У вальдорфських школах вірять в антропософію, гомеопатію та шкоду від щеплень. Ми побували в такій школі та поспілкувалися з випускниками — репортаж theБабеля

1.

На українських форумах про вальдорфські школи пишуть суперечливі відгуки. Одні розповідають, що їхня дитина з цікавістю чекає кожного шкільного дня. Інші — що це секта, яка забрала в них рідних. До цікавості журналістів у деяких вальдорфських школах ставляться насторожено — розпитують, у якому руслі ми плануємо про них писати. А в кількох школах на наші листи взагалі не відповіли. Нарешті домовляємось приїхати в «Борисфен». Це вальдорфська школа, яка ще не отримала ліцензію МОН, хоча існує вже п’ять років.

Приїжджаємо о восьмій ранку. «Борисфен» розташований за десять хвилин їзди від метро «Академмістечко», у сірому особняку з великими напівовальними та квадратними вікнами. На вході нас зустрічає жінка в довгій зеленій сукні. Це співзасновниця школи Наталія Шпілька.

В актовому залі, тримаючись за руки, вже стоять діти та вчителі. Це не «показуха» для гостей: так — з танців або співів — розпочинається кожен день у вальдорфських школах. Ліцензованих вальдорфських шкіл в Україні 18 — у Дніпрі, Кривому Розі, Харкові, Миколаєві, Запоріжжі та кількох інших містах, але найбільше їх у Києві. На наш запит у Міністерстві освіти нарахували у столиці п’ять вальдорфських шкіл. Насправді їх значно більше, але є багато приватних ініціатив, які не мають ліцензії МОН.

Навчання у вальдорфських школах платне. Наприклад, учні «Борисфена» платять шість тисяч гривень на місяць та ще окремо «скидаються» на ремонти та меблі. Тут усе з натуральних матеріалів: дерева, металу. Пластик у школі намагаються не використовувати.

Після привітання, тримаючись за руки, діти ланцюжком розходяться по класах. Біля дверей уже стоять викладачки, які тиснуть руку кожному учневі й запитують, як справи. Впадає в око, що всі вчительки в довгих сукнях або спідницях.

Урок історії сьогодні перший. У шестикласників, до яких ми прийшли в гості, він наразі головний. «Головний урок» у вальдорфській школі триває годину і двадцять хвилин. До 8 класу його веде один і той самий вчитель — такий собі класний керівник. Це може бути будь-який предмет — історія, алгебра, біологія. Він не змінюється три-чотири тижні, поки діти повністю не засвоять кілька тем, — цей період називається епохою. Окрім головного уроку, щодня діти вивчають ще кілька дисциплін, на кожну виділено по 45 хвилин. У вальдорфських школах вивчають усі предмети, передбачені шкільною програмою, проте є й особливі уроки. Наприклад, евритмія — щось схоже на танок, під час якого діти, вбрані у різнокольорові накидки, стають у різні геометричні фігури та показують рухами букви і слова. Також у вальдорфських школах є гімнастика та фізкультура.

Парти в шостому класі розставлені півколом. Діти стають біля своїх стільців і починають читати вірш про сонце та дух — так старші класи в усіх вальдорфських школах світу відкривають головний урок. У молодших класах вірш дуже схожий. Через різні часові пояси у різних країнах виходить, що ці вірші лунають майже цілодобово.

Діти дістають зошити й саморобні пенали. Підручників у них немає. Учні конспектують почуте під час уроку й потім використовують свої записи замість книжки. Зошити можна оформлювати, як заманеться: малювати, креслити. Тема сьогоднішнього уроку — Давній Рим. Пані Вікторія — саме так, а не по батькові, звертаються учні до вчительки — не читає лекцію з підручника чи конспекта. Вона розповідає про життя імператорів Римської Імперії. Велику частину уроку вчителька приділяє постаті Ісуса Христа. Єдина книга, яку вона цитує за увесь урок, — Біблія.

2.

В основі вальдорфських шкіл лежить антропософія — філософське вчення німця Рудольфа Штайнера. Прихильники його теорії вірять, що людина має кілька різних тіл: звичайне (тілесне), ефірне (життєва енергія, дух), астральне (душа) та «я», а також вірять у карму та переродження.

Штайнер разом із лікаркою Ітою Вергман також розробив окрему методику лікування. Антропософська медицина не заперечує традиційну, проте вважає, що ліками потрібно користуватись лише у виняткових випадках: якщо ситуація гостра і потребує негайного медичного втручання. Якщо ж захворювання на початковій стадії, то його лікуватимуть гомеопатією. У Києві є антропософський медичний центр «Мітера», у якому пропонують навіть рак лікувати омелою. Прихильники антропософії також часто не схвалюють щеплення, особливо від дитячих хвороб на кшталт кору.

У кожній вальдорфській школі є «шкільний лікар». Власне це вчитель, лікар і психолог в одній особі. Викладачі «Борисфена» кажуть, що шкільний лікар не лікує дітей гомеопатією, а може лише надавати першу медичну допомогу. Загалом його роль — разом з іншими вчителями слідкувати за тим, як дитина розвивається і навчається, чи немає у неї вад і проблем. Вчительки зізнаються, що своїх дітей вони не вакцинують. Але переконують, що пропаганди проти вакцинації у школах не ведуть, батьки дітей вирішують це питання самі.

«Батьки вільні обирати для своєї дитини будь-який медичний супровід. Школа не втручається в це», — переконує Шпілька.

3.

Шкільним лікарем та вихователем групи подовженого дня в «Борисфені» працює 24-річна Настя Анненко. Її мама, Галина Олегівна, на початку двотисячних дізналась про вальдорфську педагогіку, загорілась цією темою та віддала доньку в школу «Софія» у Києві. Сама ж почала заглиблюватись у вчення Рудольфа Штайнера. Художниця за освітою, згодом вона відкрила для себе антропософську арт-терапію та провчилась п’ять років у міжнародній школі терапії живописом у Голландії.

Настя та її мама вірять в антропософську медицину і лікуються зазвичай тільки такими методами. Бабуся Насті страждає від паркінсонізму, і дівчина переконана, що хвороба розвинулась через таблетки від аритмії серця, які пила її бабуся. На думку Насті, якби її лікували антропософськими методами, цього можна було б уникнути.

Настя — одна з перших у столиці, хто закінчив 11 класів вальдорфської школи. Після цього дівчина здобула вищу освіту в університеті імені Богомольця в Києві, а тепер вчиться на антропософського лікаря. В українських вишах цієї спеціальності немає, тож вона проходить такий курс від швейцарського антропософського університету Ґетеанум. Його спеціалісти приїжджають в Україну щороку і проводять семінари.

З Настею у школі «Борисфен» працює її колишній однокласник — Максим Левінський. Він — вчитель фізкультури. Максим, на відміну від Насті, провчився тільки 8 класів у вальдорфській школі, після чого перейшов у звичайний ліцей, а потім вступив у КПІ на енергетика. Проте університет він не закінчив, бо його неприємно здивувала байдужість студентів і деяких викладачів до навчання.

Максим трохи працював тургідом і промисловим альпіністом, але потім повернувся у вальдорфську школу. З нею тісно пов’язане не тільки його життя, але й життя його сім’ї. Молодша сестра Максима ходить у таку саму школу, а його мати стала евритмістом. Зараз вона працює в садочку та в деяких класах «Софії».

Однокласниця Максима і Насті Тоня Панісова після школи без допомоги репетиторів вступила на бюджет — у Київський університет імені Бориса Грінченка, але теж швидко розчарувалась у навчанні. Якщо у вальдорфській школі вчитель, за її словами, «викликав повагу і підштовхував учнів до власних відкриттів», то в університеті більшість лекторів, як і студентів, навчанням не цікавилися. Інформацію потрібно було засвоювати дуже швидко. Виконані завдання не обговорювали.

Тоня вивчилась на соціального психолога, але за спеціальністю працювати вже не хотіла. Намагалась стати помічником вчителя у вальдорфській школі, але зрозуміла, що робота з дітьми — не для неї. Трохи побула фрілансером — допомагала людям створювати інтернет-магазини. Потім працювала клієнт-менеджером у компанії LABA. Зараз Тоня працює помічником керівника в компанії, яка займається продажами на Amazon, але й далі шукає себе.

4.

Максим, Тоня і Настя, а також їхні сім’ї розділяють ті, чи інші антропософські погляди. Хоча всі вони запевняють, що у школі цей світогляд їм не нав’язували.

«У нас не було окремого предмета «антропософія». Нам ніколи не говорили про Штайнера. Якщо ми й чули щось про це, то від батьків. І нам завжди було смішно зі слів «астральне», «ефірне». Бо ми не розуміли, що це таке. Тільки у старшій школі я почала розуміти, що людина — це не тільки фізичне, але й духовне, і почала цікавитись такими речами», — каже Настя.

Усі троє продовжують спілкуватися зі своїми колишніми однокласниками та навіть вчителями. Організовують вечірки, літературні зустрічі та кіновечори. Відзначають разом свята. На такі зустрічі приходять не тільки вальдорфці, а вже і їхні дружини, чоловіки, університетські друзі.

«Ми з «вальдорфськими» схоже дивимось на світ, це важливо, — пояснює Настя. — У мене серед теперішніх одногрупників теж є близькі друзі, але ми з ними можемо поговорити не про все. Наприклад, про те, що людина — це не тільки тілесна, але й духовна сутність, а особливо про те, як наш дух впливає на наше здоров’я, я можу поговорити мало з ким».

«Я розумію своїх однокласників без слів. Відчуваю, що у нас є зв’язок. З ними ми можемо поговорити про духовне, але не тільки», — додає Тоня. І одразу ж поспішає уточнити: «Ну, тобто ми не якась там секта!»