продукцію відповідають Макс Роботов, Валерія Полянскова, Роман Хімей і Ярема Малащук. Частина нашої команди — перформери, яких ми відібрали на кастингах. На відкритті їх буде пʼятеро, потім у павільйоні завжди перебуватимуть двоє.
Нас весь час питали: «А що ж ви покажете в самому павільйоні площею 80 квадратних метрів?» А виявилося, що найбільша проблема в Україні — знайти людей, які вміють працювати у форматі Венеційської бієнале, знають купу нюансів, складнощів. І все ж, там буде інсталяція з аудіосупроводом і відеопроекцією, у якій і будуть працювати перформери. Їх завдання — передавати своєрідний міф, розповідь про історію польоту. Поки буде йти бієнале, наша розповідь буде жити і трансформуватися, щось вбираючи, а щось відкидаючи. Наш перформер — і глядач, і співавтор, і носій, і хранитель міфу.
Те, що на бієнале буде задіяний стаціонарний павільйон, спочатку не знали навіть у Мінкульті. За часів Російської імперії на кошти українського мецената Богдана Ханенка у Венеції побудували постійний павільйон, після розпаду СРСР він відійшов Росії, а ми залишилися без свого. За всі роки української участі в бієнале нам не давали свій павільйон: охочих більше, ніж приміщень. А в 2019 виявилося, що дадуть, і відразу на території «Арсеналє» [одна з двох головних локацій Венеційської бієнале].
Михайло Мельниченко / «Бабель»
В інших країнах «великі» художники давним давно вписані в історію. Їх виставляють у музеях, їм нічого не потрібно доводити. У Кабакова є робота «В майбутнє візьмуть не всіх» — якщо ти потрапив у музей, отже тебе в якесь майбутнє, але взяли. Що ми бачимо у нас?
В Україні художники бігають, як кури, вони ніде не зафіксовані, хоча це для них важливо. Вони бігають і теж поширюють про себе якісь міфи: «Я номер один, я головний у цій країні з мистецтва». Невже тут, щоб отримати ретроспективну виставку, потрібно спочатку померти? Поки художника не визнають на батьківщині, для інших країн він узагалі міф. Ми дожили до 2019 року, а в Україні досі немає Національного музею сучасного мистецтва. Ми говоримо про міф, і навіть якщо польоту не буде, ми знаємо, чим наповнити національний павільйон.